БЕЗПРИСТРАСНА АННА

У радянському літературознавстві, що свято сповідувало метод соціалістичного реалізму, образ героїні однойменного роману графа Толстого Анни Кареніної на всі лади трактувався як образ страждальниці кохання, що стала ізгоєм для ханжеського світу. Ризикуючи викликати на себе обурення шанувальників Льва Миколайовича, зауважу, що для мене Анна — вередлива егоцентрична дамочка, яка найчастіше сама не знала, чого хоче, і мимохідь розбивала життя близьких.

Кіно- і театральних інтерпретацій знаменитого роману не злічити: від хрестоматійної постановки В. Немировича-Данченка з літньою Аллою Тарасовою у головній ролі — до моноспектаклю з Євгенією Симоновою. Художній керівник Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Едуард Митницький давно вже декларував своє бажання звернутися саме до цього роману Льва Миколайовича. Складно сказати, що саме в цьому творі привабило Майстра, але чекали на щось незвичайно співзвучне нашому часові. Що природно — адже людські почуття вічні.

І ось — довгоочікувана прем’єра. Оригінальний авторський текст був інтерпретований самим Митницьким у двохактний спектакль, жанр якого позначений так: хроніка пристрасті та гріха. Подумалося, що ж, і творчості самого Толстого не чужою була якась повчальність. Щоправда, прийшовши на сцену, текст надто втратив у мовній витонченості, властивій перу графа. Проте театр — не роман, за описовістю не сховаєшся. Навіть завантаживши дійових осіб спектаклю подвійною функцією — власне героїв історії та носіїв авторського тексту.

Будь-який прийом виправдує органічність існування в ньому акторів-виконавців. Роблячи поправку на високу нервову напругу прем’єрного спектаклю з усіма його вадами, я втратила надію на те, що він «розіграється», таке велике відсторонення і внутрішній холод, яким віє зі сцени в залу у цій «хроніці пристрасті...»

Скупа сценографія, на мій погляд, не несе в собі потужного смислового імпульсу, хоча, за бажання, можна побачити в дзеркалі, що висить ззаду, щось на кшталт королівства кривих дзеркал, яким, на думку багатьох, і є наше сьогоднішнє життя.

Костюми, зроблені Ілоною Куц, вступають у пряме протиріччя з першоджерелом. Толстой не надто велику увагу приділяв опису одягу своїх персонажів, зробивши виняток у двох своїх романах — «Війна і мир» і «Анна Кареніна». Лише той, хто ніколи не читав роману, не знає, якою елегантною була чорна сукня Анни на балу чи як дорого коштувала простота англійського ситцю. Костюми ж сценічних героїв претензійні, нудні й погано пошиті.

Всепоглинаючій пристрасті Анни і Вронського протистоїть за сюжетом спокійне світло платонічного кохання Кіті Щербацької і Лєвіна, але при всій моїй повазі до акторів та їхніх творчих пошуків усі характери, на мій погляд, залишилися нерозкритими — чи то вони не зрозуміли режисерського завдання, чи то в тексті заплуталися. Та й загальною загадкою залишилося — про що власне спектакль? Хіба про страждання обдуреного в кращих своїх сподіваннях старого чоловіка?.. Потрясіння від чергової зустрічі з класикою, на жаль, не сталося.