Двері в Європу. Вперше за останніх 10 років Україна була представлена на Лейпцизькому книжковому ярмарку

На відміну від величезного Франкфуртського ярмарку, куди з’їжджаються всі видавці й усі видавничі концерни світу, де розпродуються авторські права, а відвідувачів запускають лише на останні два дні, Лейпцизька виставка — це передовсім літературний фестиваль: приміром, нинішнього року за 4 дні ярмарку відбулося 1 800 книжкових акцій, що їх відвідали 126 тисяч осіб, — таке насправді буває тільки в Лейпцигу. Звичайно, крім літературного фесту, Лейпциг — це ще й досить велика книжкова експозиція: 53 тис. кв.м експоплощі, 2162 учасники з 36 країн світу.

Вперше за останніх 10 років у Лейпцигу представлено український стенд, — на цьому факті наголошували всі німецькі медіа. Як писали вони і про те, що цьогорічний лауреат лейпцизької премії Європейського порозуміння (традиційно вручається на урочистій церемонії відкриття виставки) Юрій Андрухович виголосив свою промову з різкою критикою висловлювання комісара Єврокомісії Ґюнтера Фергойґена, що «через 20 років усі країни Європи стануть членами Євросоюзу, крім країн — спадкоємниць СРСР, які сьогодні ще не в ЄС». І про те, що Андруховичу протягом 10 хвилин стоячи плескав кількатисячний зал Лейпцизької філармонії. А також про те, що з України цього року приїхали і відомий у німецькомовному світі український прозаїк Андрій Курков (він презентував новий німецький переклад «Останньої любові Президента», який побачив світ у швейцарському видавництві Diogenes), і Оксана Забужко, чиї «Польові дослідження з українського сексу» перекладено у надзвичайно амбітному австрійському видавництві Droschl (тут видаються твори Елінек та Гандке), і Сергій Жадан, який поки що презентував свою поетичну збірку «Історія культури початку століття», проте вже наступного року побачить світ німецький переклад «Депеш Мод», і експерти стримано прогнозують Жаданові як мінімум загальнонімецьку популярність.

Проте насправді розповідь про успішну презентацію України в Лейпцигу — це лише фінал досить драматичної й по-українському банальної історії про те, що українська презентація в Лейпцигу не тільки не знайшла відгуку серед державних установ України та культурних інституцій, а й залишилася непоміченою українським суспільством — медіа, які написали про тріумф Андруховича в Лейпцигу і про успішні виступи українських авторів на німецьку публіку, можна перелічити на пальцях.

Власне, в цьому не тільки драматизм, а й найбільша інтрига цієї історії: вона відбулася з німецької ініціативи, за німецького сприяння (сам ярмарок і надав безплатну виставкову площу — українська експозиція займала 12 кв.м, і запросив чотирьох українських авторів), а також завдяки підтримці ентузіастів. Олександра Коваль, президент Форуму видавців у Львові, яка привезла на ярмарок книжки українських видавців, не приховує, що кілька разів намагалася відмовитися від цієї почесної, проте занадто витратної як на невеличку громадську організацію поїздки: «Я готова була оплатити частину витрат, проте не збиралася платити за всю галузь із власної кишені — та й на якій підставі?» Спочатку їхати до Лейпцига власним коштом відмовилися видавці — мовляв, свої німецькі контакти ми формуємо у Франкфурті. Потім звернення від організаторів було надіслано в Мінкульт, МЗС, Держсекретаріат, про це особисто просили депутатів Осташа, Цибулька, віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка, заступника голови Держкомтелерадіо Василя Шевченка — ніхто з них не наважився дати негативну відповідь, проте й допомоги не надав ніхто; єдина інституція, яка категорично відмовила у підтримці, — це Ґете-інститут, решта — «спустили на гальмах». У результаті Україні вдалося ще раз вразити світ: навряд чи хтось колись бачив, щоби виставковий стенд на одну з найбільших світових ярмарок привозили в чемодані. Та ще й приватним коштом ентузіастів. Олександра Коваль прокоментувала: «Мене як організатора виставки вразили відкритість німецької сторони, її щира зацікавленість, її бажання бачити в себе Україну. Якби нині не вдалося підтримати цей зустрічний порив, то цілком можливо, що «лейпцизькі двері в Європу» виявилися б для України зачиненими якщо й не назавжди, то принаймні на тривалий час».

Запитання українських видавців «Нащо нам Лейпциг?» я переадресувала кураторам експозицій невеликих європейських країн із — давайте визнавати відверто — не надто популярними у світі літературами. Приміром, Ігор Брлек, куратор словенського стенду, наголошував, що важливість Лейпцига словенці зрозуміли майже 10 років тому і вважають його найкращим плацдармом для просування маленької літератури на німецькомовний ринок: «Франкфуртський ярмарок — надто великий, там маленькі країни непомітні. Тому ми вирішили змінити стратегію — представляти себе не тільки у Франкфурті, а й на інших ярмарках. Торік ми були гостями Празького ярмарку і зрозуміли, що менші ярмарки сприятливіші для нас». У результаті такої стратегії словенці мають щороку до 20 перекладів словенських авторів іноземними мовами (зокрема пан Брлек назвав найбільш зацікавленими у словенській літературі Хорватію, Чехію, Сербію, Австрію). Також він повідомив, що нинішнього року міністерство культури та уряд Словенії виділили 15 тисяч євро на організацію національного словенського стенда (для порівняння: організатори української експозиції просили в держави 5 тисяч євро). Єлєна Буданцева (Латвійський літературний центр) також наголошувала на ефективності «лейпцизької традиції» для Латвії: «Це надзвичайно доброзичлива виставка щодо авторів, до того ж на цьому ярмарку присутні й наші партнери, з якими можна обговорити умови участі в інших ярмарках» (нинішнього року Латвія привозила до Лейпцига двох письменників: Ґунтіса Береліса і Лайму Муктупавелу). Як наголосила пані Буданцева, латвійська стратегія в Німеччині така: «До Франкфурта їдуть видавці, до Лейпцига — автори». Ельжбета Каліновська (Інститут книжки, Польща) сповістила, що стратегія польської презентації в Лейпцигу — «менший стенд, більше авторів» («менший» — означає, що польський стенд нинішнього року був 30 кв.м, а польських авторів привезли п’ять): «Акценти польської експозиції — це фантастика і комікси. Чому? Торік у німецькому видавництві вийшла книжка Анджея Сапковського і мала успіх. До того ж польська фантастика дуже якісна, це одна зі світових шкіл фантастики. А комікси — тому що в Лейпцигу дуже гарна виставка коміксів, це окремий павільйон, то чому б там не представити і польський комікс?» До речі, і латвійська присутність у Лейпцигу, і польська оплачувалися виключно з державних грошей, які на плановій основі виділяються для презентації країни на світових книжкових форумах.

Олівер Цілле, директор Лейпцизького книжкового ярмарку, відзначив, що він задоволений цьогорічним заходом: спостерігається приріст і відвідувачів, і експонентів; це означає, що виставка затребувана і ринком, і суспільством, а також погодився прокоментувати для «ДТ» найцікавіші деталі:

— Цей Лейпциг мав три важливих акценти: молоді автори, Центральна і Східна Європа та дитяча література. Щодо молодих авторів, то найперша подія — це вручення нагороди лейпцизького ярмарку і читання в клубі «МорітцБастай» (до речі, одному з найбільших клубів Європи). Читання під назвою «Довга літературна ніч» проходили відразу на кількох майданчиках, за ніч прочитали свої твори сорок авторів, а відвідали цю акцію 1200 осіб. Щодо східноєвропейських акцентів — то нинішнього року в Лейпцигу присутні 80 авторів з Центральної та Східної Європи. До того ж цьогорічну Лейпцизьку премію отримав Андрухович, і це стало своєрідним сигналом, зокрема політичним, про те, що Лейпциг — такий собі перевалочний пункт між Східною та Західною Європою. Крім того, ми спільно з Міністерством закордонних справ допомогли організувати презентацію українських авторів — Куркова, Забужко та Жадана, щоб задовольнити німецький інтерес до України після революції й напередодні парламентських виборів у вашій країні, а також допомогти цим авторам просуватися на німецькому книжковому ринку. Для нас багато важила і присутність українського стенду. Щодо дитячої літератури, то я не вирізнятиму якогось конкретного заходу, але сумарно їх було 600. Нинішнього року ми особливо намагалися привернути увагу видавців та літераторів до вікової групи 13 — 18 років. Це та група, яка з-поміж усіх книжок віддає перевагу коміксам. Саме для них Лейпциг влаштовує велику експозицію коміксів. Ми робимо ставку на те, що підлітки, які прийдуть до нас заради коміксів, попутно звернуть увагу і на інші книжки, тож ми таким чином підштовхнемо їх до читання.

— Ярмарок має фінансування від держави чи це суто комерційний захід?

— Книжковий ярмарок — це один із відділів організації «Лейпцизький ярмарок», яка насправді є товариством з обмеженою відповідальністю, тобто комерційною фірмою, і проводить приблизно 30 ярмарків на рік. А ось ТОВ належить 50/50 місту Лейпцигу та вільній землі Саксонія. Гроші, зібрані з експонентів, ми витрачаємо на організаційні витрати та програми. Хоч, певна річ, ми фінансуємо далеко не всі програми, а лише ті, які вважаємо важливими для політики нашого ярмарку (так, ми профінансували програму української присутності), решту програм фінансують самі видавництва.

— Чи шукаєте ви приватні джерела фінансування або ґранти для проведення окремих програм?

— Так, у нас є деякі інші джерела фінансування, спільні програми з окремими видавцями. Зокрема наш стабільний партнер — Книжковий клуб Bertelsmann. Але спонсорські гроші — це приблизно 5% нашого кошторису.

— Чи вважаєте ви Франкфурт своїм конкурентом і як вирішуєте питання конкуренції?

— Коротка відповідь — так. Але вона потребує розшифрування, бо все не так однозначно. Ми з Франкфуртом одночасно і партнери, і конкуренти. Франкфуртський ярмарок організований Біржовим об’єднанням книготорговців, яке водночас є організатором і Лейпцизького ярмарку. Тільки для нас його допомога — не фінансова, а, швидше, інформаційна й рекомендаційна (вони рекомендують своїм членам брати участь у Лейпцигу), тобто таким чином ця організація нам допомагає, але фінансуючи Франкфуртський ярмарок — вона виступає в ролі прямого конкурента.

— В Україні наразі склалася ситуація, коли держава організовує великий книжковий ярмарок, спрямовуючи на нього все державне фінансування (ідеться про ІІ Київську міжнародну книжкову виставку-ярмарок, призначену Держкомінформом на 11—14 травня і підтриману значними бюджетними грошима. — Л.Г.). Організатори приватних ярмарків вважають таку ситуацію загрозливою для виставкового ринку. Чи можлива в Німеччині ситуація, коли б держава організувала ярмарок у Берліні, проголосила його головним ярмарком Німеччини і скерувала б на нього серйозні бюджетні потоки?

— Таке навіть уявити неможливо. Книжковий ринок у Німеччині, звичайно, великий, але, порівняно з іншими галузями виробництва, — це малий ринок. У книжників є два великих ярмарки — Франкфурт та Лейпциг, які задовольняють потребу у виставкових послугах на цьому ринку. Колись була приватна ініціатива створити ярмарок у Берліні, але вона не виявилася успішною, оскільки ринок уже насичений.

— А якби це була не приватна ініціатива, а підтримана потужним державним фінансуванням?

— Розумієте, Німеччина — це федеральна держава. Федеральний рівень цим не просто не займається, а й не існує таких механізмів, які б могли забезпечити цю бюджетну витрату. Таке вливання можливе тільки на рівні федеральної землі. Тобто швидше можна уявити, що якась із федеральних земель — приміром, Дюссельдорф або Мюнхен, захотіли б організувати схожий захід, але це б не було вигідно з бізнесового погляду, оскільки, повторюю, ринок насичений. Це була б марна інвестиція, яка б нічого не дала. Але вищесказане стосується тільки книжкових ярмарків. Припустімо, на автомобільному ринку геть інша ситуація (в Німеччині чи не кожна федеральна земля має свій авторинок. — Л.Г.).

Щодо майбутніх планів завоювання українською літературою німецького ринку, то їх охоче коментують видавці українських авторів у Німеччині — Анетта Кнох, редактор видавництва Droschl («Польові дослідження з українського сексу» Забужко) та Катарина Раабе, редактор Suhrkamp («Остання територія», «Моя Європа», «12 обручів» Андруховича, «Культ» Дереша, «Історія культури початку століття» Жадана…).

Анетта Кнох: «Поки що нас цікавить не українська література, а конкретно Оксана Забужко»

— Оксана Забужко — це саме наш автор, не плакатний, а дуже амбітний, попри те, що в назві її книжки є слово «секс». Промоцію Оксани Забужко ми розпочали з Лейпцига, бо це дуже добра нагода для презентації нового імені на ринку. Після Лейпцига Забужко вирушить у турне по трьох країнах — Німеччині, Австрії та Швейцарії.

— Стратегія просування українського автора відрізняється від промо-стратегії щодо інших авторів?

— Хіба що тим нюансом, що нині актуалізувалася увага до України у зв’язку з політичними подіями у вашій країні. Тому було дуже важливо вловити момент і почати просувати нове літературне ім’я саме тепер.

— Як ви гадаєте, вручення Лейпцизької премії Андруховичеві допоможе вам просувати Оксану Забужко на німецькомовному ринку?

— Навряд чи. Бо це премія Андруховичу, а не українській літературі в цілому.

— Чи є у планах видавництва інші українські автори?

— Конкретно ні, але є зацікавлення іншими книжками Оксани Забужко, зокрема книжкою «Сестро, сестро…». Тобто поки що нас цікавить не українська література, а конкретно Оксана Забужко. На жаль, я не знаю інших українських авторів.

— Яким був інтерес німецьких журналістів до Оксани Забужко та її книжки?

— Німецькі журналісти — надзвичайно відкриті, їх наразі дуже цікавить Україна і все, що з нею пов’язане. Тому нам важливо, щоб вони усвідомили роль Оксани Забужко як коментатора українських подій.

Катарина Раабе: «Ми відчинили двері в Україну, але ми б хотіли, щоб за нами пішли інші»

— Якими є українські плани Suhrkamp?

— Поки що ми не плануємо купувати нові українські твори, бо наш редакційний портфель повен: після ліричної збірки Жадана буде видано «Депеш Мод» та «Біг Мак», а також «Поклоніння ящірці» та «Намір!» Любка Дереша («Намір!» — новий роман Дереша, який невдовзі побачить світ українською у видавництві «Дуліби», клубні права на твір придбав Книжковий клуб Bertelsmann. — Л.Г.). Оскільки «Культ» має дуже великий успіх у Німеччині, то, очевидно, треба використати цей момент і продовжити видавати саме Любка Дереша. Також ми маємо дуже амбітний план колись видати збірку перекладів Богдана-Ігоря Антонича під редакцією Юрія Андруховича (сподіваюся, популярність «12 обручів» допоможе німцям пізнати чудового поета Антонича). І вже є деякі переклади до цієї збірки, які буде представлено наступного тижня в Берліні на відкритті літературного фестивалю Last&Lost. Але ось зараз на ярмарку дуже добре видно, що Андрухович настільки привертає до себе увагу, що в його тіні залишаються два явища: збірка Жадана «Історія культури початку століття» та есей Рябчука.

— Ви сказали «В тіні Андруховича…» Уточніть, тінь Андруховича для просування українських авторів — це добре чи погано?

— Те, що Андрухович постійно згадує своїх земляків, привертає увагу до їхньої творчості, і те, що завдяки його особі існує велике зацікавлення Україною, — це, безперечно, добре. Гадаю, після того, як тут з’явиться прозовий переклад Жадана, і в цього автора будуть усі шанси стати не менш популярним, ніж Андрухович. Ми також намагаємося використати зацікавлення Україною й розсилаємо есей Рябчука журналістам усіх українських газет, привертаючи їхню увагу до одного з дуже цікавих коментаторів політичної ситуації.

— Є чутки, що ви купуєте твори Прохаська та Іздрика, чи це так?

— Що стосується Тараса Прохаська, то ми маємо плани, але вони ще не настільки конкретні, аби їх коментувати. З іншого боку, наша попередня видавнича діяльність щодо призвичаєння німецького читача до української літератури була підготовкою до прози Тараса Прохаська. На мою думку, література Прохаська досить складна, а тому ми попередньо готували читача іншими авторами до сприйняття такої складної літератури.

— Чи сприймаєте ви Droschl та Diogenes, які також видають українських авторів, як конкурентів?

— Українська література не є нашою власністю — ми взагалі не хочемо створювати жодних ринкових ніш. Ми дуже раді, що чудова книжка Оксани Забужко побачила світ у видавництві Droschl. Нам жаль, що ми не видали цю книжку, бо просто не могли подужати видати стільки українських авторів за один раз, тож ми раді, що ця книжка уже знайшла свій шлях до німецькомовного читача. Конкуренція за українських авторів — дуже позитивне явище, і мені б хотілося, щоб інші видавництва теж видавали українську літературу. Ми відчинили двері в Україну, але ми б хотіли, щоб за нами пішли інші.

— Що стоїть за словом «подужати»?

— Коли відкриваєш нового автора, то нове ім’я вимагає дуже багато не тільки грошей, а й промозусиль. Треба переконати торговців, щоб вони його купували. Очевидно, для цього нам бракувало потужностей, а також перекладачів, а крім того, ми б не хотіли створювати монополії на українську літературу, бо, на мою думку, Юрій Андрухович і Оксана Забужко — це такі дві ґранд-постаті української літератури. Монополія ж — це нудно і безперспективно.

— Давайте пограємо в прогнози: коли наступного разу українці отримають Лейпцизьку премію?

— Я не хочу виглядати як Ґюнтер Фергойґен у справі книговидання і не хочу бути лихим пророком, але, гадаю, за тверезими оцінками, років через п’ять, не раніше.