Години мовчання. Автор проекту меморіального комплексу «Жертвам голодоморів в Україні» стверджує, що майбутня споруда не порушить ландшафту столиці

Очевидно, що трагічна тема Голодомору в Україні - це ще дуже-дуже багато білих непрочитаних сторінок нашої історії... І вже сьогодні розпочалась досить активна робота над створенням меморіального комплексу «Жертвам голодоморів в Україні». Як відомо, такий комплекс буде в центрі Києва - це Печерський район, вулиця Січневого повстання, 15-а. І зрозуміло, що до цього відповідального проекту сьогодні прикута особлива увага громадськості. Деякі аспекти концепції архітектурно-планового вирішення майбутнього комплексу спеціально для «ДТ» прояснив архітектор Анатолій Гайдамака - автор проекту і людина, до якої особливо прислухається президент Віктор Ющенко.

Отже, уявімо дніпровські схили... Місця печерського парку Слави... Меморіал починатиме свій відлік з найвищої точки парку. Далі він буде заглиблюватись ніби всередину - аж до паркової алеї. На схилі має бути дзвіниця близько 26 метрів заввишки. В нижній її частині - мозаїка з прорізаними хрестами на першому ярусі і внутрішнім розписом на біблійні мотиви. Ці тисячі хрестиків - ніби символи душ, котрі відлетіли. Адже в українських церквах зав­жди хрест на фасаді. Сама дзвіниця буде відкритою. Там можна буде запалити свічку й провести службу. Навколо дзвіниці розмістяться жорна. Їх - 24. Це ніби два циферблати годинника. Дослідники стверджують, що в ті страшні роки лише за добу помирало близько 24 тисяч людей. І на кожному жорні - тисяча колосків... Саме стільки помирало людей за одну годину.

Нижче схилу, згідно з проектом, планується встановити чорні дошки України. На них будуть зафіксовані назви сіл, котрі вимерли. Відомо, що населений пункт, який був записаний в чорну дошку, оточувався... і з нього вивозили геть усе.

Планується також будівництво музею (на фото - проект майбутнього комплексу). Далі - озеро, звідки відвідувач зможе потрапити на паркову алею. А навколо озера - плакучі верби. Майже розроблена транспорт­но-пішохідна схема, а також підходи до меморіалу з зупинок міського транспорту. Для зручності східці, що ведуть до пам’ятника Слави й меморіалу жертвам голодоморів, будуть поєднані.

- Завершення роботи першої частини комплексу - дзвіниці - заплановане на наступний рік, - розповідає «ДТ» архітектор проекту Анатолій Гайдамака. - Це коли не буде бюрократії й всіляких зволікань. Нині тривають різні тендери на виконавця цієї досить масштабної роботи. Причому то має бути спеціалізована будівельна фірма, яка зможе розпочати цю майже художню роботу. Щодо коштів, то тут задіяні і приватні, і державні, і спонсорські вливання. Мені б хотілось, аби державних коштів було поменше, але потрібен неабиякий благоустрій території. Поки не можу назвати конкретну суму. Чому завжди всі питають про гроші, навіть у такій благородній справі? Та Бог з ним, скільки воно коштує! Головне, щоб це залишилося в пам’яті - на згадку людям. Не можна меморіал пам’яті жертвам Голодомору виміряти тільки грошима! От в Українському домі діє виставка Голодомору. Ви подивіться, які страшні фільми там показують. Це ж мало хто бачив. Усі роки замовчувалось. Говорили, мовляв, ніякого голоду й не було. Росія взагалі категорична в цьому питанні. Вони не розуміють, що це не претензії до російського народу, а претензії до тієї влади, яка душила й російський народ. Звісно, Україні страждань дісталося більше, аніж іншим союзним республікам. Адже це була житниця СРСР.

Пан Гайдамака зазначає, що то буде «не агресивний комплекс»: основні художні ідеї втіляться через символи й асоціації, ніяких натуралістичних образів. Принцип показу єврейського Голокосту в одному з музеїв, коли відвідувач ніби проходить колами пекла, Анатолій Васильович не сприймає.

Щодо музею Голодомору, то спочатку архітектор і його команда планували зробити його просто в землі під дзвіницею. Але цьому завадили геологічні умови.

- Тоді б це справді нагадувало пекло, з котрого можна поглянути через каплицю в небо, - говорить Анатолій Васильович. - Спочатку я подав саме таку ідею на конкурс...

Якщо ж говорити про інформативну нішу музею, то головне - це записи очевидців трагедій. Ще раніше, в 70-ті роки, їх зібрали велику кількість, коли були ще живі ті, хто в Голодомор був дорослою людиною. Хоча й цю книгу теж знищили.

Щодо місцезнаходження меморіалу... Спочатку пропонували побудувати його на Воло­димирській гірці або біля мосту Патона в районі парку Примакова...

- Але ж як можна розбудовувати музей Голодомору на Володимирській гірці? - продовжує Гайдамака. - Це була б очевидна диверсія! Проте, уявіть, навіть конкурс провели і назвали переможців... Або ж парк Примакова? Не співвідноситься це з Києм, Щеком і Хоривом! Так, були пропозиції розташувати комплекс при в’їзді до Києва. Але з якого напрямку? З одеського? З чернігівського? А тут - і парк Слави, і Лавра, і майбутній «Арсенал». Словом, комплекс стабільний. Інформації для роздумів вистачить на тиждень. В один день можна сумне подивитись, в інший - духовне. Звідси недалеко Аскольдова могила. І всі знають, що раніше тут був цвинтар, навіть із малюнків Тараса Шевченка це видно. Постараємося не порушити ландшафт і пейзаж. Також буде врахована і висота лаврської дзвіниці. Не хочемо нікого «задушити», «принизити». Сподіваюсь, усе буде толерантно і щодо історії Великої Вітчизняної війни, і щодо історії XII століття. Віктор Ющенко наполягав на тому, аби музей пам’яті був в єдиному комплексі з меморіалом.

- Анатолію Васильовичу, так виходить, що ви неофіційний радник президента?

- Ні, я взагалі не радник. Усе відбувається на суто людських засадах. Це не моє - сидіти в кабінетах. Не хочу бути штатним радником. У мене немає ніякого паперу, який би засвідчував мій статус. Загалом, багато хто виступав проти цього меморіалу. З першого погляду наче всі «за», а далі з’являється спротив. Ще дуже заважають різні тендери. І хто їх тільки придумав? Це ж страшне гальмо! Сьогодні музей не може випустити ні листівок, ні плакатів навіть на суму п’ять тисяч гривень. Обов’язково потрібен тендер. От і в нашому разі треба пройти тендер на проектувальника. Невже не зрозуміло: тендер щодо закладів культури - це навмисний Голокост української культури. Нині ж по всіх фронтах триває тотальне знищення культури. Дожитися до того, щоб прийшли ці «нувориші», котрі виграли тендери і викинули магазин «Мистецтво», а потім повісили там штани... Хіба нема іншого місця, де одягтися? Не розумію... А як же можна знищити центральний гастроном! Люди звикли до нього. Німці й ті не зачепили і не розгромили його, там була якась аура. А магазин «Ласощі»? Знов штани... А от пройдіть зараз Хрещатиком й купіть буханку хліба. Суцільні мобільні телефони!

- У такому разі, як людина, близька до президента, ви інформуєте Віктора Андрійовича про суцільне культурне свавілля в країні?

- Інформую, але місцеве самоврядування прикривається. Це як держава в державі. Так не повинно бути. Навіщо воно потрібне, коли від декількох людей залежить доля Києва і взагалі доля України? І хто туди прийшов, у те місцеве самоврядування? Сіли молоді хлопці, які не мають уявлення, хто такі художники. Їм головне тільки гроші.

- Ваша думка стосовно руйнації Мазепинського валу. Пред­ставники «Мистецького Арсе­налу», наприклад, стверджують, що особливої історичної цінності це місце не становить?

- Як? Можна взагалі знести все й сказати, що це не становить цінності. Цю землю вигрібали екскаватором, вивозили машинами. Ще й продали її за три мільйони на Троєщину. Мазепинський вал люди зводили вручну. Возами навозили землю. Пекельна робота. І тепер це не має цінності? Там земля скомпонована, як торт «наполеон»: прошарок піску, потім глина, земля, далі все утрамбовується. Це ж спеціальна технологія. То непросто вал землею насипати. Ще більшого злочину набуває те, що це зроблено в «Арсеналі», біля Лаври. Чому в Європі - в Голландії, в Шотландії, в Італії, пам’ятки на кожному кроці? А наша Київська фортеця - найбільша у Європі. Спочатку ніхто не вірив. Потім приїхали європейці, так у них очі на лоба полізли від здивування, коли побачили цю оборонну зірку навкруги Лаври... Як же можна ламати цю архітектуру? Коли тепер подивитися зверху на цю зірку, то видно, що вона не має одного кінця.

- Анатолію Васильовичу, вашу родину, очевидно, також не обійшла трагічна тема Голо­домору?

- Так, я небайдужий до цього. Мій батько в Чернігівській області пережив голод. Йому дуже запам’яталось, як ці браві комсомольці ходили, вбивали, лякали. Самі ідеологи сиділи в Москві. А виконавці - це вже наші затяті хлопці. І вони ще страшніші, аніж Каганович! Я сам пам’ятаю, як в 50-ті роки вже й голод минув, а вони все ганялися за людьми, котрі збирали колоски на полі. А у людей після голоду було вже в підсвідомості закладено, щоб жоден колосок не пропав...