Дитинство пішло в «Королівство»

Фільм, якому випав щасливий квиток відкрити Каннський фестиваль 2012-го, енергійно добіг до деяких українських кінотеатрів. Разом з «Королівством повного місяця» Уеса Андерсона на вітчизняні екрани прорвався не те щоб жанр, але діагностоване соціологами сучасне світовідчуття дорослої людини, що потонула у фантазіях і глянцевих проспектах.

Казкові світи й затишна атмосфера дитячої, де зі своїми невеселими думками коли завгодно можна пересидіти та віддихатися, завжди дорогі у фільмах Андерсона. Трава в цих фільмах буде найзеленішою, а діра в землі не менше ніж чарівною норою в Задзеркалля…

Та все лише трохи розфарбовує і компенсує героям цілком зрілі переживання і драми.

«Королівство» у цьому сенсі - досягнення вищого пілотажу. Як книжка-розкладачка - щось середнє між картонним будиночком та чтивом. Так і цей останній фільм Андерсона, після мультфільму «Незрівнянний містер Фокс», цілком зійде за гібрид анімації і глибоко художнього фільму.

А якщо й проживаються тут якісь гострі драми, то заживають вони швидко, як рани в дитини.

Не дивно, що головні герої «Королівства» молодші від усіх попередніх андерсонівських.

12-літні американські підлітки Сем і Сьюзі проживають свій 1965 рік. Час зміни парадигми - як у приватному, так і в глобальному. Підлітків накриває статеве дозрівання, а їхню батьківщину - культурна і сексуальна революції. Гряде вітер змін. Однак усі поки що в блаженному невіданні. І Америка, наполягає Андерсон, невинна.

Правда, це не заважає її славним громадянам бути багатодітними занудами, що розлюбили одне одного, як батьки Сьюзі (блискучий антидует Френсіс Макдорменд і Білла Мюррея, котрі не розмовляють одне з одним). Або - тупими ханжами, як опікуни сироти Сема. Або злісними скаутами, які беруть на перевиховання Сема - такого собі американського Костю Іночкіна («з ліхтариком під ковдрою» та «через річку стрибати»). «Королівство повного місяця» - така собі карусель Мері Поппінс із радянської версії, де герої носяться з привидами дитинства. Командири скаутів у виконанні Едварда Нортон і Харві Кейтеля, у прямому сенсі, не вилазять із коротких штанців. А справжні діти тим часом утікають, щоб скуштувати на смак доросле життя: самостійний побут, розкурювання трубки та поцілунки в губи. Оскільки в них - «час кохання, час «парочок» та авантюр». Дослівно з пісні Франсуази Арді, під яку Сем і Сьюзі танцюють на пляжі і з якої для Андерсона почалася ідея «Королівства».

Набаченому й залюбленому в атракціонне кіно погляду (а фільми Андерсона - незаперечні атракціони; що стосується «Королівства» - це ще й крамниця милих вінтажних дрібниць - старі програвачі, аналогові друкарські машинки, смішні шапки та спідниці…) тут ні-ні та й примариться «Амелі». Таке собі бешкетництво, що не знає меж: а спробуймо-но закинути хлопчика, що стрибає на батуті на задньому плані вінчання Сема і Сьюзі? А якщо ми Сема блискавкою огріємо?

І, звісно, колористика фільму з її гармонією червоного та зеленого - «вирвиоко» червоний маяк чудово вписується в розкішну рослинність острова-заповідника Нової Англії.

Але це, так би мовити, ігри розуму сенефіла. Уес Андерсон, на щастя, самобутній казкар і знімає тільки «під самого себе». До того ж невблаганно перелицьовує й заново прочитує одного разу знайдені характери.

У Семі впізнається невгамовний і дуже самодостатній студент «Академії «Рошфор» Макс Фішер (певно найкращий персонаж андерсонівської кар’єри), а в емоподібній Сьюзі - Марго Танненбаум з обличчям дуже-дуже сумної Гвінет Пелтроу з фільму про геніальну «Сімейку Тененбаум».

Режисер дарує «Королівству» і шматочок особистої біографії - дитячу постановку мюзиклу «Ноїв ковчег». Не ностальгії ради. Але як нехитрого провісника бурхливого потопу, що поспішає знести стару мораль.