ДІВЧИНА З СУСІДНЬОГО ДВОРУ

В перші хвилини перегляду, зізнаюся чесно, я була здивована — на екрані представлений нетиповий для українських співачок образ — простенької милої дівчини, що не вражає особливою красою або еротизмом. Манера підкреслювати свої жіночі переваги на екрані настільки вкарбувалась у нашу свідомість як норма, що демонстрування інших чеснот — наївності і цнотливості — викликає подив. Наталя Могилевська не побоялася стати «несексуальною красунею» і не провалилася у цій спробі, надламавши стереотип імені «Віа Гра». Така собі українська Амелі — відкрита, позитивна і нетрадиційно чиста.

— Ми не намагалися створити свій варіант французької Амелі, — коментує режисер кліпу Максим Паперник. — Але справді багато хто говорить про близькість образів. Може, шарм ресторану впливає?.. Коли ми починали роботу над кліпом, Наталя поставила переді мною таке завдання: «Я хочу, щоб це був стильний кліп і щоб людина, яка його дивиться, бачила, що він зроблений у 2002 році».

Справді, за якістю зйомок відео претендує на європейський прокат. Відчувається рука московської операторської школи. Жаль, що українські кінооператори не продемонстрували своєї майстерності у цій роботі, але це є ще одним підтвердженням думки, що якість українського відео достойна своїх авторів-операторів, але перспектив для розвитку і прикладів для наслідування достатньо.

Музична стилістка відео абсолютно зливається з образом героїні. Легкий текст і така ж прозора мелодика. Сам музично-поетичний твір не претендує на те, щоб стати класикою, і навряд чи закарбується у пам’яті бодай одного покоління. Але жанр популярної музики і не ставить це собі за мету — головне, щоб вийшла така собі добра пісенька. «Ще пісня не була дописана, а я вже хотіла зняти на неї кліп, — розповідає Наталя Могилевська. — Мені здається, нам бракує таких позитивних пісеньок, без страждань, агресії й епатажності».

Отже, кліп і справді вийшов музично і художньо стильним, а також якісним з погляду відеопродукції, чим заслуговує на визнання. Відсутність манірності і самозакоханості тільки підкуповує глядача.

Я б особливо порадила його всім, хто, боячись виглядати «некрасунею», докладає неймовірних зусиль до штучного «створення себе» за разтиражованими, але зовсім чужими шаблонами, і в результаті часто виглядає абсолютним потворою — без стилю, смаку і якісного мислення. А виявляється, інколи досить бути просто такою собі «дівчинкою з сусіднього двору» в пальті і береті. Дівчинкою, яка тішиться «лимонним ліхтарем» і близька нам, тим, хто живе у світі її маленьких радощів.