Батько за сина. Михайло Івасюк: удари долі та «битви екстрасенсів»

Поділитися
Буковина відзначила 90-річчя від дня народження Михайла Григоровича Івасюка — освітнього, громадського, культурного діяча і батька геніального поета й композитора Володимира Івасюка...

Буковина відзначила 90-річчя від дня народження Михайла Григоровича Івасюка — освітнього, громадського, культурного діяча і батька геніального поета й композитора Володимира Івасюка. Цими днями освячено пам’ятник Михайлові Григоровичу. Панахиду правили Митрополит Буковинський владика Данило, який відспівував М.Івасюка 12 років тому в університетській церкві, та панотець греко-католицької церкви отець Валерій. До речі, автор пам’ятника — львів’янин Микола Посікіра (він же робив і пам’ятник Володимирові Івасюку. А потім аж дев’ять років пам’ятник цей стояв у майстерні скульптора, бо на Львівській скульптурно-керамічній фабриці його відмовлялися відливати. Це ж скільки треба було мати терпіння і, головне, любові до Володі Івасюка, аби щодня поливати і обвивати заготовку, щоб та не розсохлася й не розвалилася!..)

Літературні дослідження буковинського етносу

Життя Івасюка-старшого було нелегке. Замолоду його відрахували з Чернівецького університету за неспроможність оплачувати навчання, а втікаючи від війни, у 1939-му він перетнув румунсько-радянський кордон, за що сповна розрахувався сімома роками «щастя» у таборах ГУЛАГу. Ніколи, до речі, не любив потім про це розповідати. Зцілювався від гірких спогадів невтомною просвітницькою працею, викладаючи спочатку у школі та технікумі в Кіцмані, а потім — у Чернівецькому університеті. Писав поетичні та прозові твори. Вірив у розумний сенс життя. І плекав, вкладаючи у виховання всю душу, трьох своїх діточок: Володю, Галинку та Оксаночку.

Володимир Івасюк — легендарний український поет і композитор, автор «Червоної рути», «Водограю», «Запроси мене у сни», «Пісня буде поміж нас», «Я — твоє крило», «Літо пізніх жоржин», «Вернись із спогадів», «Тільки раз цвіте любов» та ще близько 100 пісень і романсів, понад 50 інструментальних творів, музики до кількох вистав.

Галина — лікар-невропатолог Львівської обласної клінічної лікарні.

Оксана — філолог, доцент Чернівецького університету.

Михайло Івасюк дуже любив рідний край. Напевно, тому темою його літературних досліджень і стали особливості буковинського етносу. Спочатку пише хронологічно ближчі за часом романи — «Вирок» (1975 р.) та «Серце не камінь» (1978). Пізніше його захоплюють події ХVІІ ст. — з-під пера М. Івасюка виходить дилогія «Балада про вершника на білому коні» (1980) та «Лицарі великої любові» (1987). Член Спілки письменників України. Відзначений літературними преміями імені Дмитра Загула (1992 р.) та Сидора Воробкевича (1993 р.). Останній роман Михайла Григоровича («Турнір королівських блазнів») присвячений подіям на Буковині ХІV ст. (1994). Збирав, упорядковував і видавав письменник і фольклорист також буковинські казки й пісні. А благословення на письменницьку працю отримав від самої Ірини Вільде, яка ще у 1956 році схвально оцінила його першу повість «Чуєш, брате мій?»

Усе своє життя, навіть у сталінських таборах, багато читав, причому різними мовами і в оригіналі (польською, французькою, німецькою). І все життя, книжка за книжкою, збирав і зібрав розкішну бібліотеку, яку потім заповів музеєві сина. Після смерті Михайла Григоровича його іменем названа Чернівецька універсальна наукова бібліотека, в архівах якої він працював, по крихті збираючи цінну інформацію, не один рік життя.

До нестями був закоханий у поезію Тараса Шевченка та Лесі Українки. Колись написав у щоденнику: «Я ношу Тараса в грудях з дитинства. Все життя молюсь до нього, бо він є творець мого світу. Люблю те, що любив Шевченко, ненавиджу те, що ненавидів Шевченко. Нічого іншого не знаю і знати не хочу». А студенти філологічного факультету, добре вивчивши непідкупний характер справедливого, але часом надто суворого доцента Івасюка, знали-таки, чим до нього підлеститись на іспиті. Їх завжди рятувало глибоке знання Лесиної творчості.

У 1979-му році Михайло Григорович зазнав страшного удару долі — поховав 30-річного сина Володю, понівечене тіло якого знайшли під Львовом у Брюховицькому лісі. Батько на 16 років пережив первістка. І до кінця життя так і не оговтався від горя та нестерпного болю, який намагався перелити у рядки «Монологу перед обличчям сина» та «Елегій для сина»…

Помер Михайло Івасюк у 1995-му, у віці 78 років. Похований у Чернівцях на Руському цвинтарі, поруч із дружиною. Його досі пам’ятають та люблять і в Чернівцях, і в Кіцмані. Вважають видатним митцем.

У Чернівцях до ювілею М.Івасюка вперше видано його остан­ній твір — «Турнір королівських блазнів» (уривки з якого публікувалися в газетах і журналах). Родина дуже вдячна всім причетним до організації та проведення заходів з ушанування пам’яті Михайла Івасюка, а особливо — директорові музею В. Івасюка Мирославу Лазаруку та губернаторові Чернівецької області Володимирові Кулішу.

На цьому, напевно, можна було б поставити крапку. Не ставиться...

З журбою радість обнялась

Дуже трепетно розповіла про Михайла Григоровича його дочка — Галина Івасюк-Криса. І це направду добрі уроки виховання.

— Батько подарував нам рожеве дитинство і щасливу юність. Поєднав у собі чудового педагога й розкішного тата, — розповідає Галина Михайлівна. — Був вимогливий, мав австрійську педантичність, ретельність, чого, відповідно, вимагав і від дітей. Поза тим шалено нас любив — за успішність та гумор. І завжди розумів наші жарти.

Ми всі, і діти, і дорослі, вдома були дуже вільні у спілкуванні, в дискусіях та поглядах. Але існував один принцип: «Переконай!». Або батько нас переконував, або ми його.

Тато ніколи сам не ходив ні до театру, ні в кіно, ні на концерти, ні на виставки. Ходили гуртом. Привчав нас до поезії, літератури, загалом — мистецтва. Наприклад, хотів навчати Володю музики, а в Кіцмані на той час не було музичної школи. Тато ж чудово розумів, що діти повинні мати добрий, європейський розвиток і знання. Пішов по вчителях, просто знайомих. І згуртував-таки їх, аби створити в Кіцмані музичну школу, яку, до речі, тепер названо іменем Володі.

Наше дитинство припало на тяжкі повоєнні роки. Батько працював і вдень, і вночі, бо треба було годувати сім’ю. І де він знаходив для нас час? Але ж знаходив! До сьогодні я зберігаю зошити, в яких різнокольоровими олівцями намальовано ноти. Так він учив Володю. Мав час на все. Завжди розповідав про останні літературні новинки. Більше того, позначав червоним олівцем певну статтю в газеті чи журналі, яку ми, прийшовши зі школи, мали прочитати. Завжди підкладав нам книжки. Дуже пильнував за тим, що читаємо. Я на все життя запам’ятала один доволі кумедний епізод. Приходжу зі школи і бачу батька, який лежить приклавши руку до чола. Ніби занедужав. Розпитую що до чого. З’ясовується, побачив у магазині цікаву книжку, яку дуже хотів купити. Але не купив, бо… ніде ставити. І раптом чую: «Візьми, донечко, гроші, йди сама купи, бо мені рука вже на це не піднімається».

Я колись сказала: «Не можу сприймати поезію так, як ви». У відповідь почула: «Якщо кожного дня читатимеш бодай по два вірші, дуже швидко ввійдеш у смак, почнеш розуміти».

Тато був дуже добре обізнаний на класичній музиці. Купував додому найкращі зразки бельканто, які були на той час, зокрема Енріке Карузо. Також платівки імператора скрипки Яші Хейфеца та Давида Ойстраха. Ця музика постійно лунала в хаті. Може, тому ми ніколи не мали в душі роздратування…

Завжди працював над нашою мовою. Вмів дуже гарно подати правила, правопис, звороти. Вчив, щоби не було недорікуватого у стилістиці. Ніколи не докоряв, що чогось не знаємо. Вдавав, що ми просто забули або не звернули уваги. І нам завжди було з ним шалено цікаво. Особливо з огляду на те, що він багато читав книжок різними мовами. А нам та література була недоступна.

Вмів тримати язика за зубами. Я ділилася з ним найсокровеннішим. І не тільки своїм, а й подруг — просила поради і допомоги навіть у сердечних справах. Тато міг довго думати, а потім підказував мені дуже виважене і правильне рішення. Він жив нашим життям, а ми — його. Завжди одне одного розуміли. Часом кажуть, що хтось від когось черпає енергію. Про наші взаємини з батьком можу сказати, що це був взаємний допінг.

Він завжди залишався вишуканим, інтелігентним. Ми ніколи не чули від нього ненормативної лексики. Попри те, що хата — не музей і не церква. Найбільшою лайкою було слово «дрантя». Звичайно, виховна робота з нами проводилася — ґрунтовно, з шумовими ефектами, але це була вистава одного актора. Ми сиділи як миші під віником. І всі були привчені до того, що маємо тримати слово: обіцяв зробити — мусиш. Бо обіцяв.

Також нам ніколи не спадало на думку вимагати в батьків щось із речей. Були свято переконані, що батькам ліпше знати, що нам потрібно. До речі, того я навчила і своїх дітей.

І ще... Не подумайте, що скажу зараз якісь пафосні речі… Він нас навчив любити Буковину. Він учив нас любити Україну. Возив у Канів, на море, до Києва. Тобто за ним усюди вервечкою йшли його діти, яким він не втомлювався пояснювати, що то є геніальна східна Велика Україна. Тому, коли я сьогодні чую маячню про розподіл України на східну і західну, стає смішно. Куди нам діватися? Мама із Запорізької області, а тато — буковинець. То хто ж ми?

У його житті поєдналися радість і туга. Радість творчості, сімейного благополуччя — і трагічність долі. Хата була дуже галаслива й весела, бо до нас завжди приходили і наші друзі, і татові студенти. Але коли сталася та страшна біда з Володею, тато сказав: «Зачиняємо нашу хату. Ми у фортеці». Бо направду прийти тоді до нас — то був вчинок. Бо багато хто від нас у ті тяжкі для родини роки відсахнувся. Навіть найближчі друзі… Дуже важливо, що він знайшов у собі сили після Володиної смерті повернутися до творчості.

Батько завжди відзначався особливим ставленням до жінки: Богоматері, дружини, жінки взагалі. Він розповідав мені, що тільки кілька народів світу мають геніальних поетес: наприклад, італійці — Аду Негрі, американці — Емілі Дікінсон. Дуже тішився, що «ми, українці, маємо їх аж дві: Лесю Українку та Ліну Костенко!».

І ще. Коли вже батько був дуже хворий, за кілька днів до смерті, дуже журився, чи буде доглянута наша мама. І я йому пообіцяла, що мама буде доглянута так, як би він того хотів, як би він тим пишався. І у відповідь почула: «Тепер я спокійний».

* * *

...На превеликий жаль, не могла бути спокійною душа Михайла Григоровича саме 25 листопада, у день 90-річчя. Позбавила спокою і її, і всю родину Івасюків творча група «Битви екстрасенсів» (канал СТБ). Її ведучий Павло Костіцин дуже весело й енергійно заанонсував на самому початку програми недолугий сюжет «На піку популярності з життя пішов відомий композитор». Нібито про з’ясування з допомогою екстрасенсів обставин смерті Володимира Івасюка. Причому вночі. І конкретно на тому місці, де знайшли його понівечене тіло.

Задля справедливості, слід сказати, що автори програми зверталися до пані Галини Івасюк-Криси і навіть до її дочки Софії (яка, до речі, народилася вже після смерті Володимира Івасюка) по дозвіл на трансляцію сюжету, у чому їм було категорично відмовлено. Попри це, саме зазначений сюжет давали як рекламу програми впродовж 25 листопада — до виходу передачі в ефір о 19.00. Що засвідчили численні телефонні дзвінки до пані Галини близьких та знайомих, котрі обурювалися безпардонністю знімальної групи.

Постає запитання: чи можна було так роз’ятрювати рану, яка за 28 років не загоїлася? Тим паче у день народження Михайла Григоровича, який до останнього дня свого життя оплакував сина...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі