Ера коркарів

Як жаль, що вже нема на цьому світі Андрія Тарковського та Федеріко Фелліні, адже першотравневий ранок 2005 року на київському Майдані Незалежності був вартий їх геніального кіноока. Над сонною та малолюдною ще площею раптом ревонули, мов гармати, потужні акустичні системи, видаючи залпами сучасні російські кавер-версії пісень про «любимого Сталина» та «советскую родину». Від цих різких звуків аж сахнувся якийсь чолов’яга, що ніс на плечах справжнісінького, не бутафорського, дерев’яного хреста.

За мить фантасмагоричне поєднання антагоністичних образів стало цілком зрозумілим. Під червоними прапорами проходила перевірка апаратури перед мітингом солідарності трудящих комуністів, а хрестоносець мирно повертався з якогось із соборів після нічного дійства, присвяченого воскресінню Спасителя. А між цими символами різних світоглядів бігав, чіпляючись до самотніх перехожих, зашвойданий символ буржуазного «маскульту» «перебиранець-телепузик». Ось яке кіно можна побачити із-за дивних перетинів юліанських та григоріанських цивілізаційних орбіт.

А взагалі-то, я в цей день знову наступив на граблі, вирішивши долучитись до тих громадян, котрі віддали перевагу не боям крашанок та винно-горілчаним перегонам на зеленій травичці, а сімейній прогулянці по музейно-виставкових залах. На цей сільськогосподарський реманент наступили разом зі мною й якісь наївні англосакси, котрі, ударно-швидко опинившись на безвізовій території України, марно смикали двері Національного музею образотворчого мистецтва. Це вам не Париж із його днем Бастилії, містере і місіс, читайте уважно: «30 квітня, 1, 2 та 9 травня музей не працює». А шкода, могли б інтуристи побачити, що і в нас були свої Гейнсборо. Довелося гостям вдовольнятись лише спогляданням афіші «Український портрет XVI—XVIII ст.». На Українському домі теж висіла табличка «зачинено». Так що повірте на слово — виставка «Українське дерево», яку вам не вдалось оглянути на травневі свята, була варта уваги. Зразки дерев’яної скульптури — від майже середньовічних фігур, що прикрашали інтер’єри церков, до концептуального авангарду та щирого мистецтва патріарха Антона Штепи. Дерево, як і людина, має свій вік, і час дуже швидко перетирає його до стану первинної матерії, з якої зростають нові пагони, маючи шанс на те, що до них теж колись доторкнеться різець творця.

На дверях Будинку художника жодної інформації для спраглих поціновувачів мистецтва ніхто не вивісив. Що ж, і Спілка художників має конституційне право на відпочинок… Ось відкриємо з єврофанфарами мистецький «Арсенал-ермітаж», і будуть куняти в його напівпорожніх залах бабусі—хранителі культури, а на воротах на всі престольні та державні «празники» висітиме іржавий замок.

В одному із романів відомого французького письменника ХІХ століття Ксав’є де Монтепена виведено образ коркаря — «дрібного буржуа, що збагатився в одній із тих галузей, де успіх не обумовлений розумом», а саме в торгівлі корками для винних пляшок. Яким рідним виглядає цей «олігарх» з купленим родовим гербом та у фраку з діамантами замість гудзиків. Надлишок дурних грошей він вкладає у найабсурдніші витребеньки, оминаючи, мов чуму, культуру.

Я вірю, що ми засиплемо світ своєю пшеницею та завалимо свининою, збудуємо десяток мостів через Дніпро, навчимо бразильців літати в космос, але всі ці успіхи стануть картковим будиночком, якщо двері мистецтва будуть зачинені.

Утім і для оптимізму є підстави. У квітні в Києві відкрився цілий комплекс із 22 виставок у рамках традиційного вже бієнале фотографії. Об’єднавчою темою всіх експозицій є «Війна і світ». Цей вибір є цілком логічним напередодні 60-ї річниці завершення Другої світової війни. Але погляд фотомайстрів не обмежується лише поглядом на цю дату. Мабуть, не випадково першою було відкрито виставку, присвячену першим воєнним репортажам, які вперше почали супроводжувати божевілля людської бойні в часи Кримської війни середини ХІХ століття. Незвично бачити дуже якісні світлини із зображенням учасників боїв, розбитих укріплень, руїн Севастополя, адже той час звичніше сприймається через героїзований живопис чи в ліпшому разі — через оповідання Льва Толстого. Київський фотобієнале, без сумніву, значна мистецька подія, яка претендує зайняти поважне місце в європейському просторі мистецтва фотографії.

Приємною якістю і різноманітністю порадувала виставка «Форми свободи: молоде мистецтво Ізраїлю», яка проходить у рамках Днів культури цієї країни. Всі учасники виставки мають добру академічну освіту, працюють у різних стилях і мистецьких техніках.

Незважаючи на нестандартність погляду на світ та часом авангардність способу висловлення цього погляду виставка цілком органічно влилась в інтер’єри музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків.

Нерівний бій із легіонами коркарів ведуть художні галерейки. Хотілось би назвати їх без зменшувальних суфіксів — галереями, але які ж бо вони крихітні — в один київський супермаркет можна вмістити всі їхні сплюсовані території. Проте справу вони роблять велику й необхідну, і навіть з порушенням трудового кодексу, працюють без вихідних та святкових днів.

«Арт-центр на Костьольній» прокладає шляхи до Європи, відкривши спільну виставку News німецьких художниць Хрістіани Юнг (живопис) та Юдіт Рунге (кераміка). Не все і не кожному відвідувачу тут лягає до серця, але професіональність та майстерність учасниць проекту не викликає сумніву.

Калейдоскопом змінюються виставки в галереї «Арт-блюз». Ледве завершилась чудернацька експозиція нових робіт невтомного вигадника Владислава Шерешевського (персонажі його полотен чомусь викликають у мене асоціації із прочитаною в дитинстві казкою польської письменниці Марії Конопницької «про сирітку Марисю та гномів»), як на зміну їй розгорнулася перша в Києві експозиція живопису Вачагана Норазяна «Безглузда подорож», також майстерна, також алегорична, також сповнена приводів для філософських роздумів та асоціацій.

«Галерея, 36». Художник Василь Красьоха. Живопис, душею якого є земля, пейзажі створені емоційною вправною рукою, гармонійний імпресіонізм, що в багатьох роботах проривається у сфери палаючого експресіонізму.

Галерея «Триптих». Нова зустріч з творчістю Олександра Калмикова та Наталії Фандикової. Спокійний філігранний живопис, майже фотореалізм. Але відсутність зловживання кольором, надскладовими композиціями не обмежує глибину та емоційність живопису цих талановитих авторів.

Вибір завжди є. Врешті-решт не обов’язково чекати вихідних, щоб добратись до оаз культури. І в сірі будні можна викроїти півгодинки для спілкування з мистецтвом. І у будь-яку мряку у вашій душі засяє веселка.