ЕКРАННІ ІСПИТИ «МОЛОДОСТІ»

Успіх у конкурсі студентських фільмів є, мабуть, важливішим за вдалий захист курсової чи диплома, адже далеко не кожна кіноробота проходить найголовніший іспит — випробування екраном та вибагливою фестивальною публікою. «Молодість-ХХХІІІ» дала можливість пройти таке випробування шістьом фільмам українських студентів. Це досить багато, з огляду на стан нашої кіноосвіти. Українська частка студентського конкурсу була однією з найбільших, лише на один фільм відставши від німецької програми. Це дало можливість оцінювати наше студентське кіно на тлі загальносвітової панорами.

З конкурсу видно, що сучасні студенти не обмежують себе вузькою тематикою камерного кіно. Вони фільмують стрічки про війну (словенська «Вертітися» та грузино-чеченська «Свобода») знімають похмурі антиутопії (німецька «Служба» та чеська «Механіка»), та навіть відтворюють історичний дух повоєнних радянських років (російське «М’ясо»). Обмежені бюджетом й іншими знімальними можливостями, студенти вчаться «вертітися». Вони змушені використовувати умовність, яка завжди насичує кінематографічну мову. Тож головний урок цьогорічної «Молодості» такий: нашим студентам годі жалітися на відсутність технічної бази. В сучасному світі без цього можна обійтися, якщо мати винахідливість та гостру фантазію. Прикладом, що мав би присоромити українських студентів, стала стрічка «Свобода» Мурада Мазаєва (Чечня — Грузія). Це фільм, знятий студентом тбіліського Університету театру і кіно під час бойових дій в Панкіській ущелині. Знімальні умови були явно жорсткішими за українську розруху, та й техніка там навряд чи краща за нашу. «Свобода» показує чеченців очима чеченця, такий погляд з’являється в кіно уперше. Чеченські бойовики, змальовані у фільмі, — не монстри, а живі люди з їхніми страхами, молитвами, з їхнім болем. Погляд на чеченську війну з «нелегального», замовчуваного мас-медіа боку додає фільму моторошної привабливості.

Інший погляд на війну — «Вертітися» Стефана Арсеньєвича. Він став володарем «Золотого Ведмедя» Берлінале в конкурсі коротких фільмів (тому самому конкурсі, де наш Степан Коваль отримав «срібло»). Шал війни, що зіштовхує людей в найбезглуздіших ситуаціях, передано мінімальними засобами та тонким психологізмом. Велич і простота розказаної історії (аматорський хор змушений співати під час бомбардування Сараєва, аби, заглушивши звуки вибухів, допомогти корові отелитися) нагадують студентські фільми Тарковського.

Наші студенти ще не навчилися застосовувати умовність так віртуозно. Режисер фільму «Видовища» Віталій Потрух розповів на прес-конференції, що серед «просунутих» студентів КДІТМу вважається престижним знімати кіно на чорно-білу плівку. Але ж чорно-біле кіно — це не тільки спосіб вийти зі скрутної фінансової ситуації, а й своєрідна мова, що створює особливу атмосферу та інтонацію. В нас чорно-біле зображення використовують вочевидь із бідності, не застосовуючи його можливостей у передачі психологізму. А от в цілому вдалій стрічці Віталія Потруха «Видовища» не завадило б використання кольору. «Видовища» — це гострий та сміливий погляд на нашу сучасність, в якій людське буття губиться за приголомшливою реальністю віртуальних видовищ, що опановують людину. Тут не тільки динамічно і розбірливо розказано дотепну історію, а й правдоподібно зіграли актори, що для нашого студентського кіно взагалі є проривом.

Ще один прорив, цього разу візуальний — кольоровий фільм Романа Бондарчука «Стіни і двері». Ця стрічка руйнує уявлення про КДІТМівську роботу як про фільм із тьмяним зображенням та неохайним монтажем. Дев’яносто відсотків успіху цього невеличкого нарису — талановита операторська робота Андрія Лисецького. Можливості кольору тут використано на всі сто, а оповідь історії замінено поетичним спостереженням про те, що кожна, навіть найміцніша, стіна може ховати в собі вікно в інший світ.

Оповідати історії в сучасному кіно взагалі не люблять. Але студенти іноді просто не вміють цього робити, приховуючи своє невміння за естетською позою. Роман Балаян, котрий вів прес-конференцію, присвячену студентському конкурсу, зауважив, що основна функція кіношколи — вчити розповідати історії, а все інше прийде з досвідом. Наші студенти історій не розповідають — ми ж маємо таку чудову традицію, як поетичне кіно, котре нібито звільняє від цього обов’язку. От і вийшло, що українські стрічки на дитячу соціальну тематику «Мама» Максима Мехеди та «Viva Vita, або Доктор Рижик» Олени Бойко цілковито програли шведському фільму «Віктор та його брати», який обійшовся без учнівського пафосу, а просто розповів жорстоку та зворушливу дитячу історію.

Приклад вдалого використання національної кінокласики подали чехи в добірці фільмів празької кіношколи ФАМУ, котра була найцікавішою в конкурсі. Ледь не в кожному фільмі відчуваються традиції чеського сюрреалізму, що колись розквітнув у фільмах Хітілової, Шванкмаєра та інших і є, мабуть, частиною чеського світогляду. Чехи також не дуже люблять розбірливо розповідати історії, проте насичують свої фільми унікальними сюрреалістичними прийомами. Напіванімаційна «Механіка» Давида Сукупа — сатира на суспільство споживання, яке не залишає людині жодного приватного простору, поглинаючи всі її бажання та дії. У «Пасажирах» Вацлава Кадрнки йдеться про самотність людини в цілковито регламентованому світі, який раптово руйнується втручанням любові. Сюрреалістичні традиції добре прижилися і в сусідній Словаччині. «Моє перше побачення» Бориса Шими — ще одне майстерне поєднання анімації з ігровим кіно в дусі Шванкмаєра, з алюзіями на Далі та Бунюеля, а також із незмінним для сюрреалізму психоаналітичним підтекстом.

Найкращий приклад студентської винахідливості — сербський фільм Павле Вуковича «Біжи, зайчику, біжи». В основі — простий, як усе геніальне, задум одягнути людей в звірині костюми і таким чином розіграти психологічний етюд.

Ще один урок «Молодості»: студентам давно слід зрозуміти, що на інститутські гроші повноцінного кіно не знімеш. Коли бачиш перелік спонсорів зарубіжних студентських фільмів, розумієш, звідки береться результат. «Хто захистить жінку?» Марії Халпахчі став першим українським студентським фільмом, де застосовано механізми кінопродюсування. Марія Халпахчі два роки провчилася у ВДІКу, цей фільм — її курсова робота. «Хто захистить жінку?» знімався в Україні та є україно-російською копродукцією. Бізнесовим партнером Марії Халпахчі (котра дебютувала також і як продюсер) стало українське представництво компанії «Коtех». Щоправда, фінальний титр знижує фільм до пародії на рекламу. «Хто захистить жінку?» — фільм-жарт, в основі сюжету — анекдотична історія, яку, на жаль, не вдалося перевести із літературно-словесного виміру в кінематографічний. Ця робота трохи вирізнялася на тлі української програми, але помітно не дотягувала до рівня інших ВДІКівських робіт. Але прецедент створено, і є надія, що до фінансування студентського кіно в Україні підключаться інвестори, серйозніші за Міністерство культури. Тоді нашим студентам стане набагато легше складати екранні іспити «Молодості».