День мови: рідної?

У кожній країні є свята, які не можна оминати увагою. Бодай тому, що відзначення їх на державному рівні суттєво підняло би престиж цієї держави: і в очах власних громадян, і в очах міжнародної спільноти. Але наразі держава про цей-таки престиж, очевидно, дбає мало. А тому більшість свят — від Дня української писемності до Міжнародного дня рідної мови — все ще лишаються поза належною увагою.

Нестерпно спостерігати, на що з кожним роком перетворюється День рідної мови. Парадоксальним чином найменше в цей день говорять про українську. У центрі уваги — мови національних меншин, з-поміж яких (тим же дивним чином) насамперед — російська. Певно, вона потребує більше захисту, ніж караїмська, гагаузька, кримчатська чи ромська, що перебувають під загрозою зникнення.

Натомість міністерство закордонних справ Росії пропонує нам «об’єднати зусилля» для святкування «великої дати» — 300-річчя Полтавської битви у 2009 році, у якій була розбита шведська армія й війська українського гетьмана Івана Мазепи. У рамках так званої культурно-гуманітарної складової українсько-російських відносин. Така ганебна заява особливо обурлива для нас, ініціаторів відкриття першого й єдиного в Україні пам’ятника гетьманові Мазепі у с. Мазепинці Білоцерківського району Київської області.

Проте найсумніше в цій ситуації інше — те, що ми дозволяємо так поводитися з нами. Це ж який жалюгідний вигляд має, напевно, у їхніх очах наша національна гордість і самосвідомість, якщо ми отримуємо такі пропозиції. І якою, вибачте за тавтологію, ніякою — державна позиція, що плодить такі трагікомічні вистави.

Така «ніякість» уже стала наскрізною ознакою владної і державної свідомості. У цьому ми мали змогу переконатися, листуючись із державними установами. Ми, звісно, не тішили себе жодними ілюзіями щодо громадянського суспільства, законного, культурного і таке інше, але, слід зізнатися, до таких відповідей готові не були. Створюється враження, у держави просто алергія на громадські організації. Замість відповідей — відписки, у яких часом навіть роздратованість прихована невдало.

У грудні 2006 року Міжнародна громадська організація «Конгрес захисту української мови» звернулася до прокурора м. Києва Є.М.Блажівського з проханням відреагувати на зафіксовані нами факти порушення мовного законодавства у сферах реклами, інформації та видавничої справи. Готові до будь-якої реакції, навіть до мовчання, ми просто недооцінили винахідливість працівників прокуратури: наше звернення направлене у Головне київське міське управління захисту прав споживачів. Вдалий хід: захист конституційних прав громадянина України перетворюється миттєво просто на захист прав споживача. Підміна понять плюс втеча від відповідальності.

Чи, наприклад, звернення «Конгресу» до Генеральної прокуратури України з проханням надати інформацію щодо процедур оскарження рішень місцевих рад про надання російській мові статусу регіональної прокурорами відповідних областей/міст. Ми просили конкретно повідомити про ситуацію в кожній області, де такі рішення були ухвалені, і пояснити, чому місцеві ради не виконують судових рішень. Але, як виявилося, Генеральна прокуратура України чи то не спостерігає за ситуацією в областях, чи то не володіє такою інформацією, так чи інакше, наше звернення було перенаправлене (дуже поширена, як бачимо, практика) до прокуратур відповідних областей. Відповіді, слід визнати, ми отримали з усіх обласних прокуратур, інша річ, якими вони виявилися.

Загалом усі обласні та міські прокурори відреагували на неправомірні рішення міських рад позовом в інтересах держави в особі Кабінету міністрів України (крім м. Севастополя, де чомусь до Ленінського районного суду звернувся не міський прокурор, а заступник генерального прокурора України). Водночас фактом є і те, що рішення щодо регіонального статусу російської мови ухвалювали, поряд з міськими, також і районні ради, але про реакції районних прокурорів, на жаль, інформації немає жодної.

Цікаво, що, хоча позови прокурорів були заявлені ще влітку 2006 року, у деяких областях, наприклад, у Луганській, рішення ще й досі не ухвалено, а судові засідання призначені на лютий 2007 року. А у Миколаївській після неодноразових звернень прокурора постановою Центрального районного суду в грудні 2006 року вже вкотре відмовлено в задоволенні позову. Лише в Запорізькій і Херсонській областях логічно поставлена крапка: задоволено позовні вимоги обласного та міського прокурорів, рішення міської ради визнано протиправним і скасовано. У інших областях досі триває тяганина через апеляційні суди.

Такі ситуації стали звичними і вже навіть не дивують. На що можна сподіватися, якщо навіть десятки (!) наших звернень до президента України залишилися без конкретної відповіді. Відтоді, як на звернення делегатів з’їзду «Конгресу» у березні 2006 року створити при секретаріаті президента постійно діючу інспекцію з мовних питань, яка б пильнувала за дотриманням мовного законодавства, ми отримали тільки загального змісту відписку, — жодної реакції.

Зверталися, звісно, і до голови Верховної Ради України Олександра Мороза — створити при ВРУ Раду з питань мовної політики, яка б здійснювала громадську експертизу законопроектів, що стосуються мовної сфери. Нагальна потреба, адже з-поміж законопроектів про мову, зареєстрованих у ВР, — жодного, який би не лише чітко й однозначно закріпив статус української мови як єдиної державної, але й, що ще важливіше, визначив механізми відповідальності та контролю за його дотриманням.

На такому фоні тим паче не дивує доля нашого звернення до прем’єр-міністра України Віктора Януковича щодо створення виконавчого органу при Кабінеті міністрів, який би здійснював мовну політику в державі та контролював виконання «Комплексних заходів з розвитку та функціонування української мови». Можливо, саме тому, що вкотре нагадали про вже сумнозвісну «Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004—2010 роки», прийняту постановою Кабінету міністрів у жовтні 2003 року за його ж таки підписом.

Програма унікальна у багатьох аспектах. Найперше — у майстерному формулюванні запланованих заходів: мінімум конкретики, а отже — широкий простір для різночитань. Замість такого потрібного завдання, як підвищення мовної компетенції та атестація державних службовців на знання державної мови — загальне і заплутане «розроблення і впровадження механізму забезпечення поглиблення знань з української мови та її використання у процесі виконання державними службовцями посадових обов’язків» (до того ж, і сформульоване граматично неправильно!). Уже маємо 2007 рік, але де згадані у програмі цикли постійних передач на телебаченні: «Державна мова», «Традиції, звичаї та побут українського народу». А, може, й краще, що їх немає, саме таких передач. Бо коли це справді максимум винахідливості (що в ідеї, що у назвах), на який здатні автори програми і яким вони, очевидно, планують підвищувати престиж української мови, стає не просто сумно, а страшно. До речі, щодо винахідливості: чого варті назви запланованих і благополучно непроведених міжнародних конкурсів з української мови: «Я вірю в майбутнє твоє, Україно!» чи «Об’єднаймося ж, брати мої!».

Краще вже й не запитувати, де мережа державних курсів української мови, «будівництво та відкриття гімназій з українською мовою навчання у м. Сімферополі та Ялті» (згадаймо скандал з приводу відкриття української школи у Сімферополі), де перепідготовлені педагогічні кадри з підвищеною кваліфікацією для викладання української мови у м. Севастополі, де надання фінансової підтримки газеті «Кримська світлиця» та іншим україномовним періодичним виданням (що стосується фінансування: поруч з деякими заходами прогнозовані суми взагалі не проставлено —
пп. 19, 21, 25, 26, 29, 30 програми).

Коментувати можна довго, зловтішно і в’їдливо. Але чомусь не хочеться. Надто вже печальною є вся ця історія, яка повторюється не вперше, але яка так нічого і не навчила. Адже 2003 року Рахунковою палатою України було опубліковано «Результати аналізу стану виконання Комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного бюджету України на їх впровадження». Вони підтвердили, що «кошти постійно направлялися на виконання інших заходів, не пов’язаних з розвитком і функціонуванням української мови», «абсолютна більшість міністерств та відомств не розробили власні програми щодо виконання зазначених заходів». Огляд завершено просто вбивчою констатацією: «за відсутності в державі органу виконавчої влади з питань мовної політики втрачено контроль та протягом 12 (!) років не здійснювалась координація дій центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо реалізації Державної програми», окремі заходи проведено спорадично та хаотично і загалом «фактично Комплексні заходи не виконані». Слід зазначити, що на запит «Конгресу» про хід виконання Державної програми ми отримали відповіді майже з усіх областей. Інша річ, що обсяг виконаних завдань рідко виходив за межі сумного шаблону «шевченківських днів» та «вечорниць».

Нова програма, ухвалена за старою традицією — тихо, без обговорень і розголосу, — розгортається за тим самим старим сценарієм. Сумно, але це вже не просто збіг. Це — тенденція. Тенденція, яку треба якомога швидше ламати, інакше вже завтра вона захоче претендувати на статус норми. Оце і мало би бути єдино важливою темою. Ідеальною до Дня рідної мови.