Дитинство може залишитися без даху. У Львові руйнується театр, де свого часу працювали Сергій Данченко, Роман Віктюк, Дмитро Павличко

Будівлі Львівського дитячого театру — понад 100 років. За словами заступника директора театру Любові Лепецької, згідно з документами за весь цей час споруди жодного разу капітально не ремонтували. За ті понад 40 років, що Любов Йосипівна працює в театрі, у приміщеннях робили тільки санітарну побілку. Сам театр, повірте на слово, виглядає і зовні, і всередині не як храм мистецтва, а як обдерта халупа. Просто гидко дивитися. І навіть важко повірити, що свого часу цей театр називався «Театр казки». І працювали тут у різні часи — Сергій Данченко, Дмитро Павличко, Роман Віктюк, Богдан­Юрій Яновський, Валентин Шестопалов, Анатолій Горчинський.

За вікном — аж ніяк не перший день літа, а отже — не День захисту дітей. І, попри це, сьогодні є серйозний привід вести мову саме про дітей. А точніше — про один із важливих елементів естетичного виховання нашого майбутнього. А ще точніше — про театр, що сприяє здійсненню захопливих мандрівок до чарівної країни казок, де й відбувається естетичне огранювання дитячої душі.

Казка — це століттями напрацьована цінна інформація, в якій переплавлені по- справжньому філософські проблеми осмислення світу. Казка — необхідний елемент виховання дитини, вона доступною мовою розповідає їй про життя, навчає, розкриває світ добра і зла, показує вихід зі складних ситуацій. Казка — це мова дітей, для них вона більш інформативна, ніж прісна мова дорослих. Тому якщо ми, дорослі, хочемо допомогти, пояснити, підтримати, відкрити щось своїй дитині, потрібно наново опанувати призабуту дитячу мову — казку.

А із цим якраз і проблема. Ні, не з казкою, а з Першим українським театром для дітей та юнацтва, який руйнується просто на очах, і, скидається, нема на те ради.

За попереднього директора, із яким відчайдушно воювала трупа, ремонт ніби робили, але… «За ті півтора мільйона, напевно, можна було б збудувати новий театр, — переконана теперішній в. о. генерального директора театру заслужена артистка України Юлія Раденко. За її словами, ремонт у театрі зробили, м’яко кажучи, недбало. І це при тому, що на виконання ремонтних робіт оголошували тендер. Загалом будівельники зробили кілька надбудов над театральним корпусом, відремонтували гримерки на другому поверсі, встановили батареї, які під’єднали до центрального опалення. Однак після встановлення батарей приміщеннями гуляє вітер, бо довкола труб — величезні дірки. Поставили накопичувачі для води і помпу, але не під’єднали, через що в театрі ті самі проблеми з водопостачанням. До того ж стелі і стіни — всі геть у тріщинах.
Планували збудувати малу сцену на першому поверсі, але не збудували.— Крім того, не враховано найголовнішого — підземних течій під театром. Тепер скрізь мокрі стіни, грибок, двері набрякають, гниють костюми і декорації», — бідкається Юлія Раденко.

Юлія Раденко почала виконувати обов’язки директора 25 травня 2006 року, коли ремонт у театрі вже завершували, а отже, з нею не погоджували проведення робіт. Не погоджували його й з іншими працівниками театру. Як наслідок — після ремонту гримерок, розрахованих у середньому на чотирьох-п’ятьох акторів, столи з освітленням мають лише двоє-троє, тож гримуватися доводиться майже навпомацки. Не довели до ладу й душову. Почали, але не завершили роботи у балетній залі. Не дійшов ремонт і до так званої малярки, з якої на сцену спускають декорації, — там майже на метр провисла і от-от впаде стеля. А розташована малярка точнісінько над глядацькою залою! (Вийти зі скрутного становища у цій ситуації допоміг директор Оперного театру Тадей Олександрович Едер, який надав колегам приміщення, де тепер і готують декорації для вистав ТЮГу. — Т.К.).

«Акта про прийняття ремонтних робіт, що їх курирував колишній директор нашого театру, ніхто не підписував, — розповідає пані Юлія. — Я неодноразово зверталася і в управління капітального будівництва, і в управління культури міської ради з проханням створити комісію для перевірки, проте віз і нині там».

Нових проблем додав і нещодавній буревій, що зірвав дах з адміністративного корпусу. І, попри все, ремонт у театрі триває, щоправда, вже за власний кошт. Та де ж його взяти, той власний кошт, муніципальному театрові?! Місто дає гроші тільки на зарплату працівникам і покриває 30 відсотків видатків на енергоносії. Ціна на квитки — мізерна (від 2,5 до 8 гривень), і піднімати її не можна бодай з огляду на те, що основний глядач — школярі, і директори навчальних закладів (а тим паче — сільських) протестують, зачувши навіть про чотирьохгривневий квиток. Про виїзні вистави також не йдеться, бо нема на чому виїжджати (від «рідних» автобусів залишилися самі дахи, а про оренду транспорту не може бути й мови, бо це для нас задорого). Не вирішується питання і з тим, як списати стару радіоапаратуру, придбану 50 років тому, оскільки треба брати дозвіл в управлінні культури, а документи на апаратуру давно загублені. І зберігати цей непотріб нема де.

За словами заступника директора, театрові цільовим призначенням таки виділили на ремонт адмінкорпуса 456 тисяч гривень. Та хіба ж залатаєш на ці гроші «всі дірки» в будівлі, що руйнується зверху донизу? Хоча… Театр час від часу примудряється навіть заробляти. Зокрема під час проведення фестивалю «Золотий Лев», коли сцену орендують колективи, що беруть у ньому участь. Нещодавно на ці кошти замінили вікна (старі простояли майже 100 років і так струхлявіли, що їх боялися торкатися, бо шибки падали просто на вулицю), купили колонки, грим, сучасні праски, взуття акторам і велосипеди для нової вистави. Але потребує реконструкції електропроводка, потрібно придбати нову освітлювальну апаратуру. Немає в театрі й протипожежної сигналізації, а це теж неабиякі кошти.

«А загалом, вважає Ю. Раденко, усі ці проблеми виникли тоді, коли за попередніх керівників приміщення театру почали здавати в оренду під ресторан і банк, після чого службові кімнати (зокрема ті, де були бутафорський і кравецький цехи) якимось чином стали ненашими. А тепер, коли ми звертаємося по документацію в управління культури, з’ясовується, що документація… загубилася. То як можна нами керувати, не маючи документації? Зрештою, за ті десять місяців, що я на посаді, змінилися три начальники міського управління культури. І взагалі скидається на те, що когось із міських чиновників дуже цікавлять наші приміщення у самісінькому центрі Львова».

Зрештою, у засобах масової інформації неодноразово наголошувалося: те, що відбувається сьогодні в українському театрі, загалом відповідає культурній ситуації у всій країні. Наявність проблем, що потребують розв’язання, зумовлена цілим комплексом причин як суспільного, так і організаційно-фінансового характеру. Причому багато творчих питань, врешті-решт, зводяться саме до скрутного матеріального становища, в якому перебувають заклади культури, до закостенілості наявних структур і умов.

Театр — надзвичайно складне підприємство, де творчість тісно переплітається зі справами господарськими. Але якщо в економіці, банківській, діловій сферах хай непослідовно, проте невпинно здійснюється перехід до реального ринку з усіма притаманними йому атрибутами, то театральна справа і далі існує фактично в рамках старого законодавства та застиглих організаційних форм. І особливо прикро, що не оминули ці проблеми дитячих театрів. Усе найкраще — дітям?..

P.S. Віднедавна перший український театр для дітей та юнацтва вирішив розширити свій репертуар. Тепер він працює не лише для дітей, а й для дорослих. У репертуарі — близько 30 назв. Попри мізерну (до 450 гривень) зарплату, актори ставлять собі за мету відновити найкращі театральні традиції, збільшити глядацьку аудиторію та коло прихильників, а відтак самотужки заробити на постановку наступних вистав.