ДОБА ЦИФРОВОГО ДИЛЕТАНТСТВА

Дайте мені таких програм, щоб свою музику можна було з готових шматків складати. І щоб інтерфейс був зрозумілий!

З розмови біля лотка
з піратськими CD

Кожному час від часу хочеться відчути себе Творцем. Ну принаймні тим, хто хоч іноді починає підозрювати, що вечірній перегляд телевізора і перечитування найдемократичніших, у сенсі наймасовіших, газет є не єдиними, а може навіть і не найдостойнішими інтелектуальними вправами. У кожного свої мотиви: хтось хоче відчути власну значущість у світі і самоствердитися, хтось — побороти нудьгу й знайти собі нову розвагу, а комусь приємний сам процес. І навіть якщо результати таких творчих потуг нікого не зацікавлять, то перша категорія творців зможе патетично вигукнути: «Світ не доріс!», — а другі дві і просто махнуть знічев’я рукою.

Відповідно, з’являється інтерес до можливих форм самовираження. І якщо аркуш паперу з ручкою чи акустична гітара N-ського деревообробного комбінату існували майже завжди, то вже банальна фотокамера ще донедавна була орієнтована на «просунутого аматора» (щоб і з фотоапаратом, і зі збільшувачем, і реактивів три-чотири по черзі... — і все це значною мірою тільки «технічні деталі», не кажучи вже про, власне, творчість), а записати якісний звук чи, тим паче, зображення в домашніх умовах було малоймовірно, щоби не сказати — абсурдно.

Проте останнім часом, завдяки істотним досягненням технології, у любителів домашнього виготовлення фото, відео, музики чи анімації з’явилася можливість свої задуми реалізовувати. Вже зараз відбувається «демократизація» цифрових мультимедійних технологій, які донедавна залишалися прерогативою досить вузького кола фахівців. Цифрове відео ще 5—7 років тому було «можливістю для обраних» — зараз напів- і чвертьпрофесійні цифрові відеокамери є... ну, майже доступними. Звісно, не останню роль відіграв і той факт, що пересічний домашній комп’ютер «зразка 2002-го» може робити чимало «нечуваних речей» — захоплювати й записувати відео, непогано його редагувати і навіть стискати зі швидкістю, вищою ніж «година за добу». Ще «демократичніша» ситуація з «цифровою» музикою, а також цифровим фото — в цих галузях творчий пошук і експеримент, принаймні на аматорському рівні, може дозволити собі навіть значна частина наших співвітчизників. Врешті-решт, основою популярності «цифрової творчості» стало справді масове розповсюдження комп’ютерів — в Україні їх сьогодні, за різними даними, від 1,8 до 2,3 млн. штук.

Внаслідок певного «звикання» до персональних комп’ютерів дедалі більше людей довкола призвичаюється до всього обширу цифрових технологій. Приміром, створювати тримірні моделі з допомогою і справді складних та орієнтованих на фахівців програмних пакетів нашому сучаснику все ж таки легше, ніж чинити те саме, але зі справжніми, «невіртуальними» матеріалами. Приміром, з допомогою молотка й зубила обробляти шматок граніту. Хоча, на цілком суб’єктивну думку автора, навчитися більш-менш пристойно давати раду 3D Studio Max нітрохи не легше, аніж опанувати вміння каменяра. Проте багато людей вважає інакше.

Прямим свідченням популярності цифрових мультимедійних технологій є, наприклад, кількість програм для створення та обробки мультимедіа на розкладках з піратськими CD — якщо ще два-три роки тому слово «аудіоредактор» подекуди викликало в продавців ступор, то нині кожен із них сміливо викладає 5—10 дисків. «Саме те, що вам потрібно, і все — по 10 грн.» Сумно, але факт: саме завдяки контрафактному програмному забезпеченню для здійснення власних проектів і контрафактним аудіо- та відео-CD протоптує свою стежинку у світ цифрового звуку та зображення більшість наших співвітчизників.

Природно, що потяг до мультимедійної творчості, істотний навіть на небагатих теренах «майже європейських» держав і далеко сильніший у економічно развиненіших країнах, породжує щонайширшу комерційну пропозицію. Зокрема, загальний обсяг ринку «цифрових мультимедіа-апаратів» тепер уже минулого 2002 року становив близько 2,4 трильйона доларів США — і це без врахування всілякого програмного забезпечення, призначеного для роботи з мультимедіа. Соціологи та філософи «лівацького» кшталту, які ще недавно обурювалися тим, що витвори мистецтва перетворилися на товар, тепер мають усі підстави зчинити справжній лемент: товаром стає сам творчий процес, а не лише його «продукт».

Тут, у місці перетину інтересів «чистого бізнесу» та «майже чистої творчості», і постає маса цікавих запитань. Очевидно, що далеко не всі люди однаковою мірою наділені творчими спромогами; однозначно, що далеко не у всіх хист лежить саме в царині цифрових мультимедійних технологій. Проте завдання комерційних структур — запропонувати свої продукти (і орієнтовані на «мультимедійну творчість» у тому числі) максимально великій кількості споживачів. В ідеалі — всім, хто може хоч що-небудь за такі продукти заплатити. А оскільки далеко не всі зможуть справді щось створити самі, то бізнесу доводиться розробляти продукти, які б принаймні забезпечували ілюзію творчості у своїх гіпотетичних власників. Себто давали б усі позитивні відчуття, пов’язані з «процесом творення», не вимагаючи відповідних особистих якостей, а також надто багато часу, зусиль чи коштів.

Найпростіший спосіб забезпечити такі ілюзії — «малювання за шаблоном». Кожному, вочевидь, у дитинстві потрапляли до рук книжки-розмальовки. Навіть не маючи жодного хисту до образотворчого мистецтва, з їх допомогою можна було продукувати «симпатичні малюночки». Повні функціональні аналоги таких «шаблонів» нині трапляються чи не у всіх галузях «цифрової творчості».

В Інтернеті проростають дрімучі ліси однакових персональних сайтів, зроблених з допомогою популярних сайт-конструкторів («Ваша домашня сторінка за 5 хв. Впишіть ваше ім’я та професію... Помістіть фото вашої дружини та дітей... Вашого чотириногого улюбленця... Вашої тещі... Готово! Ви завершили дизайн (?) свого (?) першого веб-ресурсу!). Зрозуміло, чому одноманітними видаються корпоративні сайти чи інтернет-магазини — при їх створенні орієнтуються на вартість розробки і функціональність, хоча про роль «індивідуального стилю» в комерції теж можна посперечатися. Але однакові особисті сторінки... Відтиражоване дзеркало душі... Хоча, до честі пострадянських країн, тут користувачі такого майже не практикують. Одне з двох: або спрацьовує якась «слов’янська самобутність», або просто в Інтернет ще не потрапили «широкі маси» обивателів, а «технареві», який робить власний сайт, простіше зробити його самому, без «інтелектуальних помічників».

Цифрове фото (за винятком напівпрофесійних та професійних камер) іде шляхом максимального спрощення, ідеалом якого, вочевидь, має стати одна кнопка на всьому фотоапараті, просте натискання якої має видавати готові стандартизовані шедеври за будь-якого освітлення, відстані та інших неістотних умов (плівкові мильниці цей шлях уже пройшли). Зрештою, умови теж дуже часто схожі — «Це стіл, це пляшка, це ми... Чи не ми?...»

Міді-клавіатури дозволяють одним натисканням на клавішу видобувати «осмислені» музичні фрази з 3—20 нот. Шляхом комбінації таких послідовностей і створюється, власне, «самобутня мелодія для користувачів без музичної освіти», як було зазначено в інструкції до одного з таких продуктів. Не відстають від клавіатур і різноманітні програмні продукти для роботи з музикою, чимало з яких пропонують користувачеві просто складати наявні фрагменти «класики, року, джазу та інших стилів музики» для створення начебто власних мелодій. Не кажучи вже про можливість поспівати під майже плюсову фонограму з комп’ютера.

Ставлення до такої квазітворчості, як правило, дуже різне. Частина «просунутих» гуманітаріїв вважає, що це — неприхована профанація, спрямована на видурювання грошей у трудящих і стимуляцію необгрунтованих амбіцій. І що профанація ця суперечить духові будь-якого мистецтва. І що кожна людина з ознаками самоповаги повинна від таких речей відсторонюватися. Таким аргументам складно подекуди відмовити у слушності — «шаблонна творчість», безумовно, вторинна і зі злетами людського духу не має нічого спільного. Професійні комп’ютерники теж, як правило, ставляться до «мультимедійної самодіяльності» прохолодно, вважаючи її «заняттям для звичайних користувачів». Зумовлено це, вочевидь, барвистістю і гаданою легкістю використання масових мультимедіа-продуктів, що не може не викликати зневагу в людей, схильних до кастовості та «сакральних знань». До певної міри і вони мають рацію — спрощення інструментарію можна розглядати як свідчення примітивізації ремесла загалом. Хоча, звісно, легкість і зручність інструментів не можна вважати їхнім основним недоліком.

Проте, з іншого боку, практично небагато початківців — любителів створення власного медіа-контенту всерйоз претендує на геніальність. Більше того, нечасто хтось із них вважає себе й фахівцем у обраному виді творчості — за винятком специфічного прошарку самозакоханих «гуру», котрі не надто випереджають любителів за фаховим рівнем, але при тому вирощують у себе самооцінку непропорційно великих розмірів. Досить зайти у більшість спеціалізованих інтернет-форумів і поставити не надто складне запитання — як поруч із кількома коректними й доброзичливими відповідями обов’язково з’явиться хамовите повідомлення «про цих ламерів, які вже всіх замучили». Так і знайте — його писав «гуру». На жаль, представники цього малопривабливого біологічного виду інколи прориваються й на шпальти спеціалізованих видань, де, як правило, переписують у статтях стандартну інформацію зі стандартного «хелпу» і в кінці додають: «А якщо комусь щось не ясно — той ламер поганий».

Загалом, зростання популярності цифрової творчості можна розглядати не лише з погляду примітивізації творчості як такої. Люди постійно шукають нової розваги. А більшість мультимедійних розваг є значно достойнішим заняттям, аніж сидіння перед телевізором, епічно-розмашисте чаркування чи нескінченне винищування маленьких підступних чоловічків на моніторах тих-таки комп’ютерів.

Більше справжніх творців, і «якісніших» творців, унаслідок розвитку цифрових технологій, мабуть, не стане. Але про що можна говорити в досить великому, власне, соціальному масштабі, то це про можливе поступове підвищення підупалого інтересу до мистецтв, особливо до сучасних, значною мірою синтетичних мистецтв. Таких, як кіномистецтво (не плутати з більшістю того, що йде по телевізору), електронна музика (не плутати з шумовими ефектами з FM-ок) чи фотографія. Й інтерес, вочевидь, зростатиме не до гіперконцептуальних творінь, про наявність хоч якоїсь художньої цінності в яких сперечаються фахові критики. Цікавість зростатиме до традиційного, в чомусь невибагливого й повторюваного, може, навіть масового мистецтва. Якому для виправдання свого існування достатньо звичайного глядача з не до кінця ще атрофованим смаком і якому зовсім не потрібні насмикані за вуха недовченими малярами з «посередньою спеціальною» освітою цитати з сучасних філософів.

Яскравим прикладом справді масового інтересу до цифрової творчості може бути щорічний конкурс фотографів-анімалістів, який проводить ВВС спільно з Лондонським музеєм природничої історії. Дедалі більше учасників цього конкурсу використовують цифрове фото. Випадково натрапивши на сайт конкурсу, я був справді вражений побаченими роботами. Вразило і те, що в конкурсі взяло участь близько 20 тис. учасників, і те, що одним з переможців став школяр.

Вочевидь, «масовий споживач» може орієнтуватися лише на «масове мистецтво». Але якість останнього, певно, теж величина далеко не постійна. Приміром, опера свого часу в Італії теж була «поп-артом». І популярність тієї ж таки опери в Європі, вочевидь, базувалася на одному — практиці домашнього музикування. Звісно, можна довго, їдко і, головне, цілком справедливо знущатися з «панянки за фортепіано» як образом буржуазного добробуту. Хоча притому не слід забувати, що та ж «панянка за фортепіано» могла не просто вислухати, а інколи й оцінити далеко не прості музичні тексти.

Людина, яка сама колись пробувала себе в жанрі музикування, хай навіть не в музичній школі, а за монітором, теж із меншою ймовірністю буде слухати штамповані «квадратно-гніздовим» способом пісні рідної, майже рідної та зовсім не рідної індустрії популярної музики. Як і дивитися найневибагливіші продукти всесвітньо відомого кіносередовища. Тому що людина ця спроможна оцінити мистецьку якість таких продуктів. І роль популяризованої мультимедіа-самодіяльності саме й може полягати у піднятті умовної «планки якості» для масового мистецтва. Тому, звісно, можна, гидливо скрививши губи, кинути: «Дилетанти!» —вслід любителям створення власного медіа-контенту. А можна тихо й несміливо плекати надію, що ці дилетанти, на відміну від решти «народних мас», зуміють принаймні оцінити те, що творитимуть майстри...