Чарівна гора

Поділитися
Юрій Мажуга, жива легенда українського театру (в цілому) і Київської російської драми (зокрема), цього тижня відзначив 75-річчя...

Юрій Мажуга, жива легенда українського театру (в цілому) і Київської російської драми (зокрема), цього тижня відзначив 75-річчя. «Відзначив» — гучно сказано. Ніяких урочистостей. І ніякого ювілейного пафосу (із творчим вечором на додачу). У репертуарі театру народний артист задіяний в одній виставі — «Дерева вмирають стоячи» за п’єсою Алехандро Кассона, — де грає Дідуся, який вирішив повернути у свою сім’ю ілюзію щастя в образі та подобі фальшивого онука. Спостерігати на сцені за Мажугою в цій постановці, повірте, не «ілюзія щастя», а найсправжнісіньке щастя. Оскільки це зразок не лише справжньої майстерності, а й аналог справжності, власне, театру — у його живому, психологічному, природному і дуже емоційному зрізі. Є різні актори... І ті, хто за помилкою природи потрапляє в цю професію; і ті, хто має до неї певні схильності, а потім зі своїм ремеслом потроху справляються; зрозуміло, є обранці долі, котрі несуть своїм генієм особливу звістку сучасникам і нащадкам. А є актори, котрі проходять за умовним розрядом «усе зійшлося»: і доля, і характер, і час, і обставини. Юрій Мажуга завжди багато грав у театрі, у кіно (один його Санько із «Народженої революцією» у пам’яті кількох поколінь). Критики навіть придумали йому кумедну характеристику «добродушного чоловіка з хитринкою в очах». Але майже в усіх його ролях відчувалася не лише добродушність, а й непідконтрольна йому ж внутрішня сила. Це сила альпініста, котрий піднімається на гору і по важкій дорозі долає втому, спрагу, ядуху, навіть дику топографію. За останнє десятиріччя цей його шлях на «чарівну гору» відзначений зустрічами із серйозною драматургією — «Кішка на розпеченому даху» Вільямса, «Старомодна комедія» Арбузова, «Ревізор» Гоголя. І майже в кожній ролі він ніс мотив подолання: себе, обставин, певної контурності режисури. У «Кішці» він здавався на сцені великим і могутнім, як та ж гора. І ще дуже втомленим, чимось смертельно надламаним, але таким, що не втратив бажання подолання, зв’язуючи розірвані вузли у своєму розсмиканому сімейному мереживі. У «Ревізорі» він приголомшував у фіналі своїм прозрінням: жалюгідний бур’ян (Хлестаков) пустив корінь у грунт, здавалося, непорушної провінційної гори (Городничого) — і раптом усе валилося, земля розходилася під ногами, і він гуркотів мов вулкан, який вирвався з черева гори; відходив потім від цього жаху, немов побував під зливою, та все було даремно — німа сцена. Й у «Деревах» у Мажуги сильна роль: начебто сентиментальна іспанська мелодрама, а на сцені (тільки тоді, коли на ній з’являються він і Заклунна) — справжній драматизм, ніби це Ібсен розкриває тривожне минуле своїх героїв у майстерному виконанні корифеїв.

Нині дедалі яснішим стає : «чарівна гора» — це частіше тільки прекрасне театральне минуле, до якого, на жаль, повернення немає, оскільки дедалі менше «альпіністів»... І напередодні ювілею спеціально для «ДТ» Юрій Миколайович прогорнув лише деякі сторінки свого театрального «учора», а в результаті самі собою склалися ось ці його монологи...

Олег ВЕРГЕЛІС

Великі

— У моменти душевних потрясінь, які супроводжують акторський шлях, не раз карався за свій вибір. І навіть тепер іноді «караюся», коли у віці, коли дедалі важче підніматися навіть на сцену, коли почав помічати, що законна необхідність перевдягання і та починає втомлювати. Але все одно ж не про спокій у 75 років мрію... Ці скороминущі спогади, радше, лише штрихи до деяких імен, які увійшли в мою творчу долю і дуже на неї вплинули.

Дуже часто згадую Неллі Влада — геніального режисера. Його постановки «Живий труп», «Ходіння по муках» довгі роки були візитною карткою нашого театру. Він був моїм педагогом і в театральному інституті. Та головні театральні уроки я отримував індивідуально на незапланованих лекціях — у нього вдома. Він був дуже самотній. Але здавалося, що його квартира на Пушкінській, належить не йому, а... книгам. Стіни, шафи — весь вільний простір було віддано їм. Вони накопичувалися величезними стосами на підлозі. І тільки вузенькі стежини між книжковими «хмарочосами» слугували переходом з однієї кімнати в другу. Не зустрічав я іншого такого ерудита. І не знаю, чи існує нині людина, яка володіє такими глибинними знаннями — не лише у сфері театру. Нас, небагатьох, кому пощастило спілкуватися з ним, він неформально вводив у таїнства професії. Зустрічі з унікальними людьми я і називаю своїми «університетами».

Ще Костянтин Хохлов... Його ім’я в ті часи було поза критикою. Високий, вродливий, сивий. Завжди чудово одягнений. З незмінною тростиною, прикрашеною срібним набалдашником. Він умів колекціонувати акторів. Мене він побачив у двох студентських спектаклях. І запросив до свого театру. Пам’ятаю, як уперше ввійшов у цей храм. До моменту зустрічі години дві блукав у напрасованому (єдиному) костюмі коло і навколо будинку. Поки все ж таки наважився піднятися сходами. Давно немає тих сходів... А раніше на них збиралася частина трупи. Того дня, спостерігаючи з протилежного боку вулиці за відомими акторами, не міг повірити, що й я ось так зможу присісти з ними поруч, щоб просто подихати одним повітрям. Уже через два тижні перебування в театрі у коридорі помітив Хохлова. І завмер. Не знав, як вимовити «Здрастуйте». Він зупинився і заговорив першим: «Я думав, ви величезний, а ви, виявляється, такий собі середній...». Доти він бачив мене на Хрещатику, на невеличкій сцені в маленькому залі з низькою стелею. Тому в його подиві, і в добрій інтонації я не угледів «відставки». Вже те, що Хохлов звернув на мене увагу, — гріло. Пізніше, коли я репетирував свою першу роль (Матвія, котрий співає й акомпанує собі на баяні в постановці Неллі Влада «Небезпечний супутник»), узнав Хохлова й як аналітика. У розборах репетицій, ходових рішень він був неперевершеним стратегом. Але буквально через рік після моєї появи в театрі він пішов. Хоча театр у його часи виблискував. Тоді були справжні зірки. Побачити хоча б одного разу Романова в «Живому трупі» чи «Ходінні по муках», або Донну Анну — Стрєлкову в «Камінному господарі», або Бєлоусова — героя-коханця, який уміє бути чарівним, або Лаврова, Опалову... Сама можливість спостерігати за цими акторами збагачувала твій досвід.

Одна з перших і, як мені здається, вдалих моїх ролей в «Іркутській історії» була зіграна з Михайлом Романовим. Після перегляду я стояв біля відчиненого вікна, вдихаючи повітря й намагаючись упоратися з хвилюванням, яке захльостувало молодого актора після вистави. А мимо — по Пушкінській — проходили Михайло Романов і Марія Стрєлкова. Помітивши мене, вони зупинилися... стали аплодувати. Після цього я вже не боявся ніякої критики. Трохи пізніше Михайло Федорович, попри те, що я був «малоліткою», запрошував мене із собою пройтися містом. Він заходив в ощадкасу, клав (або брав) гроші... І зазвичай ми йшли по Хрещатику. Зрештою заходили у винний магазин (він знаходився там, де тепер магазин «Оптика»). І щоразу, зупиняючись, він запитував: «Зайдемо?» І щоразу я відповідав: «Як накажете!» А по дорозі він ділився «заповідями». З однією з них мені щастило: «50 відсотків твого успіху залежить від партнера!» А либонь лише коміків у театрі тоді було п’ятеро: Висоцький, Ячницький, Халатов, Лазарєв, Петров. Кожен із них мав свій відтінок амплуа: один побутовий, інший салонний...

Явним метром у театрі був Юрій Лавров. Він був жорстким. Іноді просто цинічним. Негласно брав шефство над молодими акторами. Після прем’єри приносив «чекушку» в грим-вбиральню і, поки ми її «по капелинці», Лавров устигав розгромити мене упень. Але хоч як би він критикував, вбачалося в цьому добро. Він стимулював, щоб молодий актор працював над собою, враховуючи уроки майстрів. Остання його робота — Дон Карлос. Він зіграв усього десять вистав. Потім грав я. І це було дуже непросто.

А Віктор Халатов? Артист, про якого казали, що він міг бути «другим Москвиним», якби не обрав у своїй творчості комедійну лінію. Страшенно любив спостерігати за ним на репетиціях. Якось я опинився на репетиції п’єси Гольдоні. Ставив її Дмитро Алексідзе. Він був великий митець — палкий, яскравий режисер. Розмовляв із акцентом, плутаючи наголоси: «Станьте шахматка, щоб усіх було видно!» Якось Алексідзе різко повернувся і несподівано звернувся до мене: «Юро, ти готовий? У нас є півгодини. Покажи, що ти можеш зіграти». Пройшли дві-три сцени, я змок, почервонів. Не пам’ятаю, що казав, як робив... Алексідзе: «Слухай, ти можеш! Гратимеш цю роль, по черзі...» «Шлюб за конкурсом» ми так і грали з Халатовим. Вистава стала шлягером. Він йшов по п’ять-шість разів на місяць. Незабаром до мене підійшов Віктор Михайлович і ніжно попросив: «Дитинко, ти не міг би мені віддати всі свої спектаклі. Мені хочеться зіграти побільше». Халатов на правах старшого міг би дозволити собі розмовляти зі мною в наказовому тоні, і я все одно йому відповів би: «Звісно!» Він уже дуже хворів. Я не знав наскільки це серйозно. Через місяць після тієї розмови його й не стало.

Не можна не згадати і Леоніда Варпаховського. Я грав у нього Васька Попела в п’єсі Горького «На дні». Він великий інтелігент: «Ви повинні влучати ножиком у цю лавочку. Ніби перевіряючи заточення леза, а через це давайте текст партнеру». Вперше завдяки йому я усвідомив, що не завжди потрібно звертатися безпосередньо до партнера. Можна бути зайнятим справою, а діалог із партнером все одно вийде. Коли Варпаховський поїхав із Києва, написав мені листа. З ніжністю його зберігаю досі. У ньому він просив мене, щоб я не залишав цю горьківську роль.

Митницький, Резнікович

— До якогось періоду я вникав у справжнє розуміння професії. Зміна режисерів навіть сприяла цьому. У кожного з них була своя школа, свої вимоги. У Едуарда Митницького, мені здається, я зіграв одну з найкращих своїх ролей. Віктор Розов, побачивши мене тоді в «Традиційному зборі», запросив зніматися до Москви. Московським претендентам на цю роль Віктор Сергійович відповідав: «Петров — у Києві. Він — у Російській драмі». Був період, коли Митницький як режисер мене «розлюбив». Тоді входила в моду манера «простоти». Іншому актору ця сучасність більше пасувала, і я зауважив, що Едуард Маркович віддає йому більше репетицій. Окремі сцени тому актору й справді вдавалися, але коли спектакль почали складати... Загалом, Митницький змушений був «полюбити» мене знову. І дав грати прем’єру. Пам’ятаю, свою зболеність від розуміння того, що відбувалося. Репетирував навіть зі сльозами в очах. Але будь-якому актору, певне, потрібно пройти і через це.

Михайло Резнікович приніс у Російську драму методу Георгія Товстоногова. Пам’ятаю, із яким інтересом я до нього спочатку придивлявся. Згодом Резнікович довірив мені п’ятнадцять центральних ролей! Як можна таке забути і як можна таке не цінувати? Іноді бувало він «покидав» мене і займався іншими акторами, але при цьому вміло тримав спектакль у своїх руках. Своїми відмінними аналітичними розборами давав добрий поштовх до подальшого розуміння суті постановки. Після «Безприданниці» (він болісно випускав спектакль) довелося відразу ж репетирувати п’єсу Леоніда Зоріна «Добряки». Була весна, ми з жалістю поглядали на Резніковича... А він був знесиленим, не схожим на себе. У «Добряках» тоді були задіяні чудові актори: Розін, Добровольський, Балієв, Швідлер, Батуріна, Филимонов. Ми запропонували режисеру: «Відпочиньте, а ми постараємося самі!» І те, що ми згодом витворяли на цій репетиції, було радше схоже на капусник. Розкутість, імпровізація... З тієї репетиції спільними стараннями — і режисерськими, і акторськими — спектакль і вибудувався. У результаті він мав колосальний успіх.

Заклунна, Роговцева, Кадочникова

— Режисеру Юрію Аксьонову я до цієї миті вдячний за Городничого. Режисери мене сприймали частіше як соціального героя чи характерного. Але великої класики у мене в театрі було мало. Гоголівський «Ревізор» мав успіх у публіки протягом кількох сезонів, і нова зустріч на рідній сцені з такими майстрами, як, наприклад, Лариса Валентинівна Кадочникова (у ролі Марії Андріївни), повірте, дорого коштує. За роль Городничого я здобув водночас і «Пектораль», і... заборону лікарів на велике емоційне навантаження. Змушений був послухатися. Певне, досі не навчився грати на самій техніці. Скажу дві-три репліки і не помічаю, як включаюся в повну силу, викладаюся до кінця.

Якось ми розговорилися на цю тему з Адою Роговцевою. І мені здається, вона підтвердила те, що відчувають актори старого гарту: «Ми граємо серцем». Очевидно, мій енергетичний запас уже підходить до своєї межі... І знаю, що багато акторів, які чудово грали в «Ревізорі», на мене образилися, оскільки заміни Городничому так і не знайшли і спектакль зняли... Але...

З віком мене начебто звела доля з Валерією Заклунною. Кажу «мене», а не нас. Оскільки боюся скривдити її словом вік. Вона набагато молодша. Але вважаю її визначною акторкою саме того — старого блискучого покоління. Ми граємо разом відтоді, як вона поступила в театр. Нині, як на мене, ми схопилися одне за одного як однаково розуміючі і відчуваючі партнери. Саме з нею пов’язані й мої останні роботи в театрі — «Старомодна комедія», «Дерева вмирають стоячи». І сьогодні ми шукаємо «п’єсу на двох». Шкода тільки, що сучасні автори тепер не пишуть нічого гідного... Звісно, наостанку, хотілося б зіграти російську класику, те, в чому був трохи обділений. Потрібен режисер, який з’єднав би глибину із зовнішнім малюнком. Тому поки наш творчий дует у пошуку.

Театр сьогодні помітно помолодшав. Йду коридором й усвідомлю, що багатьох просто не знаю. Здається, міг би їм щось підказати, і боюся наштовхнутися на погляд «згори» або «повз». Мені здається, у них сьогодні немає авторитетів. Вони набагато амбітніші й самовпевненіші, ніж ми тоді. І серйозного прориву в театрі з їхньою появою, на жаль, не помічаю. Тому іноді й хочеться сказати: «Не щадіть себе. Все одно, Там — нагорі — уже розписано, коли кому і куди призначено піти».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі