Демократія та хмарочоси

Безперечно, найстрашнішого удару місту на Дніпрових кручах було завдано за радянських часів. Перефразовуючи Володимира Винниченка, можна сказати: «Архітектурну історію Києва неможливо читати без брому!» Але й попередні століття мало добра дали Києву. Не минуло й місяця після Переяславської Угоди, а вже московські воєводи подали царю плани по «охранению града Киева». На практиці це означало гарячкове будівництво на місці стародавнього «міста Ярослава» оборонних споруд, яке велось «всеми людьми днем и ночью». Впертий спротив київського митрополита Сильвестра Косова, який захищав інтереси київської громади, був подоланий. Історичні джерела не залишили згадок про пікети та наметове містечко перед резиденцією заброд-градоначальників. Але про традицію ігнорування владою громадської думки можна говорити певно. Присмалений Кримською війною 1831—1856 років хвіст примусив імперію вигадувати нові схеми ліній оборони в майбутніх війнах. На чергову біду для Києва, дитя генерала-інженера Едуарда Тотлебена — ланцюг великих та малих фортець, еквівалентних за матеріальними і фінансовими затратами хіба що великій китайській стіні, знову бездумно пошматував місто. Вам ніколи не здавались абсурдними мури з бійницями навколо Лаври? Якщо цей периметр оборони вибудовували навколо святині православ’я, отже, стратеги передбачали, що потенційний супостат полізе штурмом у лоб на крутосхили, звісно після серйозної артилерійської підготовки. Чи, може, передбачалось, що задимлені руїни Успенського собору будуть чудовим пропагандистським козирем проти варварів-антихристів… Ворог на лобову атаку так ніколи й не наважився, тому довелось використовувати власні резерви вибухівки…

Незнищенні традиції руйнації видатних творінь попередніх поколінь! Зате завжди знаходяться найповажніші причини для того, щоб не вирішувати нагальні проблеми міста. У своїх спогадах про Олександра Довженка письменник Юрій Смолич писав, що після кожної подорожі по Києву «щоразу Сашко люто лаяв керівників міської Ради, що ніяк не спроможуться поваляти старі халупи й спорудити на їх місці пристойні будинки». Дратували Довженка і повоєнні споруди Києва, зокрема «розцяцькований під торт» дім на розі Хрещатика та Карла Маркса (нині Городецького). Не дожили ви, може й на щастя, Олександре Петровичу, до розквіту хрущовського «баракко», адже від того видовища ваше серце розірвалось би ще тисячу разів).

Я не випадково згадав на початку статті про хмарочос на Європейській площі. Цілком можливо, нас очікує чергова метаморфоза чергового київського майдану. Першим етапом цього дійства можна вважати демонтаж будівлі, яка своїми товстими ногами-колонами виступала за червону лінію забудови Хрещатика і зникнення якої, мабуть, не зачепило навіть надчутливу душу. Але це ще не все. Щойно завершився черговий конкурс архітектурних проектів реконструкції та перебудови Європейської площі. Кожен бажаючий міг ознайомитися прямо на Хрещатику, в Головному архітектурному управлінні Києва, з усіма роботами—учасницями змагання за ласий інвестиційний кусень, який гарантує ТОВ «Грааль». Загальна реакція міщан Києва цілком очікувана. «Як? Хмарочос на Хрещатику? Це недобре рішення». Втім, натовпи з бажаючих пройнятись близькими і цілком реальними архітектурними перспективами Києва перед проектами не шикувалися.

Досить просто виписувати газетні заголовки у стилі реклами велсівської «Війни світів» — «Монстр над містом!» Страшно, але незмістовно. Американські архітектори так званої «чиказької школи» теж горя натерпілися від такої контрпропаганди консерваторів, які вбачали загрозу традиціям у хмарочосах, що з’явилися, випередивши час, саме в тих краях. Втім, видатний, теж американський архітектор Френк Ллойд Райт автором першого у світі хмарочоса, майже без іронії, називав Мікеланджело, який створив собор Святого Петра, «поставивши Пантеон на Парфенон». До речі, наша рідна лаврська дзвіниця, збудована більш як 250 років тому архітектором Шеделем, була найвищою на той час спорудою Російської імперії (кремлівський Іван Великий не дотягувався до неї вісім саженів). Якщо поділити її майже стометрову висоту на поверхи, то цілком можна приліпити і їй ярлик 40-поверхового чудовиська на дніпрових схилах. Доказом того, що суть не у висоті споруди, а в її естетичних якостях, є те, що звання монстра міцно й заслужено утримує у своїх залізних руках жінка, важка, як архітектурна доля Києва. Власне, від часу спорудження цього монумента варто було б припинити дискусію про силует правобережної частини Києва — ця гармонійна крива втрачена безповоротно. Хмарочосом більше, хмарочосом менше — не так важливо, головне — враховувати архітектурну аксіому Вітрувія: користь, міцність, краса.

Будівельні конвульсії в історичній частині Києва змушують думати про якусь стратегічну містобудівну помилку столиці — жити престижно в центрі, працювати престижно в центрі, відпочивати престижно в центрі. Побудова нових мостів лише збільшить ранковий транспортний потік у цю частину міста. Цілком логічний попит на територію видавлюватиме з її тіла «скайрепери», і буде над Дніпром такий собі острів Манхеттен, хоча наразі це щось схоже на пародію на Шанхай.

Логічно поцікавитись, як викручувались із аналогічних урбаністичних пасток, приміром, наші майбутні брати по Євросоюзу. 1958 рік. Франція. Париж. Центр — суцільна історія. Місця не вистачає не те що для новобудов — навіть для автомобілів. А тут ще й економіка вгору пішла синхронно із кризою в колоніях. Народ біжить із Африки. Французи роблять зусилля — проектують і, що найбільш дивно для нас, до 1989 року таки втілюють в реальну організацію простору на західній околиці Парижа новий район Дефанс. 650 фірм, об’єднавши зусилля, збудували кілька десятків висоток від 20 до 40 поверхів, житло на 100 тис. мешканців, загнали кудись під ноги транспорт, не забули про 25 гектарів простих і семірамідних парків. І весь цей комплекс із допомогою Великої арки (1982 р.) замикається на головну містобудівну вісь Парижа — Тріумфальна арка — Єлисейські поля — Лувр. Погляньте на апофеоз містобудівного занепадницького розквіту 60-х років — район, що його Павло Загребельний у своєму романі «День для прийдешнього» називав «фантастичним Русанівським масивом над Дніпровською затокою». Те, що і видатні майстри пера інколи помиляються, легко аргументується порівнянням кількості меморіальних дощок письменникам на Печерську і в «Київській Венеції», — не міняли чомусь корифеї своїх квартир у Липках на «фантастичні». Але, як кажуть наші брати по ЄЕП, — «нет худа без добра». Ця малопрестижна нині територія у пречудовому місці (з кожного вікна і Лавру видно, і Дніпро, і кручі) могла б перетворитись у такий Дефансище — транснаціональні корпорації горлянки гризтимуть за кожен квадратний метр. Ні, не існує таких планів.

Та й міський голова Олександр Омельченко щось втрачає свій виконробський запал — каже, що взагалі нічого новозбудованого на Європейській площі не хотів би бачити. Варто було тин городити — вже скільки часу й грошей вгепали в розробку ідей і архітектори, і інвестори. Ну що ж, почекає площа ще трошки, хоч не звикати їй до перебудов та до перейменувань. За кількасотлітню історію вона вже була і безіменною, мала офіційні й народні назви: Кінна (колись там була кінна станція, отож проектування паркінгів можна вважати продовженням традиції), Театральна (там стояв перший київський театр, збудований 1804—1806 рр., розібраний 1851 р.), Івановська (бо на ній київський градоначальник Іван Фундуклей поставив своїм коштом фонтан, який відразу почали називати Іваном), Царська (в честь «чудесного спасения» під час залізничної катастрофи царя Олександра ІІ), «Третього інтернаціоналу» (ну тут причини пояснювати не треба), Сталіна (без коментарів), Ленінського комсомолу (з 1961 — хрущовська «відлига» боролася з культом). І, нарешті, Європейська (можливо, на згадку про готель «Європейський». Замість нього вивершили музей Леніна (тепер Український дім), а можливо, причина такої назви — наш євроінтеграційний флюгер)…

Дочекаємося четвертого туру конкурсу реконструкції площі. Може, тоді стане зрозуміло, які вітри віють над європейською столицею.