Добре бути Міллером. У колекції фаворита Grammy є інструмент українського майстра

Культовий американський бас-гітарист Маркус Міллер прилетів до Києва після свого концерту у Варшаві. Як і рік тому, коли Україну відвідали вокальні групи The Manhattan Transfer і Take 6, музикант виступив у осінній сесії донецького фестивалю До#Дж. У МЦКМ «Жовтневий» набрався аншлаг.

Перші ж звуки маестро здивували глибиною, а техніка — довершеністю й ідеальною чіткістю кожного звуку, кожного музичного складу. Маркус не «говорить» своїм басом, він «співає». Він так і сказав: «Треба ходити вулицями і постійно співати, тоді вибудується музична лінія». Ще зізнався, що коли був молодим, то думав про акорди, аби не помилитися.

Тепер же досвід дозволяє перейматися лише тим, наскільки розуміє його публіка.

Про час, коли він грає на сцені, Маркус сказав, що той тому такий прекрасний, що він навчився бути самим собою і багато чого запозичив у Майлза Девіса, з яким грав кілька років і записав кілька дисків. На запитання, чому не викладає, музикант відповів, що, багато гастролюючи й маючи чотирьох дітей, воліє проводити час у сім’ї: водить дітей у школу, читає з ними, грає у футбол. А ще він був дуже уважний, доброзичливий і ввічливий, особливо до жінок.

У Міллера в колекції тридцять п’ять бас-гітар, переважно компанії Fender. Але є в ній безладовий інструмент українського майстра Вадима Медвідя. Відповідаючи на запитання, він показав кілька власних прийомів, з яких не робить таємниці, а з кумирів назвав басистів Біллі Шина і Метью Гаррісона.

Концерт відкрила київська група Z-Band. «Коломийки» українці зіграли втретє за останніх півроку. І тільки тепер музика звучить вільніше, розкутіше і з гарним звуком. Програма побудована на обробках українських пісень, грають у Z-Band’e міцні музиканти: лідер і бас-гітарист Ігор Закус, клавішник Родіон Іванов, тенор-саксофоніст Дмитро Александров, трубач Денніс Аду, барабанщик Олександр Лебеденко і запрошений спеціальний гість львівський мультиінструменталіст Мирон Блощичак (українські народні духові інструменти). Грали добре, зріло, розумно.

Але коли вийшов Міллер із своєю командою... Це вищий пілотаж. Не даремно ж Маркус отримав 2001-го Grammy за свій сольний альбом «М2» і став, можливо, найпопулярнішим і найбільш високооплачуваним бас-гітаристом планети, що грає фанк і соул.

А ще в його арсеналі є смуз-джаз, постбоп, ф’южн, поп, ритм-енд-блюз і хіп-хоп. І як він звучить! Які в нього партнери... Грегуар Маре (губна гармонь), Майкл «Патчіз» Стюарт (труба), Кіт Андерсон (саксофон), Боббі Спаркс (клавішні) і Пуджі Белл (барабани). Коли секстет заграв, виникло відчуття потуги важкого локомотива в русі. Причому він був водночас легкий і веселий, а шестеро його пасажирів грали не тільки технічно і цікаво, а й чудовим звуком — навіть тембр барабанів був незвичайно глибоким, густим, розкотистим і багатим на обертони. Усі колеги Міллера — досвідчені майстри і дуже гарного звуку, і відшліфованої техніки, і багатої імпровізації.

Маркус Міллер — сухорлявий, жилавий, спортивний, у незмінному чорному капелюсі на поголеній голові, рухливий і гнучкий, як змія. Здається, його гра дається йому без зайвих зусиль. Але за цією простотою відчувається страшний внутрішній натиск, енергетичний згусток, який із перших звуків посилає в зал такий потужний імпульс, такий грув, що всидіти на місці неможливо. Зал стогнав від насолоди.

Із цілком незворушним виглядом Міллер та його колеги — і «скажений» трубач, і віртуозний клавішник, і багатоплановий тенор-саксофоніст, і єдиний білий колега, що чудово грає на губній гармошці (Міллерові чужі расові забобони) розігрували загальні великі музичні сцени й короткі діалоги. Все було сповнене нескінченного розвитку.

Імпровізації змінювали одна одну, переходячи від одного соліста до іншого, як футбольні паси. Дрібна ритміка в шаленому темпі залишалася абсолютно чіткою, артикуляційно-бездоганною, інтонаційно-чистою. Музика американців ясна, світла, оптимістична. Зрідка то один, то інший музикант відходили в тінь куліс або висувалися на авансцену, виконуючи соло. А коли під час перекличок клавішника і барабанщика Міллер почав трохи пританцьовувати — кожен найменший порух його плечей і голови викликали бурю захоплення й радості — рухається він дуже пластично та виразно. Маркус і старовину згадав. Відомо, що він грав спочатку на бас-кларнеті і навіть працював два роки в симфонічному оркестрі. Очевидно, йому, як і раніше, дає задоволення цей інструмент. Балада When I Fall in Love прозвучала ніжно, задумливо. Але басист він — від Бога! Драматургія концерту відмінно продумана, і Міллер повернувся до бас-гітари з новою наснагою. В останньому номері музиканти вишикувалися «в потилицю», пройшовши в танці авансценою вздовж рампи. Овації не змовкали. Міллер повернувся й запитав: чи люблять кияни Beatles? Що за запитання! І тоді ми почули Come Together...