Фестиваль визнаних героїв

Сьомий фестиваль «Серж Лифар Де ля Данс» зібрав небувалий аншлаг — при тому, що тривав він усього два дні, та й програми в обидва вечори різнилася лише одним номером. Зате цього разу запрошеною зіркою виявився колишній випускник київського хореографічного училища Володимир Малахов. Світова зірка, фактурний танцівник із приголомшливою пластикою, сильною харизмою і творчим багажем, незвичним для столичної публіки, — він, удома, безумовно, улюбленець і герой. Його, як і Ратманського, називають генієм вітчизняного танцю і при першій зручній нагоді засмучено цокають язиком — мовляв, жаль, що не в Україні, а «там» — у Європі, Японії, Росії...

Нинішній приїзд Володимира Малахова — справді царський подарунок. Тим паче що привіз він із собою відмінних танцівників своєї берлінської трупи: Поліну Симеонову, Беатріс Кнопп і Артема Шпилевського. Саме його команда стала стрижнем фестивалю, а між їхніми виступами вмістилися фрагменти з «Сюїти в білому» Сержа Лифаря, де гарно станцювала тонка, чудова балерина Ганна Дорош, а також па-де-де зі «Сплячої красуні» у виконанні Настасії та Дениса Матвієнків і чудового номера на музику «Кармен» Бізе, який станцювала Олена Філіп’єва в парі з Сергієм Сидорським.

Зізнаюся чесно, на балетні спектаклі останнім часом ходжу нечасто, бо наперед знаю все, що зможу там побачити. Рідкісні виступи зірок, які ще не виїхали, тільки зайвий раз ятрять старі рани, ось і не дивно, що Малахова зустрічали як героя не лише глядачі, а й журналісти.

Для киян хореограф припас три номери — монобалет на музику Моцарта, хрестоматійну сцену з «Лебединого озера» і дивовижно гарне па-де-де з «Попелюшки» Прокоф’єва. Останнє — у власній постановці, оригінальних костюмах і настільки потрапивши в точку, точніше, у прокоф’євську казковість — трохи іронічну, але добру й сонячну, що зал на кілька хвилин затамував подих. Саме на цій мажорній, дзвінкій, не ноті — а інтонації й завершувався фестивальний вечір.

Офіційний партнер фестивалю — національний оператор мобільного зв’язку компанія «Київстар». Жанна Ревнова, керівник департаменту з корпоративних зв’язків компанії «Київстар»:

«Балет — мистецтво і вічне, і миттєве. Він класично вибагливий, але водночас незбагненно граціозний і сприйнятливий до рис сучасності, що робить його завжди актуальним.

Наша компанія вважає за честь можливість бути офіційним партнером фестивалю і зробити свій внесок у підтримку і розвиток цього прекрасного і вишуканого виду мистецтва.

Балет вважається елітарним мистецтвом, але ми впевнені, що він має стати доступним для кожного, хто ним цікавиться. Міжнародний фестиваль артистів балету імені Сержа Лифаря дає змогу насолодитися досягненнями класичного і сучасного балету, бути причетним до цього прекрасного і великого дійства».

Приймали захоплено все — і чуттєвий, різкий у своїй сучасній пластиці монобалет-сповідь «Вояж», і витончений, як ліпна класика, дует Семионової та Малахова — настільки гармонічний енергетично, внутрішньо, що навіть зовнішній дисбаланс у зрості (прима на пуантах на півголови вища за самого Малахова) не зіпсував враження. А черговий екзерсис на моцартівську тему хореографа Уве Шальца від Беатріс Кнопп і Артема Шпилевського — пристрасний, проте суворий, хотілося дивитися знову й знову.

Гала-концерти такого масштабу на вітчизняній сцені побачиш тепер рідко, отож запасатися враженнями доводиться наперед. Понад те, велика частина глядачів, чиї обличчя не помінялися і на другий день фестивалю, попри ідентичність програм обох вечорів, прийшла саме на Малахова. Мабуть, це розумів Олександр Биструшкін, коли заявив, що фестивалю жити лише в тому випадку, якщо на нього приїжджатиме зірка. Хід начебто правильний — культурна ізоляція веде до відповідної деградації, ось тільки вийшло якось дивно: ті, хто героїчно підтримує рівень вітчизняного балету на рідній сцені, опинилися на другому плані, а гастролер Малахов отримав орден від столичної влади. Звичайно, певний героїчний ореол танцівнику тільки пасує, але чи не дивний романтизм? Головний герой вітчизняного балету минулого — неповерненець Сергій Лифар, а новий герой сучасного — Володимир Малахов, який працює в Берлінському балеті (його контракт із трупою — до 2009 року). Навіть Денис Матвієнко, якого, за старою пам’яттю, називають солістом Нацопери, на нашій сцені з’являється ой як не часто, а дедалі більше їздить по закордонах. Отже, невтішна картина виходить: найяскравіші українські зірки — ті, що світять на чужому небосхилі. І чим більше їх цінують за кордоном, тим більше ми пишаємося. І тим рідше їх бачимо.