ГРА В ІНТРОСПЕКЦІЇ, АБО ЗАПЕРЕЧЕННЯ КАЗАНОВИ

Поділитися
У Санкт-Петербурзі цей спектакль мав доброзичливу пресу. Москва якось разом пришпилила подібні проекти реплікою відомого критика, який висміяв «серіальних» зірок, які пнуться скорити сцену...

У Санкт-Петербурзі цей спектакль мав доброзичливу пресу. Москва якось разом пришпилила подібні проекти реплікою відомого критика, який висміяв «серіальних» зірок, які пнуться скорити сцену. (Хоч, взагалі, ще в середині минулого століття американський драматург і теоретик радіомистецтва Норман Корвін обгрунтував залучення талановитих артистів із «мильних опер» у серйозні спектаклі як прийом, який взаємозбагачує елітарну й масову культуру.)

…Приїзд Олександра Ликова (більш відомого як мент Казанова з «Вулиць розбитих ліхтарів») не став подією в нуднуватому чернігівському житті. Малюсінький зал молодіжного театру, лише одна вистава (якій передував спробний прогін), відсутність реклами — усе це звело кількість глядачів до мінімуму. Тим часом спектакль було варто подивитися. (Хоч навряд чи півторагодинний потік промови, зверненої до публіки, можна назвати видовищем.)

П’єса Клима «Я... Вона... Не я... І я» оманливо особистісна й інтерспективна. По суті, вона про те, що під маскою, яка часом прилипає до людського обличчя, завжди теж маска. Що будь-яка спроба відокремити «я» від «не я», машкару від шкіри приречена, оскільки неминуче упирається в нерозуміння: а що ж таке «я», чим воно відрізняється від «не я», де межа між образом і явищем? А відповідь на запитання, поставлене в античні часи, людство ще не відшукало.

Уявіть собі філософський трактат Льва Шестова, модифікований у потік свідомості, підручник з рольової психології, перетворений на форму сповіді, — і ви отримаєте зразкове (але цілком адекватне) уявлення про літературну манеру Клима.

Ось із утіленням відразу розібратися не так уже просто. Начебто б персонаж Ликова списаний із нього самого, із натури, із спроби змити обридлий серіальний грим, який привів до глибокої кризи самоідентифікації.

«Колись я грав поліцейського...», — скаже актор...

«Поліцейського» — і зал проковтне наживку.

«...Ми з друзями вирішили пожартувати. Перевірити документи в бомжа... Ми були переконані, що нас усі знають. А він злякався... Став просити нас і обіцяти, що більше не буде...

— Ти що, я ж — Казанова, — сказав я йому…

— Так? А я тоді Дон Жуан, — відповів він» (хай вибачить нас Клим, якщо переплутали щось, цитуючи його твір по пам’яті. — Авт.).

І зал здригнувся, пощулився. Тому що теж повірив. У бомжа. У безглузду витівку людей, які переоцінили міру своєї телевізійної популярності. У те, що перед ними плететься не тканина художньої реальності, а ряднина справжньої негарної історії, про яку хочеться забути, однак не вдається. Повірити не артисту Ликову, а людині, яка бажає головою пробити стіну непевності.

Та наприкінці Олександр Ликов скаже — немов підпис поставить:

«Москва. Дві тисячі. Клим».

І стане ясно: гра. Не було на малюсінькій сцені бунтівливого індивідуума. А була вистава пітерського театру «Особняк» (проект Олексія Янковского, порада Тетяни Яковлєвої, хто придумав і зшив артисту костюм, орнаментований цеглоподібною кліткою а-ля каторжна стіна, — у програмі не зазначено).

Взагалі, цікавий проект. Насамперед — як спроба поставити не просто спектакль, самодостатній твір, а річ, яка глибоко йде коренями в той культурний контекст, котрий вона заперечує. У пам’ятний багатьом екранний образ чесного мента (поступово перероджений із художньо достовірного персонажа в ходульну схему). Такий антипод телевізійної маски (до речі — і чисто стилістично: потік свідомості, монолог не властивий естетиці нинішнього ігрового телекіно, заснованої на динамічному монтажі й коротких розмовних репліках). Так — заперечуючи й одночасно спираючись на властиві часу театрально-кіношні штампи — писав Іонеско. Подібний досвід широко використовувався авторами радіомережі Сі-Бі-Ес наприкінці сорокових, але репресії, які спалахнули за часів макартизму проти радіописьменників США, поставили хрест на цій епосі північноамериканської драматургії.

До речі, напевно, єдиним способом познайомити широку аудиторію з новою роллю О.Ликова саме й міг би стати радіозапис. Ще П.Антокольський писав про радіогенічність монологу, а з «потоком свідомості», із сповіддю на радіохвилі пов’язана ціла традиція європейського мовлення (відправною точкою стала знаменита «Сестра Генрієтта» Г.Кессера), названа в підручниках школою «драматургії чистого слова».

Цілком можливо, що старанно відрежисована, пристосована до камерної та лаконічної специфіки радіо ефірна адаптація п’єси «Я... Вона... Не я... І я» у багатьох людей змінила б уявлення про творчий потенціал артиста й одночасно дозволила б продовжити життя спектаклю на довгі роки.

Але в розмові з одним із авторів цієї замітки О.Ликов сказав, що аудіоверсії п’єси Клима не існує (якщо не вважати такою технічно непридатні до ефіру аматорські плівки).

Шкода.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі