Берлінале-55: відкриття Африки

Поділитися
Берлінале, один із трьох найбільших кінофестивалів, відкрився 10 лютого, а завтра, 20 лютого, він завершить свою роботу...

Берлінале, один із трьох найбільших кінофестивалів, відкрився 10 лютого, а завтра, 20 лютого, він завершить свою роботу. Якщо торік гаслом Берлінале було щось невиразне про рівноправність і толерантність, то нинішнього року директор фестивалю Дітер Коззлік вирішив продемонструвати дотепність, перефразувавши хіпівське гасло як «секс, політика й рок-н-рол». Вийшла показова форма культурної кастрації, що витісняє свою власну деструктивність. В одному Коззлік має рацію: політична заангажованість — як правило, в такому самому кастрованому вигляді, — є специфікою Берлінале.

За «ведмедів» нинішнього року змагаються 22 фільми, більшість яких — європейська продукція, п’ять фільмів у позаконкурсній програмі. Але в основному ставку зроблено на молоде кіно — в конкурсі шість дебютів. Серед нечисленних класиків Олександр Сокуров зі своєю європейською копродукцією «Сонце» про японського імператора Хірохіто, яка завершує «Трилогію психології влади»; французький ветеран Андре Тешине з фільмом «Час, що змінюється»» (Катрін Деньов і Жерар Депардьє розігрують архетипову для французів тему чоловіка і жінки, правда, цього разу 30 років по тому); японський класик Йої Ямада з «Прихованим лезом», яким він продовжує свою тему сутінкових самураїв.

Але Берлінале не обмежується лише конкурсом. Друга за величиною програма фестивалю «Панорама» нинішнього року святкує своє двадцятиріччя і згадує легендарні вісімдесяті, коли вона була трибуною емансипації сексуальних меншин, давши путівку в кіножиття таким режисерам, як Гас ван Сент і Педро Альмодовар. Ще одна програма — «Форум молодого кіно» — найбільш відкрита до експериментів і нових віянь, вона, крім фільмів, подає низку перформансів. Наприклад — «4 кухні»: справжні кухні, встановлені в холі кінотеатру «Арсенал», куди запрошують продемонструвати свою кулінарну майстерність гостей фестивалю. Очевидно, ця просторова інсталяція має символізувати стирання межі між інтимним і публічним, у чому досяг успіху й кінематограф. Кампус талантів утретє збирає підростаюче покоління кінематографістів на майстер-класи. Цього разу вони присвячені художньому оформленню фільмів. Серед почесних гостей кампусу — український режисер Віра Яковенко, яка торік виграла конкурс і зняла короткометражку «Блондинка вмирає двічі». Художнє оформлення стало темою ще однієї програми — Ретроспективи, левова частка якої припадає на фільми Стенлі Кубрика, одного з найбільш стильних режисерів. У рамках Ретроспективи демонструється також повна (повернули вилучені титри зі словами Троцького) версія «Броненосця Потьомкіна» Сергія Ейзенштейна. Окремим життям живе кіноринок. Тут продаються не лише готові фільми, а й проекти. Серед майбутніх новинок — фільм корейського генія Кім Кі Дука про роман дівчинки-підлітка й шістдесятирічного чоловіка. Фільм має бути готовий до Каннського фестивалю, що цілком реально, з огляду на темпи роботи цього гіперплодючого режисера.

Мабуть, найбільш ексцентричною картиною конкурсу і навіть усього фестивалю можна вважати південноафриканську «Кармен із Каелітші» (режисер Марк Дорнфорд-Мей) — «чорний» варіант знаменитої опери Бізе, повністю адаптований до місцевих реалій, включно з мовою. Суміш оперної умовності й напівдокументального візуального ряду дає новий поштовх такому рідкісному жанру, як фільм-опера. У ролі Кармен — відома оперна співачка Пауліна Малєфане, вона родом із Каелітші, маленького провінційного містечка в Південній Африці, де відбувається дія фільму.

Африка — окраса програми нинішнього Берлінале. Їй присвячені чотири конкурсних фільми, кілька майстер-класів. Це все ніби засвідчує інтернаціональний прорив африканської кінематографії. Проте цей прорив далеко не однозначний, адже Африка є, швидше, пасивним об’єктом. Так, конкурсна картина «Готель «Руанда» британського режисера Террі Джорджа про геноцид у Руанді 1994 року хоча й базується на реальних подіях, але подає типову ідеологічну конструкцію, зроблену за всіма голлівудськими канонами (фільм висунутий на «Оскара» у трьох номінаціях). Це історія африканського Шиндлера, менеджера готелю, який урятував понад тисячу біженців. На перший погляд, цей фільм — спроба викликати відчуття вини в європейського глядача за те, що миротворчі сили ООН не втрутилися у кривавий конфлікт. Але водночас ця картина стимулює несвідомі колоніалістські фантазії країн першого світу про свій «місіонерський» обов’язок.

А найпоказовішим неоколоніалістським фільмом є картина Режі Варньє «Людина людині», якою відкрився нинішній фестиваль. Французький режисер, що прославився завдяки «Індокитаю» (1992), зробив взірцеву спробу політкоректної ревізії расистського коріння сучасної Європейської цивілізації. Дія фільму відбувається 1870 року: шотландський антрополог (Джозеф Фінніс) вирушає з досвідченою супутницею (Крістін Скот-Тома) до Центральної Африки, щоб відловити парочку пігмеїв — «відсутню ланку» між людиною та мавпою, на думку наукового співтовариства тих часів. Повчальний фільм присвячений тому, як білий англосакський чоловік переконується в людяності «дикунів» і, звісно, своєю шляхетністю завойовує їхню прихильність.

За легким нальотом пісного гуманізму цієї історії не так уже важко розгледіти непристойне расистське ядро насолоди «цивілізованого» європейця. Це особливо помітно, коли режисер розповідає про зйомки фільму, головними труднощами яких було знайти й натренувати справжніх пігмеїв. Хоча Варньє не відловлював їх у той варварський спосіб, який зображено у фільмі, і транспортував не в клітках, а літаком, він зізнавався, що багато в чому наслідував приклад своїх протагоністів-антропологів.

Пігмеї, які з’явилися на сакральному червоному килимі при вході в Берлінале паласт, були, мабуть, головним атракціоном відкриття фестивалю й компенсували відсутність зірок першої величини. Більш зоряним виявилося саме журі з китайською актрисою Бай Лінг, що жваво демонструвала своє напівоголене мініатюрне тіло (її зараховують до «50 найкрасивіших людей світу»). До складу журі, очолюваного німецько-голлівудським режисером Роландом Еммеріхом (відомий нашому глядачеві за апокаліпсичним «Післязавтра»), входить також український письменник і сценарист Андрій Курков. До речі, наші ілюзії, що після Помаранчевої революції Європа нарешті засвоїть: «Україна — не Росія», виявилися марними. У каталозі Куркова подають так: «Андрій Курков (Україна) відомий російський сценарист».

Та ж сама історія з Кірою Муратовою, яка бере участь у короткометражному конкурсі з фільмом «Довідка» (знятим паралельно з «Настроювачем»). Не лише фільм названий російським, а й Кіра Муратова стала російським режисером, а Одеса, відповідно, — російським містом. Таким чином, Україну на Берлінале представляє фільм Олександра Шапіро «Путівник», який відібрали у «Форум». Картина Шапіро, мабуть, краще, ніж ті національні стереотипи, що ними оперує сучасний європеєць, — тупуваті «росіяни» з пляшкою горілки в одній руці й огірком у другій (саме так зображено Москву в німецькій комедії «Один день у Європі» Ганнеса Штьора з конкурсної програми). Будь-який міжнародний прорив України вже є перемогою. Проте дуже прикро, що «Путівник», ця безпомічна реалізація застарілої погрози постмодерністів екранізувати телефонний довідник, виявляється єдиним гідом по Україні. Безперечно, тут потрібен адекватніший путівник.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі