ЧАС, ЗУСТРІЧІ, ДОЛІ

Поділитися
Переді мною — остання книжка блискучого публіциста, письменника, перекладача, близького мого друга ще з юнацьких років Григорія Кіпніса, яка щойно побачила світ...

Кто такой Владимир Владко, знали в Украине все довоенные школьники, ибо его роман «Аргонавты Вселенной» считался одним из самых популярных произведений среди молодежи — в нем рассказывалось о необыкновенных приключениях космонавтов, путешествующих на Венеру. Нужно заметить, что в истории украинской литературы Владко наряду с Юрием Смоличем числится среди зачинателей научно-фантастического жанра. Впрочем, все его главные книги — «Идут роботы», «Чудесный генератор», «Потомки скифов» — издавались задолго до войны, а в послевоенные годы литература этого направления оказалась, можно сказать, в загоне, она как бы у нас и не существовала. Забегая вперед, скажу, что в период хрущевской оттепели одна за другой вышли все книги Владко, потом они неоднократно переиздавались, переводились на многие языки народов СССР, выходили за рубежом».

А тепер інший уривок із того самого нарису. «Впервые я переступил порог киевского корпункта «Литературной газеты» в самом начале 50-х годов.

Каким я предстал перед Владко в ту пору? Молодым, энергичным, старательным, веселым и находчивым — с одной стороны (прошу прощения за некоторую нескромность!). Вроде бы не без способностей — с другой. Но была еще и третья сторона. Та, которой больше всего интересовались отделы кадров и некоторые другие организации. Помните, у Твардовского в «Теркине на том свете»: «автобио опиши — кратко и подробно». А у меня в этом «автобио», увы, одни изъяны, сплошные уязвимые места. Не буду останавливаться на пресловутой «пятой графе» — тогда, в разгар борьбы с космополитизмом, евреев на работу, да еще связанную с идеологией, категорически не брали, наоборот — всячески изгоняли. У меня к тому же были еще и другие биографические погрешности. Ну, допустим, некоторые из них как-то уравновешивались. Скажем, история под Полтавой (окружение, ранение, три недели немецкого плена и многие месяцы пребывания на оккупированной территории) — сам по себе грех, конечно, ужасный. Но ведь прошел несколько проверок контрразведки СМЕРШ разного уровня, переходил линию фронта, сражался на передовой, трижды ранен, получил боевые награды — звучит почти как реабилитация. Беспартийный — тоже не украшение для работника советской печати. Но и это еще полбеды. А вот то, что отец репрессирован, что мать совсем недавно, в 1952 году осуждена (в сущности, «за связь с мужем») на 15 лет, — это, согласитесь, весьма серьезно.

…Друзья устроили меня в бригаду электриков. Изредка удавалось напечататься под псевдонимом. Именно в это время Владко, знавший о моих бедах, принял партгрех на душу и взял меня в корпункт в качестве нештатного сотрудника. «Меня интересуют только ваши профессиональные качества, — сказал он, потом добавил: — И человеческие, конечно, тоже. Остальное меня не касается». Для таких слов и такого поступка требовалось тогда мужество.

…Свойство корпункта притягивать интересных, ярких, способных и талантливых людей — это тоже было связано с именем Владимира Владко, во всяком случае, началось с него — основателя».

Примітне те місце в книжці, де розповідається, як у приміщенні кореспондентського пункту на Великій Підвальній, 10, у дворі збиралися на посиденьки ще зовсім молоді, об’єднані участю в недавній війні Григорій Кіпніс, Віктор Некрасов, Леонід Волинський, Михайло Пархомов та інші київські літератори. Душею цієї дружної творчої компанії був Некрасов, Віка, як його називали. «Сильнее всего, — читаємо в нарисі з однойменною назвою, — остался в памяти праздник 20-летия Победы в 1965 году. Мы решили отметить его как-то особенно, насытив по возможности всякой фронтовой атрибутикой.

…Приготовили светильники из старых снарядных гильз. Нашли оловянные армейские ложки. Но гвоздем программы и самым неожиданным сюрпризом явился огромный, завернутый в несколько газет, чтобы не остыл по дороге, казан с пшенной кашей, заправленной старым салом,— его притащил из дому Некрасов.

…То был какой-то особый праздник. Господи, как нам было хорошо, какое братство царило за большим «директорским» столом, какие удивительные, невыдуманные (упаси, Боже!) истории там были рассказаны! Как веселился Некрасов!» Нарис про нього в книзі — один з найбільш вражаючих — пронизаний духом дружби і любові до цієї світлої людини й обдарованого письменника. У творчості автора тема «Віка Некрасов» посідає особливе місце. Писав Гриша про нього в багатьох своїх публікаціях — на сторінках «Литературной газеты», «Правды Украины», «Демократичної України». І кожна з них, завжди цікава й емоційна, була одкровенням для читача. Наведу тут одне місце зі статті нашого спільного друга, згаданого вище відомого київського журналіста Юрія Віленського «Виктор Некрасов. Годы в Париже», опублікованої в серпневому номері «Киевских новостей» за 1999 рік: «Дружба Виктора Некрасова и Григория Кипниса — отдельная новелла. Особая блестка в киевском фронтовом товариществе. Собственно, друзья Виктора Платоновича в Киеве — Владимир Киселев, Михаил Пархомов, Иван Дзюба, Семен Журахович, Григорий Кипнис, Паола Утевская, вместе с другими сплели свой венок в память друга — в скромном, но необыкновенном сборнике «О Викторе Некрасове», выпущенном «Українським письменником» в 1992 году. Некрасовский прорыв только-только разворачивался...

Но Григорию Кипнису в этом сближении времен судьба отвела совершенно особую роль. Дело в том, что он, как и Владимир Киселев, долгие годы был собственным корреспондентом «Литературной газеты» в Киеве, а это давало реальную и, более того, уникальную возможность всеми возможными способами, вопреки пароксизмам несправедливой и неправедной «критики» в адрес автора «Окопов», отстаивать честь В.Некрасова. Много лет подряд.

Григорий Иосифович понимал: основной некрасовский фонд находится в Париже. Не настали ли сроки возвратить его домой? Он связался с правопреемниками писателя, его близкими, и вскоре они откликнулись на дерзновенную, но такую справедливую идею: возродить память, сосредоточить документальное наследие Виктора Некрасова прежде всего в его родном Киеве. Впрочем, это был лишь замысел, не витавший даже в воздухе, а родившийся в сердце и разуме пока одного человека. Но и один в поле воин... И Григорий Кипнис начал стратегический штурм.

Долго ли коротко ли — архив Виктора Некрасова оказался в Киеве, там, где его законное место, — в Центральном государственном музее-архиве литературы и искусства Украины».

Закінчуючи свій нарис про Некрасова, автор книжки написав про те, як добре, що саме рукопис некрасовської повісті «Записки зеваки», мабуть, найкращої з того, що він написав і опублікував у Парижі за 13 років еміграції, відтепер зберігатиметься на батьківщині письменника, тим більше що в повісті дуже багато про Київ, місто, яке він ніжно любив.

А потім Григорій нагадав читачеві проникливі слова свого друга Віки, звернені до Міста: «…Милый, милый Киев! Как соскучился я по твоим каштанам, по желтому кирпичу твоих домов, темно-красным колоннам университета… Как я люблю твои откосы днепровские. …Разметало нас тогда, киевлян, по всем фронтам, и никто из нас не знал, встретимся ли мы когда-нибудь с киевскими каштанами и будем ли считать звезды, лежа на днепровских откосах и возвращаться по затихшему ночному Крещатику. Мне повезло. Я вернулся».

Особливе місце займає в книжці нарис, присвячений Олесю Гончару. У ньому розповідається про такий епізод. Навесні 1978 року автор зустрівся в Берліні з Костянтином Симоновим, котрий передав до Києва вітального листа 0лесю Терентійовичу з приводу його
60-ліття. Його прочитали на ювілейному вечорі. У листі були такі слова: «С уважением к Вам и с гордостью за Вас о пройденном Вами пути и солдатском, и писательском, который Вы, к Вашей чести, тоже проходите с cолдатской прямотой и мужеством». Про людську сміливість і громадянську мужність письменника та його багатостраждальний роман «Собор» Кіпніс написав докладно і схвильовано. Він близько знав Гончара майже 40 років і за своєю газетною роботою, і за власними творчими інтересами як перекладач його книг і як побратим за фронтовим минулим. «Сорок лет, согласитесь — это целая жизнь, — писал автор. — Почти вся моя послевоенная жизнь, а еще можно вспомнить Великую Отечественную войну и то, что фронтовые наши судьбы тоже как-то замысловато пересекались: оба, скажем, прошли через окружения и ранения, защищали и освобождали Украину, очищали от фашистских захватчиков Европу. Наконец, даже тот факт, что оба были сержантами, — предмет нашей особой гордости, — разве это (если с улыбкой) не сближает?..»

Витоки громадянської прямоти й мужності письменника Гончара в його суворому та славному шляху захисника Батьківщини, котрий пішов на війну студентом-добровольцем, був нагороджений солдатським орденом Слави і трьома медалями «За відвагу». Фронтовик Кіпніс свідчить: такі нагороди одержували лише ті, хто по-справжньому воював на передньому плані.

У Гришиному будинку се-
ред безлічі знімків я побачив фотографію, де на весняній київській вулиці, посміхаючись стоїть Микола Бажан з Григорієм і його донькою Іриною. Згадав про це фото, розкривши книжку на нарисі «Последняя осень Миколы Бажана». Найцікавіше в ньому не лише розповіді автора про свої зустрічі й багаторічну дружбу з шанованим поетом, а й листи до нього героя нарису.

У багатьох місцях книжки зустрічаються дуже витончені, разюче точні авторські нотатки про те, що в старій письменницькій школі листи були ніби самостійним літературним жанром — епістолярним. У нарисі про Леоніда Первомайського, розміщеному після спогадів про Бажана, автор нарікає на те, що в наш швидкоплинний час люди стали рідше писати одне одному. Листування замінили телефонні розмови, практично зникає змістовне листування, зокрема й у письменницькому середовищі. Тим більш цінно й цікаво — переконаний, читач кіпнісівських мемуарів зі мною погодиться, — ознайомитися із змістом листів, адресованих героями нарисів автору й останнім своїм славнозвісним побратимам за пером. А деякі з розповідей, приміром, така несподівана й лірична, як «Поэт и закройщица», по суті, багато в чому побудовані на основі вражаючих текстів особистого і довірчого листування Самуїла Маршака з киянкою Галиною Зінченко. Особистість цієї непересічної жінки та її відданість літературній творчості могли б стати предметом самостійного оповідання. Розповідаючи в нарисі про історію і зміст цього унікального листування, зібравши й помістивши на сторінках книжки текст багатьох листів Поета і його відданої читачки, автор переконливо показує, що обидва кореспонденти завдяки листуванню коротко дізналися одне про одного і, головне, чудово одне одного розуміли. Маршак ділився своїми думками, удачами, сумнівами. Зінченко відгукувалася на кожну його нову книжку, публікацію, надіслані ним вірші. Мудрий Маршак вже в перших її листах, адресованих йому, розпізнав у авторці чуйного й талановитого письменника. У нарисі наводяться і слова самої Галини Іллівни про те, що читач не просто читає, а шукає. При цьому наполегливо й невтомно, по суті — себе. Відповіді на свої запитання, думки, почуття. І далі Зінченко справедливо стверджує, що коли читач відчує в письменнику людину своїх поглядів, своїх сумнівів, радостей і образ, тоді відбувається щире зближення з книжкою й автором. Коментуючи ці слова, Григорій Кіпніс підкреслює, що сказано досить точно та ємко. На закінчення свого нарису він зазначає: саме в праці Зінченко, присвяченій чудовій творчості Самуїла Маршака і про яку так часто йшлося в їхньому листуванні, чітко видно, як збігалися їхні думки.

У книжці на підтвердження цієї думки наводяться слова Маршака. Сенс їх у тому, що читач — особа незамінна. Без нього не лише книжки, написані сучасниками, а й усе, створене в минулому, — він називає імена Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, Пушкіна, — лише німа та мертва купа паперу. «Все струны, которыми владеет автор, — пишет Маршак, — находятся в сердцах у читателей. Иных струн у автора нет. И в зависимости от качества игры на этих струнах они отзываются в душах людей то глухо, то звонко, то громко, то тихо.

…Читатель тоже должен и хочет работать. Он тоже художник, — иначе мы не могли бы разговаривать с ним на языке образов и красок. Литературе также нужны талантливые читатели, как и талантливые писатели». Подібне судження Поет висловив тридцять років тому. Але й сьогодні, а, можливо, саме сьогодні, вони звучать, як і раніше, закликом до єднання художника-письменника з художником-читачем. Точними словами завершує Григорій Кіпніс цей свій, один з найкращих серед інших чудових заміток, есе і шкіців, нарис: не знаю, чи думав Маршак про Галину Іллівну, коли писав ці нотатки, з яких я навів уривок. Але саме таким читачем — художником, чуйним і талановитим, і була Г.Зінченко, закрійниця 3-ї фабрики «Індпошиву» міста Києва. А нині кілька слів про шкіци, згадані в попередньому контексті. Гадаю, не лише я, а й інші з-поміж читаючої публіки, уперше зустрілися з цим визначенням саме в Г.Кіпніса. До речі, ще на початку дев’яностих років під такою назвою з’явилася його публікація в «ЛГ-досье», популярному на той час додатку до «Литгазеты». Так що таке шкіци? Григорій Кіпніс пояснює, що це короткі нариси, своєрідні ескізи, замальовки, етюди. Польське слово «шкіц» (Szkic) відоме й у нас в Україні. Його можна зустріти в одинадцятому томі Словника української мови, а також в Івана Франка й Миколи Бажана. У публікаціях Кіпніса шкіци — то цікаві й несподівані епізоди, які «…не тянут на что-то литературно законченное, зато могут передавать отдельные штрихи того или иного человека, с которым автор общался, того или иного события, случая, явления…»

Шкода, що обмежені рам-
ки обсягу нової книжки не дозволили включити в її авторські шкіци, приміром такі, як «По лицу видно», «Год 1931-1. Заявление Тычины», «Господи, что они вытворяли с его именем!», «Извините, но поздравлений не ждите», «Наш советский борщ», «Анекдоты этого года». Судячи з редакційної преамбули до згаданої вище статті в «ЛГ-досье», вони були включені автором у заключну главу рукопису мемуарної книжки, яку збиралося випустити видавництво «Радянський письменник». Навіть було заявлено, що вона вийде «на початку наступного року», 1933-го. Але, на жаль, раптовий шквал не завжди виправданих новацій порушив плани багатьох видавництв. Так і не довелося Гриші побачити своє останнє дітище. Правда, деякі з нарисів, есе й інших заміток, не вірячи в реальність майбутнього видання, він встиг опублікувати в низці газет і журналів. Окремі — у своїй рідній «Литгазете». У мене в домашньому архіві є товста папка з лаконічним написом «Г.К.», а в ній серед великих публіцистичних статей Григорія зберігаються і більш скромні за обсягом нотатки. Їхня лаконічність і ємність ніяк не відбилася на значущості теми та змісту. Якщо, дасть Бог, вдасться в недалекому майбутньому «Корпункт» перевидати, то чимало з них варто було б у книжку включити.

Тому що — можу з упевненістю це засвідчити — кожна з минулих публікацій є прикметою свого часу, відбиває різні повороти та особливості минулих років, громадські інтереси, турботи й сумніви. Тут доречно згадати слова одного з наймудріших наших попередників, що ми любимо згадувати минуле тому, що на відстані зрозумілішим стає зміст прожитого. І ще те, що належні висновки суспільство робить із подій минулого. Не можу не процитувати зовсім невеличку витримку з замітки Г.Кіпніса в «Литгазете» десятилітньої давності під назвою «Бабий Яр: незаживающая рана». Це тим більше виправдано, оскільки згадана публікація, приурочена до п’ятдесятилітньої річниці трагедії, і сьогодні напередодні шістдесятирічної річниці не втратила своєї гостроти. Слово автору: «Литгазета» была первой из наших газет, которая совсем «не ко времени» упрямо пыталась привлечь внимание общественности к трагедии Бабьего Яра. Напомню первую публикацию — статью Виктора Некрасова «Почему это не сделано», напечатанную 10 октября 1959 года и вызвавшую бурю негодования со стороны идеологического начальства всех уровней от Киева до Москвы. Именно после этой публикации Бабий Яр стал местом, куда ежегодно в конце сентября собирались тысячи людей, чтобы отдать дань евреям — жертвам фашизма.

…Годы идут, но Бабий Яр и поныне остается для всех нас, жителей планеты, незаживающей раной …»

Пам’ятаю, як колись, згадуючи в розмові зі мною цю давню свою публікацію, Григорій з гіркотою ділився сумнівами щодо того, чи витягло нинішнє покоління уроки з цієї страшної події. І ще нагадав віршовані рядки улюбленого Бажана:

«Могильний вітер з тих ярів повіяв —

Чад смертних вогнищ,
тіл димучих згар.

Дивився Київ, гніволиций Київ

Як в полум’ї метався Бабин Яр.

За пломінь цей нема ще міри мети.

Будь проклят той,
хто зважиться забути,

Будь проклят той,
хто скаже нам: «Прости…»

У новій книжці, що послужила предметом даної публікації, міститься сімнадцять нарисів, кожний із яких по-своєму повчальний та цікавий. Кожний нарис — майстерно подана розповідь, де з тактом, я б навіть сказав, з делікатністю, а також із теплотою і любов’ю автор знайомить читача з цікавими людьми. При цьому розповідь особиста, із співпереживанням, роздумами й сумнівами. І ще в ньому нерідко є і частка сарказму і самоіронія. З сімнадцяти нарисів я зміг сказати вище лише про деякі. Проте серед героїв інших заміток — сузір’я чудових особистостей, яких і представляти немає потреби. Вони відомі й моїм одноліткам, і, хочу сподіватися, читачам нинішнього покоління. А молодшим, які, можливо, не всіх їх знають, вихід у світ книжки Г.Кіпніса надає рідкісну можливість заповнити цю прогалину. Їх я й адресую до прекрасних нарисів, героями яких виступають, крім згаданих вище, М.Рильський, М.Амосов, Б.Окуджава, П.Лещенко, О.Гончар, Л.Касімов, Г.Снегирьов, П.Загребельний, Ю.Щербак, М. Сервілль, В.Загреба, С.Гудзенко. Про Семена Гудзенка, Саріка, як ми в дитинстві його називали — «мальчика с моей улицы» (так назвав Гриша свій нарис про нього) — написано особливо тепло й проникливо. Тут і я не можу втриматися, щоб не сказати на адресу нашого товариша дитинства з Тарасівської вулиці добрі та світлі слова. Він жив у будинку № 3 навпроти мого будинку і поруч із будинком, в якому жив Гриша. Також можу засвідчити, що за всієї своєї ранньої цілеспрямованості та недитячої серйозності Семен був у компанії тарасівських хлопців хлопцем товариським, веселим і дотепним. Вже в ті роки любив римувати, хоча й дитячу, але далеко не завжди нормативну, як зараз кажуть, лексику. А згодом, пройшовши сувору школу війни й повернувшись із неї по суті лідером покоління молодих фронтових поетів, він завоював не лише широке визнання, а й глибоку повагу всіх, кому довелося з ним спілкуватися. На стіні біля входу в будинок, де він жив, установлена бронзова меморіальна дошка. На ній короткий напис: «В этом доме в 1922—1939 гг. жил поэт-фронтовик Семен Гудзенко». І трохи нижче: «1922—1953».

«Как неправдоподобно близки обе даты — рождения и смерти…», — читаємо ми гірке слово в нарисі про Гудзенка. І далі: у вірші, присвяченому Семенові, його молодший товариш, московський поет Олександр Межиров писав:

«Полумужчины, полудети,

На фронт ушедшие из школ…

Да мы и не жили на свете —

Наш возраст в силу не вошел,

Лишь первую о жизни фразу

Успеем занести в тетрадь,

С войны вернулись мы и сразу

Заторопились умирать».

Заквапився і Гудзенко, немов підтвердивши власною смертю свої ж творчі рядки:

«Мы не от старости умрем…

От старых ран умрем…»

Символічно, що майбутній поет народився саме на нашій, одній із найкиївських, Тарасівській вулиці. Як схвильовано описав її Григорій у своєму нарисі про Гудзенка, опублікованому в квітневому номері «Литгазеты» ще в 1992 році, а потім через рік в іншому нарисі — «Моя Тарасовская» у «Правде Украины».

Вулицю нашого дитинства він назвав поетичною вулицею. І для цього є всі підстави. Слово самому автору: «На маленькой Тарасовской в разное время обитали Леся Украинка (в доме №14) и Анна Ахматова (в доме №23 (25). Уже этих двух имен достаточно для прославления не то что одной улицы, а целого города. И еще тут проживал в свое время педагог и писатель Константин Ушинский. А еще поэт и художник Максимилиан Волошин. А еще здесь жил (и между прочим в моем доме №5) Василь Эллан-Блакитный. И еще здесь родился Максим Рыльский. И жил один из лучших переводчиков украинской поэзии Лев Озеров. Прямо какое-то нашествие пиитов! Может быть именно возникшему вокруг Тарасовской поэтическому ореолу мы обязаны рождением легенды, будто бы улица названа так в честь Тараса Шевченко, соседние Паньковская и Никольско-Ботаническая — соответственно в честь Пантелеймона Кулиша и Николая Костомарова?

Что ж, поэзия и легенды, как известно, всегда близки. Но даже если данная романтическая красивая легенда и не подтверждается серьезными историками, все равно можно и нужно считать Тарасовскую — самой поэтической улицей города Киева».

До наведеного можу ще додати, що в школі, де навчалися і Гриша, і я — вона і сьогодні розташована на колишньому місці майже на розі Тарасівської та Жилянської, — навчався майбутній відомий поет Наум Коржавін, який потім став близьким другом Віктора Некрасова. В одному із своїх нарисів Григорій цитує його ностальгічні рядки про рідне місто:

«А над Владимирской горкой

Закаты те же, что при нас.

И тот же цвет, и люди те же,

И тень все та же, как в лесу,

И чье-то детство
видит так же

Трамвай игрушечный внизу…»

Прекрасні поетичні слова нашого колишнього однокашника!

Закінчуючи свої нотатки про Григорія Кіпніса та його нариси, хочу знову звернутися до сказаного на його адресу Миколою Амосовим. Розпочинаючи книжку невеличкою заміткою, про яку я вище вже говорив, він написав, що головною якістю нашого друга були доброзичливість і доброта. І ще: «Гриша был умен, информирован, принципиален, скептичен, но никогда не сбивался на поношения людей... Что в нем привлекало? Общительность и любознательность. Пусть меня простят за немодное теперь слово — гражданственность. Люди и общество и даже социализм (конечно, «с человеческим лицом») были встроены в его натуру. Наверное, это въелось до костей! — еще с тех пор, как воевал. Поэтому «за державу обидно» — было всегда. И при советах, и при демократах.

Был журналистом до мозга костей. А может быть — больше писателем? Затрудняюсь определить. Одно скажу — талантливый — в той и другой ипостаси. Впрочем, талант читатели поймут сами».

Розділю і я безсумнівну впевненість у тому, що ці талановиті нотатки Григорія Кіпніса, в яких так образно присутні час, зустрічі й неординарні життєві долі, сприйматимуться з інтересом, чуйністю, співпереживаннями, знайдуть у душах читачів світлий відгук. Нагадаю справедливе судження Поета, наведене вище й процитоване автором у нарисі про Маршака, у якому справедливо сказано, що літературі потрібні й талановиті письменники, і талановиті читачі. Письменник Григорій Кіпніс заслужив саме таких читачів, як і світлу про себе пам’ять тих, хто його знав, із ким дружив, із ким творчо співробітничав.

Коли він раптово пішов із життя, його друзі-журналісти з «Зеркала недели» написали на її сторінках про те, що вдячні долі, яка подарувала їм радість спілкування з цією прекрасною людиною. І вони ж із вдячністю сказали про те, що його мудрі поради, тактовні зауваження, похвали допомагали газеті знайти своє обличчя. Те, що це був перший рік щотижневика, — знали всі, але що його останній — ніхто... І не лише співробітники «ЗН», які високо цінували участь Г.Кіпніса в становленні свого видання, а й інші його колеги, а також давні друзі. Справді, здавалося, серце цієї людини, сповнене людяністю і життєлюбством, захищене таким потужним біополем доброти, що битиметься ще довгі роки. Не виправдалися наші надії. Залишилася вдячна пам’ять, близькі, для яких він — вічно живий, вірні друзі, літературні праці, переклади, книжки... Пригадуються рядки гудзенівського вірша, які він так любив, але вони так і не ввійшли в жоден із прижиттєвих збірників, але збереглися в рукописі в Григорія: «Тишины бы мне каштановой и весны. Я бы начал юность заново, пусть с войны…»

Нехай побуде у хвилинній тиші, роздумах про юність, весну, творчість і людські долі читач, який прочитав цю книжку про одне невигадане життя.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі