Берлін, сторінки щоденника (32)

Із Дюссельдорфа до Берліна я повертався в суботу пополудні. Рейс було відкладено хвилин на сорок через те, що літак затримали в Ніцці. Так мені сказав аеропортівський добродій, реєструючи мій баґаж. Усе це погано узгоджувалося з моєю географією. «Чому Ніцца, яка ще Ніцца, до чого тут Ніцца?» — подумалося мені. Махнувши врешті (так само подумки) на всю цю загадкову траєкторію польоту рукою, я неквапом подався до вказаного на моєму бортовому квитку виходу B79. Там я опинився серед самих лише французів і знову трохи спантеличився: чому стільки французів летить із Дюссельдорфа до Берліна? Ні, якби це були японці, то я б не дивувався, бо японці завжди літають великими зграями. Але чому французи? І чому самі лише французи виключно? Якого біса стільком французам робити у Берліні? І якого біса вони робили дотепер у Дюссельдорфі?

Зрозуміло, що я так і не знайшов відповіді на всі ці тривожні запитання. Проте мені вдалося зануритись у книжку — цього разу то був «Високий Замок» Станіслава Лема, абсолютно розкішні спогади Старого Майстра про дитинство і Львів 30-х років. Я зачитався, внаслідок чого всі французи кудись позникали. Тобто, коли я відірвався від книжки, жодного з них коло виходу B79 вже не товклося. Аж тоді я з полегкістю зауважив, що вони чекали не мого, а зовсім іншого літака — на Париж. У всьому з’явилася принаймні якась логіка. І все ж, запитував я самого себе, коли врешті подадуть той берлінський літак і чому мені так самотньо в очікуванні його? Чому ніхто, крім мене, не хоче летіти у Берлін?

У туалеті я зненацька почув з гучномовця своє прізвище, але не встиг розібрати, у зв’язку з чим. На щастя, оголошення було тут-таки повторене: «Увага, це останній виклик для пасажирів Андруховича і Мушинського, що вилітають до Берліна. Прохання терміново підійти до виходу B71». Я — ніде правди сховати — брудно вилаявся й погнав щодуху до зазначеного виходу, де скептичний молодик арабської зовнішності зустрів мене словом «запізно». Я показав йому бортовий квиток з виразно видрукуваним В79. «Але ми сто разів оголошували, що В79 змінюється на В71», — явно загнув він. І пропускаючи мене на вихід до літака, спитав: «А де Мушинський?». «Хіба я сторож йому?» — спиталось мені у відповідь. Але представник ісламської культури не міг, та й не повинен був розуміти мою алюзію.

Через годину з хвилинами, завмерши в очікуванні баґажу в берлінському аеропорту Теґель, я звернув увагу на добру дюжину поліцейських, що орудували на виході. Час до часу вони вибірково зупиняли котрогось із пасажирів нашого літака і перевіряли сумки й документи. «Показилися, — думав я. — Відколи це на внутрішніх рейсах стали перевіряти?». Робилося прикро за рівень демократії в Німеччині.

Знявши з конвеєра свою торбу, я рушив назустріч викликам долі крізь поліцейські лави. Ніхто з них не зупинив мене. Мою зовнішність важко назвати арабською.

Ще того самого вечора, блукаючи Інтернетом, я довідався багато нового про підпали автомашин у нічному Парижі. З усього випливало — в сусідній країні почалася громадянська війна. Добре, що я випадково не полетів у Париж із тими жабоїдами, подумалося мені. Крім того, я вперше з розумінням поставився до превентивних дій поліції в аеропорту Теґель.

У неділю на одному з російських сайтів я прочитав колонку, присвячену нічним паризьким погромам. Автор не без тихої зловтіхи констатував остаточний крах ліберальної концепції, званої «мультикультуралізмом». «На наших очах, — писав він, — розвалюється ще одна велика ілюзія». Я показав йому в монітор середній палець. Звісно, голубе, ви у Москві вже давно навели б лад з усіма цими чорножопими. Заваливши при цьому і кілька сотень випадкових своїх.

У понеділок моє улюблене «Джаз-радіо» з тільки йому властивими апокаліптичними останніми новинами сповістило, що минулої ночі в берлінському районі Моабіт невідомими зловмисниками спалено п’ять автомобілів. «Згідно з висновками поліції, — запевняла дикторка, — ці випадки не можуть мати нічого спільного з погромами в Парижі та деяких інших містах Франції».

Я ще раз показав середнього пальця російському колумністові. «Чуєш, ти? — запитав я. — Не можуть мати нічого спільного! Ясно тобі?»