Чудова мама з «Іронії долі». Актриса Любов Добржанська втратила в Києві батька та чоловіка, але знайшла покликання

Новий рік — як і кожен рік — не обійшовся без «Іронії...». Але не про фільм мова. А про одну дивовижну актрису. Її згадає кожен, щойно натякну — «мама Жені Лукашина!». Актриса Любов Іванівна Добржанська. Легенда театрального Києва 20—30-х років ХХ століття і перша актриса Центрального театру Радянської Армії — у Москві. Лицедійка, яку десятиліття відторгав підступний сінематограф. І тільки на схилі її літ кінокамера задивилася в пооране зморшками обличчя — і, здається, не дуже хотіла від нього відриватися. Її знімали Ельдар Рязанов і Анатолій Ефрос — цього вже досить, аби «бути» й «залишитися».

Недавно виповнилося 100 років із дня народження «мами Лукашина» — однієї з найбільших акторок ХХ століття.

«Головним мамам» радянського кіно в особистому житті фатально не щастило. На екранах, як правило, вони кохали, обожнювали, зустрічали-проводили своїх дітей і наречених. У житті — частіше втрачали.

Кіномама Нонна Мордюкова, зігравши з десяток норовливих мам («Трясовина», «Російське поле» тощо), втратила основу свого життя — сина Володимира: помер від передозування.

Кіномама Любов Соколова, потішивши сотнею образів щиросердих жінок (в «Іронії долі» — мама Наді, а скільки їх ще...), поховала єдину дитину, народжену в любові з режисером Георгієм Данелією: про обставини смерті краще взагалі не казати.

А ось кіномама Любов Добржанська, зігравши двох матерів у рязановських картинах й одну — у Ефроса, власного материнського щастя не зазнала. Ховала чоловіків. Приховувала від сторонніх свій смуток. Про особисте життя в офіціозному армійському театрі нікому вголос не говорила...

А напевно була б чудовою мамою, «мировой» — як сама сказала у відомому фільмі. У тій-таки картині, щойно вона з’являється, глядач відразу відчуває: не бутафорська це квартира, а справжній дім, зігрітий материнським диханням. Хай поки що все розкидано і речі ще не розібрані — адже тільки-но переїхали на вулицю Будівельників — але вона впорається! На кухоньці поки що нарізає новорічні салати, без лихого умислу підслуховує базікання свого Жені з нареченою Галею. Вона, звісно, невдовзі піде до подруги, щоб залишити їх самих у новорічну ніч. Але спершу пошле Павлика (Ширвіндта), який варягом вривається в їхню квартиру: «Іди в лазню!». Й, іронічно примружившись, підморгне синові: «Коли пропонують руку й серце одній жінці, то не згадують про іншу».

…Пригадуєте, як звали маму? Уявіть, із глядачів узагалі ніхто не пам’ятає! Звали її Марина Дмит­рівна. І вона ж, Добржанська, «чудова мама», — не безіменний фантом у цій новій московській квартирі і не скороминуще сюжетне видіння Рязанова—Брагін­ського. Вона — один із головних, найкращих і дуже теплих, людяних образів у «комфортабельному» радянському світі середини 70-х. А одна її фраза ближче до фіналу варта десятків розлогих монологів. «Бідолашна ти моя дитина…» — інтонує мудро й болісно, співчуваючи своєму дорослому хлопчику й зовсім трохи — собі. Хто ще з акторок міг би вимовити ці слова саме так?

* * *

З датою народження у Любові Іванівни завжди була плутанина. Погортайте довідники — скрізь різні дані. Одні пишуть — народилася 1905-го, інші — 1907-го, треті — 1908-го (наприкінці грудня). Плутанину цю напевно створювала й вона сама. Актори Театру Армії кажуть, що Добржанська навіть свої дні народження намагалася не святкувати. Не те щоб кокетувала — просто не хотіла згадувати «а скільки ж мені років?..»

Народилася ж на початку тяжкого століття. Коли переплуталися не лише дати, а й планиди. Тим часом століття актриси в її рідному театрі все ж таки вирішили відзначити — навесні нинішнього року на Малій сцені відбудеться вечір пам’яті.

…Це будуть спогади — інших. Сама ж про минуле згадувати не любила. Можливо, тому, що багато опіків залишило на її долі те «темне минуле». Якщо довіряти заплутаним джерелам, то народилася в сім’ї полковника царської армії. Її батько, Іван Андроникович Добржанський, увінчаний безліччю нагород Російської імперії. Полковник, кавалер орденів Св. Володимира і Св.Анни (із мечами), володар хреста Георгія Побідоносця.

Згодом полковник потрапив під більшовицьку «роздачу»: запроторили на п’ять років на Соловки. Немає жодних даних про його «контрреволюційну діяльність». А тоді й не розбиралися. Тільки десятиліття по тому актриса дізналася, що її батько-полковник — людина шляхетної вдачі і сильного духу — після соловецьких мук вимушено батракував пастухом. І на початку Великої Вітчизняної помер від серцевого нападу. Його останки загубилися у Семипалатинську. Хоч як намагалася знайти могилу батька Любов Іванівна — так і не знайшла.

Жахлива історія сталася і з її першим чоловіком — київським артистом Іваном Червинським. На нього «настукали» — коли бовкнув зайве. Потрапив він у в’язницю, тамтешніх мук не витримав — наклав на себе руки в камері.

* * *

Ось у таких «декораціях» вона й розпочала свій шлях на сцену. У голодному Києві 20-х поєднувала навчання в театральній студії при Російському драматичному театрі з трудами праведними на гумовій фабриці.

І з 1924-го відкривається її київська театральна сторінка.

Вона стає однією з найулюбле­ніших акторок у місті. Глядачі та критики відзначають її незвичайний дар перевтілення, виразний голос, сильний темперамент. На сцені її вирізняють іронічність, загостреність сценічного малюнку, парадоксальність форми.

Чудово співала. Романси, виконані нею, мали величезний успіх. Недовго, з 1926-го по 1927-й, працювала у Дніпропетровську. Та все ж таки перша театральна «десятирічка» Добржанської — Київ.

За цей період зіграла понад сто ролей! Рекорд... І неминучість часу. Адже інколи доводилося готувати роль усього за кілька днів — прем’єра наздоганяла прем’єру. В її репертуарі тих років і героїні О.Островського, і пер­сонажі А.Афіногенова. Режи­сери хвалили її за здібності до яскравого лицедійства. Деякі старовинні київські театрали частенько згадували її ролі навіть у таких напівзабутих п’єсах як... «Фіолетова щука» або... «Яблуне­вий полон». Хороший актор, як правило, «піднімає» до свого творчого рівня навіть найгірші драматургічні вироби.

Хоча не всі п’єси тих років слід було б лайливо обзивати «виробами». Була й міцна драматургія — на потребу епохи. І, до речі, в одній із таких п’єс — «Оптимістична трагедія» Всеволода Вишневського — Добр­жанська засяяла дуже помітно. Це були моменти її закоханості в молодого київського режисера Володимира Неллі (згодом його величали шанобливо-ніжно «Неллі-Влад»). Відомий театрознавець Ніна Новоселицька згадує в одному зі своїх матеріалів: «Я дружила з ним багато років і наважуюся стверджувати, що коли й не єдиним, то найбільшим його коханням була дружина (потім вони розлучилися) — чудова актриса Любов Іванівна Добржанська. Та сама Добр­жанська, яка першою зіграла комісара в «Оптимістичній трагедії» в Києві, де Неллі-Влад відкрив сценічну історію п’єси Вишневського…»

* * *

З 1934-го — розпочнеться головний етап її долі. Центральний театр Радянської Армії — десятки різних ролей на цій сцені.

Поруч із театром вона жила. З цього ж театру її й поховали.

Її любимим учителем стає видатний Олексій Попов. Його школа — школа вимогливості та «людинознавства». Школа законів театрального перевтілення. Такими законами Добржанська володіла.

Сенсацією передвоєнної театральної Москви стала її Катаріна у «Приборканні норовливої» В.Шекспіра.

Рік прем’єри — страшний рік, 1937-й. А Москва шаленіє — москвичі-театрали ломляться на Добржанську в «Приборканні…», на Тарасову в «Анні Кареніній», на Бабанову в її найкращих ролях. Актор Театру Російської армії Федір Чеханков каже: «Знаєте, а Добржанська — справді велика актриса… Таких у Москві 40-х було кілька — Раневська, Добржанська, Пашенна, Мансурова, Бабанова, Зеркалова…»

Роль Катаріни Добржанська опанувала за два тижні. І нічого дивного — після досвіду на київському «театральному конвеєрі». Вже по війні, у 50-х, режисер Сергій Колосов зняв кіноверсію знаменитого спектаклю ЦТРА, але, на жаль, без Добржанської. Акторці було значно більше років, ніж Катаріні, і камера «видавала» зморшки. Роль «норовливої» не без блиску грала Людмила Касаткіна.

* * *

У 1942-му (а це воєнний час, Свердловськ, важкі репетиції Попова) народжується ще один сценічний шедевр Добржанської — Шурочка Азарова в популярній музичній комедії «Давним давно». Саме ця роль актриси і стала головним імпульсом до народження одного з найбільш вдалих фільмів Ельдара Рязанова — «Гусарська балада».

«Я довго не міг забути вечір 1944 року, коли вперше побачив на сцені ЦТРА спектакль «Давним давно», — згадує Ельдар Олександ­рович. — У ті місяці наша армія переможно вступила в Європу, визволяючи країни й нації від фашизму. І режисер Олексій Попов, відчуваючи пульс часу, створив захоплюючу патріотичну виставу... Відчуття від того спектаклю я проніс через усе життя, і через багато років воно відіграло важливу роль у моєму рішенні поставити за цією п’єсою фільм... Не забув я й свого враження від приголомшливої гри Добржанської. І, щойно в мене у сценарії з’явилася роль, яка відповідала її віку та її даним, я одразу ж звернувся до актриси...»

Такою роллю стала «мама Юрія Дєточкіна» у чудовій картині «Стережися автомобіля» (1966 рік). І саме Рязанов — першовідкривач Добржанської для мистецтва кіно. Оскільки інші режисери ніби й придивлялися до неї, та, мабуть, лякалися її «незоряного» суворого вигляду... Це обличчя переливалося відтінками різних станів — на велетенській сцені армійського театру. А ось у кіно його не відразу оцінили.

Про маму Дєточкіна — ви й самі розкажете багато. Все про життя цієї жінки можна прочитати із її зморщок. Любов Іванівна, з’являючись у картині Рязанова, миттю приносила в цей хуліган­ський простір ауру нережисованої природності. Вона — як живий подих московського життя середини 60-х, із його драмами, надіями і нескінченними втратами.

Ще за сімнадцять років до цього фільму — 1949-го — актриса втрачає свого чоловіка, Осипа Олександровича Шахета. Він служив актором, у них був міцний союз. Одного разу у спальні почула його крик... Коли прибігла — було вже пізно. Побачила його на підлозі — він лежав, схопившись за серце.

У 50-ті в її житті з’являється ще один люблячий чоловік — Віктор Кручинін. Для Добржанської тоді починається «циганський табір». Кручинін був гітаристом — зі знаменитої циганської сім’ї. Він часто акомпанував Любові Іванівні на концертах, дуже кохав її. Але на початку 1975-го, коли «Іронія долі...» тільки набирала дихання, Любов Іванівна зазнала ще одного страшного удару від своєї долі — чоловік помер. А їй після такої втрати Бог відміряв ще п’ять земних років. Та, фактично, ці роки і стали піком її всесоюзного тріумфу й періодом «елітарного поклоніння».

* * *

Після «Іронії...» вона не могла спокійно пройти вулицею — «маму Лукашина» знала в обличчя вся країна. Є підозра, що екранного сина — актора Андрія Мягкова — Ельдар Рязанов підбирав «під неї». Обох акторів режисер побачив 1973-го у спектаклі «Современника» «Сходження на Фудзіяму» (режисер Галина Волчек). І потім, вочевидь, не зміг «розділити» цю пару. Добржанська тоді зовсім не «зрадила» свій ЦТРА (як декому здалося). Галина Волчек каже, що й не збиралася «переманювати» знамениту актрису у свій колектив — «…Просто в той момент і саме в цьому спектаклі була потрібна Любов Іванівна, актриса унікальна і неповторна».

Айша-апа — так звали героїню Добржанської у спектаклі «Современника» за мотивами твору Чингіза Айтматова. Постановка виявилася для літньої актриси несподіваною. Після її рідної сцени-аеродрому — раптом незвичний сценічний простір: дія відбувалася всередині глядацького залу, а публіка оточувала артистів і в партері, і на підмостках. Волчек вибудовувала спектакль-диспут. Перед цим довго пробивала постановку через ЦК — особисто через Олександра Яковлева. Видатна актриса, опинившись у жвавій компанії полемічних «современников», не зблякла, не стала контрастною «старомодністю». Захоплено написав про цю її роль Роберт Стуруа: «Вона на сцені — спокійна, добра, раптом здатна несподівано розкрити свою безкомпромісну стражденну натуру, і ще все-все-все...»

У «Современнику» Добр­жанська ще грала в 70-х Актрису в спектаклі «Із записок Лопатіна», Стару в «Ешелоні». І однак поверталася на круги своя — на «бойовий пост» у ЦТРА. Там грала до 1978-го навіть епізодики, ніколи не позиціюючи себе як «господиню театру», хоча фактично такою і вважалася...

Говорить актор Театру Російської армії Федір Чеханков: «Можна й так сказати — Любов Іванівна справді була господинею ЦТРА. Тільки без міщанського флеру, який мають на увазі, коли йдеться про такий «статус» Віри Марецької — уже в Театрі Мосради. Любов Іванівна була інтелігентною людиною. Так, була членом партії, читала товсті розумні журнали... Але ніколи не хизувалася своєю освіченістю чи значимістю. Жила насиченим внутрішнім життям. За це її й шанували режисери, актори. З нею спілкувалася Фаїна Раневська. До Добржанської чимало колег дослухалися. З нею поруч Людмила Касаткіна ніяковіла... І до того ж багато про що свідчить уже діапазон її творчих горизонтів — від Емілі Марті в «Засобі Макропулоса» або ж місіс Уоррен чи Нєгіної до соціальних замовних радянських п’єс того періоду. Любов Іванівна вражаюче старіла! Така старість викликала захоплення, поклоніння...»

* * *

Перед актрисою схилявся й геніальний Анатолій Ефрос, який запросив її 1976-го зіграти ще одну матір — у своєму шедеврі періоду застою «У четвер і більше ніколи».

Це остання кіноробота актриси. Ефрос довго вмовляв Любов Іванівну. Зрештою вона здалася. І ніби підбила риску під своїм вечірнім кінематографічним «материнством».

У цьому фільмі за сценарієм Андрія Бітова головний герой Сергій вирушає відвідати матір, Катерину Андріївну (Добр­жанська), яка живе в тиші й благодаті одного «заповідника»... Заодно трапляються психологічні «дуелі», зіштовхуються столичний егоїзм і мудра приреченість життя…Та тема, яку і втілювала у фільмі Добржанська. Картину було заборонено — лише кілька показів у Москві та «міф» про незручну стрічку Ефроса, який ніколи не потрапляв в унісон ідеологічному трубадурству.

1978-й — рік, коли цю стрічку вперше побачили обрані. І рік прощання актриси зі сценою. Жодних скандалів не було. Вона залишила сцену сама, оскільки стала підводити пам’ять...

Наприкінці 1978-го в колективі відзначили її 70-річчя, і вона відразу зачинила за собою театральні двері.

Останні — сутінкові — періоди великих актрис багато в чому схожі. І цей — не виняток. Вона згасала у фізичних муках. Своїх дітей не було — і як могли її підтримували чужі, переважно племінниця. Заздалегідь актриса попросила, щоб у хвилини прощання з нею в театрі звучав надривний мотив циганської гітари. І 3 листопада 1980 року сумний вальс із «Вишневого саду» — мелодію вела гітара — роз’ятрив, здавалося б, навіть армійські «куленепробивні» стіни. У світі того дня стало менше на одну Маму — чудову, «мировую».