Go-go, Німеччино!

Ніколи в історії України німецькі ЗМІ не повідомляли про мою батьківщину так багато і так приязно, як під час помаранчевої революції. Я не міг не розчулюватися. Німецькі щоденники вміщували відразу по кілька статей, охоче публікували українських письменників, митців, інтелектуалів — був поміж них і я, грішний. Мабуть, за ціле двадцяте сторіччя німецькі ЗМІ не написали стільки, скільки за останні листопад, грудень і січень. На телеканалах новин відбувалися двогодинні дебати з приводу України за участі провідних політиків і телерепортерів. Я отримував електронні листи від знайомих і приятелів, колективні ві-дозви спілок колишніх східнонімецьких дисидентів — усі вони висловлювали щиру солідарність із людьми країни, про яку досі повідомляли вкрай рідко й майже завжди з гнітючого приводу: корупція, олігархи, Ґонґадзе, кольчуги... Нарешті, нарешті, гадав я, Україна потрапила в серйозний медійний дискурс. І не помилявся. І не помилявся б, якби.

Мої ілюзії швидко розвіялися — дошкульніше, ніж за хрестоматійним Чарльзом Діккенсом. Я завше маю халепу бути не там і не в слушний час. Інакше б я продовжував кохатися в, зізнаюся, таких милих моєму серцю фантазіях (так їх називають психоаналітики). Але я був не там і не тоді, тож бачив те, що бачив, і чув те, що чув, навіть якщо єство пручалося як могло. Я був свідком унікальної політичної баталії. Її унікальність полягала не в тому, що опозиція прагнула посмикати скалку в оці урядової коаліції — ні, то був би класичний варіант, старий як світ і доброякісний патент функціонування демократії. Її унікальність полягала в тому, що чуб болів у хлопа. Здавалося б, хотіли дискредитувати і позбутися Йошки Фішера, а дискредитували й позбулися України. Можливо, не так фатально. Хай там як, із переговорного пакета української делегації найвищого рівня зникло візове питання. Зникло хуткіше, ніж могло би лягти на стіл перемовин. Зникло, однак не зникло. Було це наприкінці лютого цього року. Та ще й гидка погода, як на лихо, спонукала проводити дозвілля перед телеекраном. Я ніколи не чув і не бачив, щоб Україну шельмували так, як шельмували в ті тижні на загальнонімецьких ZDF і ARD. Шановані німецькі телеканали страхали німецьку сплячу красуню (громадськість), яка щойно почала прокидатися з летаргійного сну (ставлення до України або, радше, відсутності будь-якого ставлення до неї) від українського помаранчевого поцілунку. Страхали українським бабаєм — ні, не відомим конкурсом, а таки справжнім бабаєм. Вони великодушно залучали експертів з українських (а є такі в Німеччині?) питань. Вряди-годи той чи інший експерт намагався м’яко заперечити, мовляв, не всі українці мафіозі, як це, може, й видається на перший погляд. Їм дякували за думку та коментар і продовжували, як це називається в найкращих публіцистичних традиціях, «кампанію шельмування і дискредитації». Одного вечора в новинах з’явився лист тодішнього українського посла в Німеччині, який делікатно хотів сказати те саме, що й ті нечисленні м’які експерти. Я ніколи не забуду тон, яким дикторка зачитала витяг із листа, — а ви, пані і панове, знаєте, що таке тон. Тон — то все. Втім, вона його навіть не зачитала, вона його відразу проінтерпретувала з сарказмом, мовляв, ось бачите, український посол теж стверджує, що не всі українці бандити.

Висновки? На жаль, мої висновки нікого не цікавили, крім таких марґіналів, як я. Зате цікавили інші висновки. Згідно з цими іншими висновками, пташка і та не пролетить, якщо її не піддадуть ретельній перевірці. Я, звісно не пташка, я громадянин (надто патетично!), гаразд, я людина, яку шокує терор, що твориться в ім’я захисту Німеччини від української мафії, яка (мафія) давно вже в тій Німеччині сидить, ходить у лазні і п’є пиво разом зі своїми друзяками, німецькими бандюками (так-так, бандити, хоч як це прикро, не українське ноу-хау), зрештою — всі вони німці, бо наші колишні співгромадяни-бандити (хоча бандитами їх би мав називати суд — здається, саме так личило б справді демократичній країні) давно стали і завше ставатимуть громадянами Німеччини, а тортурам у вигляді годинних допитів («Фамилия-имя-отчество (Прізвище-ім’я-по батькові»), «Куда?» («Куди?»), «Зачем?» («Навіщо?») тощо — у виборі мови спілкування вам пропонують справжню демократію, хоча сумлінно заповнені анкети й довідки дають вичерпну відповідь на всі запитання, тож цей «усний расизм» явно надмірний) піддавалися й піддаються виключно «нормальні громадяни», «пересічні мешканці», «маленькі люди» — чи як там ще, славетна німецька прозо? Тож ці «маленькі люди», аби два-три дні поспілкуватися з німецькими колегами (письменниками, науковцями тощо), змушені вдаватися до нечуваних принижень, які тривають тижнями, іноді — місяцями.

На жаль, непослідовним правом обрати мову спілкування демократія по-посольському й вичерпується. І коли я чую нісенітниці про Leitkultur (провідну, щоб не сказати — панівну культуру) та бідкання з того приводу, чому нашою (тобто їхньою) культурою цікавляться не так, як вона заслуговує, мені стає гидко: пані і панове, так, як заслуговуєте ви того, — на жаль, вами міряють вашу культуру. На цій дошкульній і розпачливій ноті можна би було, не вдаючись до цитування і буквалістичного відтворення всього незміру приниження й знегіднення людини (з допитами, знущальним тоном, неприйнятними вимогами, хамським обходженням, — визнаймо нарешті, що не тільки чиновники нашої батьківщини бувають хамами, — неназиванням прізвищ, невідповіданням на електронні листи, надіслані на адресу, яку посольство пропонує для електронного спілкування, відмовою надання передбачених послуг, скиданням ременів на вході до, гм, «раю», — інакше як сексуальне домагання я цього потрактувати не можу) завершити. Однак істина — її так легко не скараскаєшся. Тож істина вимагає сказати, що, очевидно, не тільки в німецькому посольстві таке діється. Але набагато більше істина вимагає сказати, що таке діятиметься доти, доки Україна в особі відповідальних інституцій не почне захищати своїх громадян і самі громадяни не почнуть захищати себе, до чого я всіх закликаю. Я радий, що мої центрально- і західноєвропейські друзі не потребують візи, але я був би радий — і гадаю, що маю право вимагати такої радості, — аби припинився терор, про який я хотів так переконливо написати, але не зміг, бо так він мене вражає. Невже не можна не вдаватися у велику риторику — це я вже звертаюся до міністра закордонних справ України (на жаль, на «5 канал», коли міністр був у студії, я не зміг додзвонитися: весь час було зайнято, хоча, крім одного дзвінка, позастудійних запитань більше не було)? Я розумію, огром справ. Але невже не можна домогтися такого візового регулювання (я не кажу відразу про повне скасування віз, хоча це моя мета, як і мета мого земляка Йозефа Рота, якого я так люблю й перекладаю), яке б унеможливило знущання над гідністю людини. Наприклад, скасувати примусові поїздки для здачі документів і «співбесіди», зокрема для некиян. Наприклад, щоб можна було надсилати необхідні (звісно що необхідні, які ж іще?) документи поштою, як це було, до речі, для громадян Німеччини й інших країн, коли вони ще потребували віз. Наприклад, щоб для митців, журналістів, науковців відкривати три- і п’ятирічні візи. Можна підготувати багато «цікавих пакетів пропозицій» і домогтися їх реалізації. Розв’язати проблему можна тільки тоді, коли цього справді захотіти. Я палкий прихильник інтеграції України в НАТО і ЄС. Я не менш запеклий противник порушення прав людини. Хай у якому форматі і з якого боку. Доки цього не буде, я й чимало моїх знайомих уже вкотре відмовляємося від поїздок на літературні вечори, семінари, зустрічі й конференції — не з протесту проти, а щоб уникнути приниження людської гідності, на яку має право людина в Німеччині, Україні і в кожній іншій країні світу, незалежно від примарного й мінливого матеріального добробуту, кількості сонця над головою та чорнозему під ногами, кольору шкіри, розрізу очей, звучання імені й даної Богом чи обраної добровільно статі.