ЧАС МРІЯТИ

Останній місяць весни виявився надзвичайно щедрим до киян — розпочавшись нескінченною низкою святкових гулянь, він став справді райським часом для затятих театралів, залишивши найцікавіше на останні тижні травня. Фестиваль «Київ Травневий» укотре зібрав у столиці строкатий арт-бомонд із різноманітних колективів та різноманітних труп, визнаних майстрів і початкуючих чарівників, улюбленців публіки і кумирів дня завтрашнього...

Для тих, хто вперше заглибився в богемну атмосферу фестивалю, відкрився особливий світ, що живе своїм власним ритмом. З 16 по 26 травня Київ охопила єдина й безперервна дія — акції фестивалю щодня проходили на сценах різних столичних театрів, від Національної опери й до Дитячого музичного театру на Подолі.

Сповідуючи принципи симфонічного розвитку, фестиваль розпочав із потужного оркестрового tutti, зібравши повний зал до приїзду Російського імперського балету під керівництвом Гедімінаса Таранди. Назва привезеного ними спектаклю «Грёзы любви» нагадує солодкий романтизм Ліста, проте по суті цей спектакль — типовий мікс, причому як музичний, так і постановочний. Сюжет простий, аби не сказати — банальний: російський офіцер, красуня танцівниця, любов — неминучість трагічного трикутника, ревнощі, обман, зрада, смерть... Десь це все уже було — а можливо, й не раз. Але чомусь протягом обох дій глядач прикутий до сцени невидимими узами напівусвідомленої співучасті в тому, що відбувається на тьмяно освітленій сцені. Рясніють костюми, і у вінегреті з джазу, танго, фокстроту пролітає життя втомленого покоління — еміграція
20-х — 30-х і стала стрижневою основою цього спектаклю. Його дія відбувається на пустельному вокзалі, всі колії якого простягаються вдалину, і всі — в невідомість.

Під тріскучі патефонні записи оживає світ зі старих негативів — популярні шлягери-ретро впереміш із жалісливим «Ямщик, не гони лошадей», і над цим усім — ностальгія, смуток, втома. Герої гротескно страждають, відчайдушно люблять, трагічно й трохи нарочито вмирають. Але серед цього салонного пафосу проступає абсолютно просте наївне бажання марити про красу, нехай поки що недосяжну, далеку, але таку по-п’янкому прекрасну. Напевно, тому є щось символічне в тому, що перші кроки на творчому шляху нинішнього фестивалю зроблено впевненим балетним поступом трупи Імперського балету, яка показала киянам ще одне обличчя вічного почуття.

Танцювальну лінію фестивалю продовжили дивовижні індійські танці — сакральне мистецтво з важкою для вимови назвою бхаратанатьям. Коли слухаєш трансово-медитативну музику, яка супроводжує рух танцю, здається, що запам’ятаєш ці монотонні мелодії назавжди. Проте щойно вона перестає лунати — і зібрати воєдино розрізнені звуки виявляється неможливо, немов барвистий вигадливий вітраж, що розсипався на сотні осколків.

Індійська філософія руху передбачає не лише вміння створювати пантомімні танці з розрізнених рухів — головна мета полягає в скульптурності, вмінні завмерти в незвичних для європейського сприйняття позах, перетворитися на нерухому відчужену статую. Ці рухи дуже далекі від тієї псевдоіндійської синтетики, якою щедро годували телеглядача мильні індійські серіали й фільми про східні пристрасті, популярні в радянські роки.

Обидві виконавиці — родом із Києва, але вже понад чотири роки живуть і навчаються в Індії, представляючи дві різні школи танцю бхаратанатьям. Як пояснила танцівниця Олена Рижей, загалом основних шкіл чотири, але скільки існує гуру, тобто вчителів, стільки й індивідуальних наборів рухів, улюблених композиційних прийомів. Самих рухів — сила-силенна, звідси й велетенська варіативність створення танцю. Майстерність перевтілення дає можливість одній виконавиці передавати не лише образи героїв, а й їхні розмови, почуття, взаємини. Це не сольний танцювальний номер, але й не чиста пантоміма. Тут танцівниця виконує роль оповідачки, яка передає живі сцени з допомогою можливостей свого тіла, міміки, слуху. Такий танець вимагає концентрації й відсторонення від зовнішнього світу; танцівниці ніби виступають посередницями в передачі мислеобразів від уяви до сприйняття.

Абсолютно несхожими на індійську витіюватість виявилися кілька наступних балетних спектаклів, які фестиваль, як ласощі для ласунів, приберіг у своїх творчих «кишенях». Дитячим святам також знайшлося місце в програмі — причому абсолютно незвичним. Що ви скажете, приміром, про українську Білосніжку й канадських гномів, котрі лише спільними інтернаціональними зусиллями перемогли злу чаклунку? А Мері Поппінс приїхала до малюків прямо з... Кременчука. Обидва спектаклі — хореографічне втілення дитячої класики, з тією лише різницею, що театр танцю Світлани Шумкової (м. Кременчук) існує лише завдяки пожертвам батьків юних учасників колективу та сприянню керівництва фірми «Кредмаш», тому декораціям і костюмам канадської молодіжної трупи вони можуть лише позаздрити.

«День народження Мері Поппінс» — не зовсім казка, а, швидше, притча про Справжню Леді, про няньку, яка розуміє не лише дитячі думки, а й усе, що довкола нас, до чого ми звикли й розучилися помічати. І нехай у балетному варіанті вона трохи втратила свою строгість та неприступність, це не заважало захопленій аудиторії влаштовувати бурхливі овації в кожній паузі. Особливо потішило юних глядачів те, що артисти виявилися... їхніми ровесниками.

Діти вірять казкам — тому їх люблять, і «найздоровіший» показник нашого сьогодення саме в тому, що всілякі нінтендо, тамагочі, неякісні мультики та інше дешеве лушпиння все-таки не в змозі відучити наших хлопчиків та дівчаток від уміння співпереживати, любити, радіти перемогам «хороших» над «поганими» і непорушно знати, що це — єдина справедливість.

У цьому сенсі «Білосніжка» канадського колективу — зразок конфлікту добра та зла в стилі «action». Протягом двох дій триває напружена боротьба, яку автори постановки постаралися, попри умовність балетного жанру, зробити максимально драматичною. Особливе захоплення публіки викликали костюми різноманітної нечисті — правда, атрибутику темних сил було витримано в класичних традиціях типових західних страшилок і жахів, що великою мірою відрізняються від звичної нам естетики негативних героїв. Зате свого ефекту режисер домігся — доленосний поцілунок принца був зустрінутий одностайним безпосереднім «ура!»

Єдиним мінусом, мабуть, можна вважати відсутність живого оркестрового супроводу — це не так уже й нереально, особливо взявши до уваги, що музика Павловського, використана в постановці, виконується в однойменному спектаклі національної опери майже щомісяця. Хотілося б сподіватися, що в майбутньому організаторам вдасться розв’язати й цю проблему, і вони ще не раз подарують Києву такі барвисті свята, які об’єднують хлопчиків і дівчаток, а також їхніх батьків у чудовому світі казок, де понад усе цінується вміння мріяти.

А насамкінець шанувальникам мистецтва танцю було надано унікальну можливість ознайомитися з дивовижно колоритним колективом, чия творчість не лише високопрофесійна, а й має неймовірно сильний енергетичний потенціал, здатний миттєво підкоряти глядачів. У тому, що грузини — темпераментний народ, ніхто й не сумнівався. Але так уже вийшло, що одинадцятиріччя незалежності Грузії збіглося з фестивальними днями й органічно вплелося в барвистий вінок його концертних акцій. Єдина відмінність була в цінах на квитки — завдяки титанічним зусиллям упорядників ціни на спектаклі не перевищували 50 гривень, що саме по собі є організаційним подвигом; а квитки в палац «Україна» коштували як звичайно.

Відсвяткувати таку радісну дату посольство Грузії вирішило традиційно — з музикою й танцями. Але з якими! Тут особливу подяку хочеться висловити Надзвичайному і Повноважному Послу Грузії в Україні пану Гріголу Катавадзе — саме завдяки його енергії кияни мали змогу ознайомитися з кращими представниками грузинської культури: досить пригадати приїзд до Києва Гії Канчелі та гастролі театру Роберта Стуруа.

Протягом кількох годин зал буквально просякнув запальними ритмами народних мелодій, чудово виконаних музикантами танцювального ансамблю Є.Сухішвілі й Н.Рамішвілі, причому в першому відділенні було представлено зразки справжнього фольклору, стародавніх грузинських танців, зокрема дивовижного військового танцю-пантоміми. Він зображав не лише сам напружений бій, а й попередню розвідку, підготовку до нападу. Сильне враження на присутніх справив цикл мініатюр, присвячених старому Тбілісі, щось ностальгійне й тепле озвалося в душі, ніби відгомони тепла вечірніх вуличок втомленого спекою міста... Приголомшливою в своїй завершеності, ідеальній повільності ліній і гармонії виявилася мініатюра «Ожила фреска», де три грузинські красуні безшумно пливли сценою, немов безтілесні духи гобеленового полотна.

Танцювальний фольклор Грузії унікальний у своєму роді — і не лише гнучкістю та граціозністю жіночого танцю, а й досить складними прийомами, властивими чоловічій танцювальній партії. Пластика тут гармонійно сусідить зі стрімкістю, рвучкістю, енергетичною насиченістю стрибкових рухів. Вражає й техніка чоловічого танцю на пуантах — те, що гротескно використовується в балетній трупі Валерія Михайловського, тут здається природним і органічним у поєднанні з гордовитими рухами грузинського танцю.

Теплота й сердечність, в атмосфері якої пройшов увесь концерт, напевно, найкраще свідчення того, що свято вдалося, — без вихолощеного офіціозу, вигадливих промов та формальних вступів, а справді по-домашньому затишно, як зустріч із давніми й добрими друзями.

Найсумніша істина, яка приходить до нас іще в дитинстві, — це те, що все коли-небудь закінчується. Фестиваль також підійшов до фіналу; відгриміли салюти до Дня Києва, й літо вступило у свої права. Але дні, наповнені такими різними та несхожими одне на одного дійствами, вже зафіксовані в галереї портретів «Києва Травневого». І, подивившись у нічне небо, де тихо мерехтять зірки, захотілося одного — не розучитися мріяти. Бо інколи наші мрії збуваються — чому б не в травні?..