ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

Гортаючи енциклопедичний довідник «Художники Буковини», за звичкою зліва направо, досить швидко знаходжу — Хохалєв Сергій Аполлонович, а далі досить скупі, протокольно сухі фрази про художника.

На пошук фактів, які змогли б відкрити завісу над ім’ям цього художника, підштовхнула його чудова виставка в галереї «Неф». До речі, перша персональна виставка й, на превеликий жаль, посмертна.

Сергій Аполлонович Хохалєв народився 1916 року в Алушті, у родині потомствених художників. Його батько, Аполлон Григорович, майже все життя пропрацював у цеху богомазів, був у дружніх стосунках із Сергієм Миколайовичем Сергєєвим-Ценським, автором відомого роману «Севастопольская страда».

У 1936—1939 роках С. Хохалєв навчався на відділенні живопису в Сімферопольському художньому училищі ім. М.Самокиша у викладачів Ю.Шпатинського та М.Болдирєва. На цьому його університети, перервані мобілізацією до армії на Фінляндський фронт, завершилися.

Становлення Сергія Хохалєва як художника відбулося в промерзлих окопах Фінської кампанії, і далі — артилеристом, командиром гармати він зустрів війну під Брестом, відступав до Києва, потрапив в оточення, а звідти втік у Брянські ліси, де в загонах легендарних Федорова й Сабурова командував взводом розвідки. Тут він отримує наскрізне поранення в ліве плече й тут-таки робить безліч замальовок олівцем із життя партизанів. Велика частина цих неоціненних свідчень історії збереглася в сімейному архіві.

Через багато років Сергій Хохалєв знову звернувся до партизанської тематики. У невеликих роботах стільки щирості, болю, у них буде частина його біографії, розділена з тими, кому не довелося вийти з лиховісного котловану війни, і з тими, хто вижив, він зустрічався з ними надалі щороку 9 травня.

На виставці привертає до себе увагу автопортрет художника, виконаний олією, 1948 року. Різкий ракурс, погляд, освітлення. А.Холопцева, реставратор Національного художнього музею України, готуючи портрет до виставки, зазначила: «Він, здавалося, постійно розмовляв зі мною». Людиною, що курить сигарету, — таким повернувся Хохалєв із війни, де часом нічого було їсти, крім березової кори й дрібно порізаних відварених ременів, але завжди було багато махорки. І в цих нелюдських умовах він учив іноземні мови, які давалися йому навдивовижу легко.

Закінчив війну художником при штабі партизанського руху
4-го Українського фронту. Пройшовши пів-Європи, не пропустив жодного музею й галереї, зібрав величезну бібліотеку, єдиний скарб, привезений на Батьківщину.

У серпні 1945 року Український комітет у справах мистецтва направляє Сергія Аполлоновича на роботу в Чернівці, у майстерні Українського художнього фонду СРСР. Це направлення було продиктоване вказівкою згори, коректуючи грубо й невміло «огріхи» розправ над інтелігенцією в Буковині в 30-х роках.

1946-го він стає членом Спілки художників. Починається мирне та, здавалося б, спокійне життя. Але воно вимагало значно компромісніших ходів та рішень, аби, виконуючи офіційні замовлення, які служили єдиним реальним джерелом існування родини, зберегти в собі живе, світле й чисте ставлення до мистецтва. На зворотному боці одного з картонів художника збереглося написане рішучою рукою голови колгоспу «затверджую».

Адже 1950—1960 роки, з труднощами реконструйовані в нашій свідомості, — час, коли художники, перевантажені замовленнями на портрети передовиків і соціально-оптимістичні сюжети, часто деградували як майстри, а ті, хто повністю поривав з офіціозом, прирікали себе на жахливі злидні.

Спокійний, інтелігентний, делікатний, розумний і освічений Хохалєв знаходить для себе можливість утечі. Він втікає в пейзаж, у світ духмяного Криму, Карпатських гір і низин, у загублений світ міських будинків та провулків. У його соковитому живопису, тонко гармонізованому, абсолютно очевидно проступає висока культура творчості як данина благородній традиції реалістичного пейзажу, досягнення академічної школи.

Дивлячись на його, здавалося б, зовсім невигадливі пейзажі, мимоволі ловиш себе на думці, що хочеш перенести їхній візуальний ряд на рівень поезії, грамотного мистецтвознавчого стилю. І відразу виникає професійна пауза. Адже начебто зовсім уже не в моді описове мистецтвознавство, велінням долі чи абсурду назване «київським».

Сергій Хохалєв захоплювався творчістю Ван Гога, Гогена, Тулуз-Лотрека. У них він відчував останні вияви реалізму. До абстракції ставився негативно, вважаючи її егоїстично-інтимною по суті. Ці погляди народжувалися в процесі спілкування в колі чернівецьких художників Моріца Кринца, Павла Борисенка.

Як із небуття проступає творчість художника, повернута колекціонером і поціновувачем живопису 1930—1980 років Андрієм Демченком, з крупинок складаються деталі його портрету-характеристики завдяки спогадам удови й сина.

Продовжуючи гортати той самий енциклопедичний довідник і звертаючи увагу на дати народження художників, наближені до початку минулого століття, постійно бачиш одну й ту саму картину — дані вкрай скупі. У загальній хронології мистецтва це, можливо, лише одна, але так недбало перегорнута сторінка. І ще, можливо, не до кінця втрачена дорога в це минуле, яка обіцяє нові відкриття.