Арт-провокатор Олег Кулик: «Сучасна людина — це зацькована тварина, яку загнали в куток і тихо доять!»

Він за всіма параметрами підходить на роль такої собі новорічної яскравої «іграшки» на святковій ялинці… Тому що життя і творчість Олега Кулика - блиск, мерехтіння, осяяння, осліплення. І ці, й інші стани він прожив, відчув, перевтілюючись у людину-собаку, в інші образи. Сьогодні він зі скандалом ставить опери (його проект у Маріїнці заборонили!), має славу езотерика. І, як і раніше, шукає смисл - у собі і в інших.

У Києві один з головних арт-скандалістів на пострадянському просторі показав свій проект «Окна» (представлений на Венеціанській бієнале ще 2003 року). А в ексклюзивному інтерв’ю DT.UA відверто розговорився - на тему мітингів у Москві й можливе «зміщення» Путіна.

- Олеже, про вас останнім часом можна частіше почути, ніж побачити ваші проекти…

- У Росії я виставляюся ще рідше, ніж у Києві! А загалом… Знаєте, у світі відбувається багато подій. Тому що сам світ став маленьким. Нещодавно у мене була дуже гарна виставка в Мілані. Називалася «Вглубь России». Усі, хто не бував у Росії, були впевнені, що йдеться саме про неї. І дуже дивувалися, що коментують італійську виставку. Бо в Росії я такої виставки не зробив би…

- А що на «Вглубь России» було?

- Страшенно провокативна була виставка, брутальна! Навіть для Москви.

- Що, у сучасній Москві не можна робити провокативних і брутальних виставок?

- Ну, ви знаєте… Зараз мені не хочеться. Скажімо так. Я не хочу шокувати людей. І взагалі ніколи їх не шокував просто заради шоку. Якщо я робив виставку з коровами, яким треба було заглядати під хвоста, я робив її на Венеціанській бієнале. І потім цієї версії ніде не показував. А відео взагалі знищив. Виставка у Венеції спричинила фурор, шквал обурення! Це була найскандальніша робота 47-ї Бієнале. А у Венеції ж усе таке театральне, перебільшено-яскраве. Там, у принципі, нічим нікого шокувати неможливо - усе бутафорія. Проте якби я таку роботу виставив у Москві, це вийшло б за рамки естетичних дискусій. Почалися б емоції, образи, руйнування, мордобій… Я з таким уже мав справу, коли людина в такій істериці, що б’є тебе ногою. А образ собаки - це теж була річ позамежна…

- Собака трапився давно, відтоді народ змінився. Нове покоління на актуальному мистецтві виросло…

- Це тільки так здається. Декорації, вбрання інші - а психіка стала ще уразливішою, люди ще більш закомплексовані. Чутливі. Але - не глибокі, не освічені. Не мудрі. В цьому сенсі люди не дуже змінилися. І парадигма життя за рахунок іншого нікуди не поділася. Звісно, є окремі світлі особистості, вони розвиваються й не потрапляють у загальну канву… Але загальнолюдська канва так само жахлива.

Просто різні події відбуваються в різних кінцях світу. Я роблю акцію в Нью-Йорку «Я кусаю Америку, Америка кусает меня». Один зі знайомих упевнений, що я роблю її в Німеччині. Я роблю акцію в Німеччині, кручусь у дзеркалах. Багато знайомих упевнені, що я роблю це в Москві і що це пов’язано з московською міфологією. Це питання загального світового контексту. Пошуку російської форми.

- Форма може бути російською, українською, польською і так далі?..

- Ні, тільки російською і може бути.

- Чому?

- Тому що Росія - це найбільша і найбільш безформна країна. Про це ще Бердяєв писав: «Страна, которая не имеет своей формы, стиля».

- А що ви маєте на увазі під «формою»?

- Рамки, стосунки. Твоє особисте ставлення до того, що відбувається у світі. Певна, назвіть її, релігійна концепція. Фільтр, оптика зору, сприйняття реальності. Є німецька оптика сприйняття реальності, французька, американська. Африканський погляд на реальність. Навіть українська оптика - для багатьох вона є. А от російської - немає. Що це таке - незрозуміло. Це чи то дивний космополітизм, чи то безпринципність, усеїдність, чи то ще щось... Концептуальність - є, духовність - є. Розмови про тонкі світи дуже яскраво присутні, про «маленьку людину» - будь ласка. Але в який Космос це все вбудовано? Немає його. Не випадково ця країна велика. Навіть не велика - розтягнута, безрозмірна. Де - Москва, а де - Мурманськ чи Оймякон? І якими вони енергіями живляться?.. Нестягнуте, розвалене тіло. Мені здається, зараз його можна цікаво стягнути.

- Улітку в Маріїнці ви ставили оперу «Мессия» - причому і як режисер, і як сценограф. І виставу заборонили. З вашого боку, це був пошук «форми»?

- Так.

- А чому заборонили і чим узагалі ця історія скінчилася?

- Є кілька пояснень. Офіцій­на версія театру багато в чому збігається з реальною: хор застрайкував і відмовився співати.

- Чому?

- Через костюми. Пошарпані, рвані. Костюмів там фактично й не було, це були люди після вибуху.

З чого починалася постановка? Люди спокійно працюють в офісі, спілкуються. Повільно наближається величезний літак і врізається в будинок. Сам вибух залишається «за кадром»: просто в залі вимикається світло, і коли починається дійство, ми бачимо зруйноване приміщення: дим, покручені балки... Закривавлені (ну, це театральний грим) люди лежать на підлозі. Хор підводиться і починає співати. І тут з’являється Месія. Це - бомж, який спокійно дістає одяг зі свого візка, перевдягається… Він повсякчас у стані катастрофи, тому нинішня не є для нього чимось жахливим. Саме тому, що постійно живе в Катастрофі, Месія може зберегти психіку і допомогти іншим людям - яппі, успішним, - коли їхній світ зруйнований.

Співаки… Можливо, фізично ці люди не всі гарні: є повні, без шиї… Вони, коли побачили себе, були шоковані. Почали писати Гергієву доноси.

Гергієв - така зайнята людина, закручена. Якісь люди мене до нього привели, порекомендували, він вислухав. Йому дуже сподобалася моя концепція вистави, я сам сподобався. Не вдаючись у подробиці - звідки я, хто я, що я, - він дав добро. А тут усю інформацію про мене «зібрали»… Очікувався скандал. Театр злякався.

Був дзвінок від Гергієва. Його директор мене попросив: «Валерій Абісалович просить вас не робити постановки (а мене вже інший театр запросив), поки не відкриється нова сцена».

Та-а-к, вистава ж була антирелігійною, точніше, антицерковною…

- Для сучасної Росії це дуже актуально…

- Звичайно! Усі знають: у нас є ФСБ, МВС. А ще - Патріархія, яка зараз вирішує багато питань. Добре це чи погано - інше питання. Для мене в цьому разі важливіше, що певна енергія вивільняється. І є інте­рес великий. Ми до того робили проект «Верю» - і можете таке собі уявити?! Черги!

- Після всього, що зробили в Маріїнці, хіба ви не провокатор?

- Що таке провокація? Хороший лікар - він теж провокатор…

- Знову давайте визначатися в дефініціях. От «Війна» - провокатори, по-вашому?

- Ні! Провокатори - чого? Те, що це міліціонерів збуджує… Та будь-яке мистецтво повинно говорити і мати відгук. Має бути почутим. Треба вийти і голосно сказати - «Гей!» (вигукує, жестикулює).

Просто, світ не такий цілісний, як нам хотілося б. На щастя. Немає єдиної «доктрини», як це було в Радянському Союзі. У Франції нещодавно в мене заарештували мої роботи - разом з галеристом…

- ?

- Документації «собачих» перформансів. І це - після Абу-Дабі! Поліцейські визнали ці ролики документацією знущання, що хтось демонструє садо-мазо. Заарештували галеристку, зняли роботи з виставки… Хтось їм просто написав. А при цьому тут-таки мені дають орден Французь­кої Республіки! За постановку першої Вечерні Діви Марії, яка була два роки тому. Довідавшись про арешт робіт, усі реготали. Коли зчинився галас, шеф поліції повернув роботи і сам прийшов вибачатися. І це все відбулося в одному й тому самому суспільстві, дуже цивілізованому і культурному!.. Просто одночасно задіяні різні рівні реальності.

- На вашу думку, із чим це пов’язано? Це постпостмодерн, криза суспільства масового споживання?

- Як хочете назвіть. Астро­логи навіть вигадали: Ера Водо­лія. Можна, приміром, говорити про глобалізацію. Раптом усі стали жити не в окремих квартирах, а на одній площі. До того ж інформаційні технології розвиваються. От розкажи про те, що відбувається зараз, Льву Толсто­му, він нас не зрозуміє! Просто помре від шоку.

Я чому звернувся до релігійних пошуків? Не тому, що відкрив для себе Бога - це питання особисте, інтимне. Раніше були технології налаштування особистості - аби не розриватися від питань, які перед нею ставить реальність. Людина розуміла, що світом керує якась вища сила. І це відчуття давало їй упевненість і можливість будувати свій реальний світ - плекати свій садок, воювати, любити… У сучасної людини цей внутрішній комплекс зник. З’явилося дуже багато зовнішніх налаштувань і здалося, що вони дадуть відповіді на всі запитання. Ну, так, дороги ми побудували, комунікації проклали, дітей забезпечили. Ми все забезпечили - більшою чи меншою мірою. Зовнішній світ розвився неймовірно. Але всередині жах і страх, тотальна невизначеність залишилися! І ніхто не знає, що із цим робити, із цим ніхто не вміє працювати. Виявилося, що навчитися цього можна тільки у старих технологій - у йогів, умовно кажучи. У священиків, у шукачів! Але не в рамках інституцій.

Митець досліджує різні нові території. Є політичні митці, а є релігійні. Не ті, що обслуговують певні конфесії - містики, шукачі, мандрівники, які обговорюють внутрішній смисл творів. Є така традиція, і мені цікаво з нею розібратися. Я був нижчий за людину, а що там вище за людину? І потім можна буде зрозуміти, що таке сучасна людина.

…Чим є людина в сучасному світі? Вона - зацькована тварина, яку загнали в куток і тихо доять. А тільки рипнеться - підключаються всі ці органи репресій… З’ясувати нічого не можна.

Звідки беруться всі ці вкидання на виборах? Ви думаєте, в Росії всі так хочуть усунути Путіна? Та вони злякалися: не дай Боже піде - почнеться така війна!

Так, вони, ці люди на мітингах, хочуть, щоб Путін і влада їх «чули», хочуть від них реальних дій, але реально відповідати за країну не бажає ніхто. Що, Зюганов хоче чи ці всі хочуть? Ні!..

- Останні події в Росії українцям нагадують помаранчеву революцію. А найкраще пояснити логіку «революційних мас» може, напевно, насамперед Гюстав Лебон…

- Інтелігентні, радісні всі… «Маївка»! Тисячі людей. Усі в білому, усі показують дорогу, пропускають.

Досі були всі залякані, самотні, менти - страшні, а тепер геть усі гуртуються, гуляють. Менти - добрі… Як це пояснити? Що відбувається? А другий кордон - поліцейські в шоломах, броньовані закриті машини. По околицях - танки, літають гелікоптери… Чи то зараз усіх розірве, й усі будуть у крові. Чи то всі одне одного полюблять і побудують нову країну й нову еру.

Кожна людина несе якусь енергію, негативну чи позитивну, щось випромінює. Як це вловлювати? І головне: як зробити це предметом мистецтва?

Скажімо, з образом собаки я саме в Тибеті розібрався. Ме­ні - саме там! - до рук потрапила книжка про святого Христофора. Його ще називали Песиголовець. Півтори тисячі років величезна кількість людей несла енергію цьому образу, молилася. А потім, у XVII столітті, церква взяла його й заборонила - католицька і православна. Бо він погано виглядає, якийсь негарний.

Святі на той час стали гламурними, із блакитними очима, гладенькими, брехливими - це раніше вони були жахливими й від комфорту відмовлялися… І от я читаю про Христофора - і так мені стало прикро! (До речі, а ви знаєте, що старообрядники, виявляється, зберігають вірність йому? У них є ікони Христофора Песиголовця.) Раптом у сні до мене прийшов сам Христофор, причому такий сон був яскравий! Каже: «Я хочу повернутися до людей! Ця енергія повинна працювати - адже я стількох людей урятував! І ти нестимеш цей образ, подобається тобі це чи ні». Я ніколи не хотів бути людиною-собакою, у дитинстві мріяв художником великим бути, Рембрандтом або Рафаелем, писати картини в беретику… Моїй мамі незручно: «Олеже, не міг би ти бути не людиною-собакою? Може, хоча б людиною-орлом?». Але є речі, які треба прийняти. І тоді це стає частиною твоєї долі. А ти вплітаєшся в загальну! Тому що реінкарнація є. Хоча відбувається вона не так, як описують: ти просто потрапляєш під ті чи інші егрегори…

…Що, питається, мені було робити ці 20 років, поки мене не купували? Помирати з голоду?.. «Ну, і помер би, - кажуть музейники. - І що? Тисячі художників і справді помирають. Але в музей ми їх ніколи не помістимо». Мистецтво - це не соціальна благодійність, а спроба зрозуміти світ.

- Якби не виїхали з Києва в 1981-му, чи змогли б реалізуватися?

- Якась сила мене штовхала - ні, не до Москви: я спочатку жив три роки в селі, потім три роки в армії. До Москви потрапив уже наприкінці 1980-х, моя ініціація відбулася в 1991-му під Білим домом. Минуло 20 років і я зрозумів: ні, я - не росіянин. Але й не українець. Я - «московський».

До речі, зараз приїжджаєш сюди - і розумієш: люди постійно говорять про Москву, Нью-Йорк, Париж, Китай... Скільки я бачив людей у Парижі, які нарікали: «Господи, як у нас тут усе погано! Інша річ у Нью-Йорку. А в Лондоні!.. А в нас - усе відстале». Таке враження, що сиджу не в столиці Франції - в Одесі, де увесь час скаржаться на провінціальність. Але приїжджаєш до Лондона - там така сама ситуація! Скаржаться і лають Демієна Херста. Який «усе придушив собою». Мовляв, як у Нью-Йорку вільно, адже там Херста «не поважають». «А от у Пекіні найкраще, там справжня воля!» А що, цікаво, в такому разі говорять десь у Болгарії, Румунії?.. Вели­чезний світ - і всім погано. Тому що «десь» - добре. У якомусь міфічному «центрі». Приїжджаєш у цей центр - а там мільйони художників, з них п’ять - відомих. Їх усі люто ненавидять, а себе вважають нещасними.