АНТИГОЛЛІВУДСЬКА КОАЛІЦІЯ

Спогади про ті часи, коли народ хмарою сунув на французьку кінокомедію чи індійську мелодраму, не кажучи вже про хіти вітчизняного кінематографу, для багатьох із нас має чіткий присмак тієї лікарської ковбаси. Не дивно, що нинішнє рівняння на Голлівуд найчастіше пов’язують із суто національними особливостями облаштування пострадянського простору. Проте на західноєвропейських (і не лише) просторах масштаби американізації національного кінопрокату теж досить вражають, тим паче що з жодними катаклізмами в суспільстві начебто не пов’язані. Проте частка американської продукції на європейському ринку зросла з 56 відсотків 1987 року до 90 — 1996-го. Місцеві кіновиробники виявилися практично приреченими на вимирання, у зв’язку з чим 1998 року в Канаді було організовано Міжнародний саміт із питань культурної політики з участю міністрів культури 19 країн світу, у тому числі й України. Учасники саміту не лише обмінювалися досвідом протекціонізму в кіноіндустрії, а й виробляли стратегію боротьби проти «голлівудизації» усієї планети. Для цього їм довелося доводити, що закони вільного ринку не повинні застосовуватися до аудіовідеопродукції. Наскільки це вдалося зробити, в окремих країнах можна побачити вже нині.

Звання «передовика» протекціонізму в кіноіндустрії по праву належить Франції. Саме тут частка вітчизняних фільмів у прокаті становить 40 відсотків і стільки ж припадає на американські блокбастери (офіційно вони називаються продукцією неєвропейського виробництва). Правда, досягається цей паритет завдяки встановленню жорстких квот. Причому не лише для кінотеатрів, а й для телеканалів, на яких у певні дні та години (зокрема по середах та суботах) заборонено транслювати касові фільми.

Крім того, у Франції створено дуже складну і багатоступінчасту систему фінансування національного кіновиробництва. Кожен квиток у кінотеатр оподатковується цільовим податком у розмірі 11 відсотків, і збори від нього надходять до спеціального фонду на розвиток кінематографу. Вагому частину фінансування забезпечують надходження з телеканалів — за деякими даними, ця складова сягає майже половини всіх акумульованих у країні коштів. Не залишаються осторонь і приватні інвестори, яких приваблюють значні податкові пільги, що їх надає держава. Відтак, за середніми оцінками, річний бюджет національного кінематографічного центру — 400 мільйонів доларів, на які знімають півтори сотні художніх фільмів на рік.

Принципово іншу схему фінансування вітчизняного кінематографу створено у Великобританії. Особливо цікава ідея цільової національної лотереї розроблена у 1990-х роках. Навіть початкові етапи реалізації цієї ідеї дозволили збільшити централізоване фінансування кіновиробництва на 180 відсотків. Істотну роль відіграє і 100-відсоткове списання податків з інвестицій у кіновиробництво, а також пряме державне фінансування. Спочатку кількість субсидованих фільмів британського виробництва швидко збільшувалася (приміром, із 78 1995-го до 116 1997 року), однак потім трохи стабілізувалася і становила близько третини всіх вироблених у країні фільмів. Та через американське домінування в системі дистрибуції в країні (так, понад 40 відсотків найбільших британських кінокомплексів контролюють американські компанії) результати прокату не вселяли особливої надії. Зокрема того ж таки 1997 року з 339 нових фільмів, активно задіяних у британському прокаті, лише 55 були місцевого виробництва. Тому буквально днями оголошено про заснування нової субсидії в розмірі одного мільйона фунтів стерлінгів (понад 1,5 мільйона доларів), призначеної кінотеатрам, які демонструють не лише блокбастери. До цього рішення спонукала ситуація, що склалася в грудні минулого року, коли на 60 відсотках екранів країни демонструвалося лише два фільми — «Гаррі Поттер» і «Володар перснів».

Ще більших зусиль потребує захист національного кіновиробника в Канаді. Частка вітчизняного продукту в місцевому прокаті не перевищує три відсотки, і державна програма фінансування національного кінематографу прагне довести її хоча б до п’яти відсотків. Із цією метою під егідою Міністерства культури створено новий фонд, що дозволив подвоїти суму фінансування і довести її до 100 мільйонів доларів на рік. При цьому касові збори від прокату фільмів канадського виробництва в країні залишаються вкрай низькими. Так, дві третини субсидованих канадських фільмів 1999 року збирали в середньому по 150 тисяч доларів. А середні збори голлівудських кінокартин за той самий період становили 37 мільйонів доларів.

Система протекціонізму в галузі культури викликає запеклі нападки з різних сторін. З одного боку, дедалі більше заперечень чути з американського боку. Тут начебто все зрозуміло — йдеться про боротьбу за прибуток, і субсидування, здавалося б, сприяє ринковому успіху, отже і збереженню цієї галузі культури. Проте чимало противників політики протекціонізму перебувають і в таборі тих, хто саме й виступає за збереження «культурного різноманіття», опираючись загальній «американізації» світової культури. Адже штучна підтримка нежиттєздатних форм теж містить у собі чималу загрозу тій культурній спадщині, яка дістанеться майбутнім поколінням. Тим паче що структури, котрі опираються голлівудському впливу, результати своїх зусиль оцінюють виключно голлівудськими мірками. А саме величиною касових зборів.

А вивчення голлівудського досвіду свідчить, що комерційний успіх фільму в основному диктується ринковими законами, і субсидування кіновиробництва цих законів скасувати не в змозі. Зокрема протягом останніх 20 років середня вартість виробництва фільму у США подвоїлася (з 10 мільйонів доларів до 20), а ось вартість його дистрибуції за той самий період зросла втричі (з 4 мільйонів доларів до 12). Отже, упор потрібно робити тоді вже на субсидування системи дистрибуції. Адже саме це місце виявляється найслабшим у неголлівудських фільмах. Приміром, 30 фільмів, знятих у Великобританії з залученням субсидій, зібрали в американському прокаті менше одного відсотка всіх касових зборів по британських фільмах. А сім фільмів, знятих там само, але з залученням приватного американського капіталу, дали 54 відсотки тієї ж суми.

Проте й у цій закономірності є свої винятки. І стосується це, знову ж таки, Франції. Рекордною кількістю французьких глядачів, які подивилися французькі фільми, за наявної системи квот здивувати когось важко. А ось факт, що та ж таки Америка закупила 2001 року рекордну протягом останніх 15 років кількість французьких фільмів, — уже більш промовистий. При цьому касові збори від французьких фільмів в Америці, порівняно з минулим роком, зросли вдвічі й становили 17,5 мільйона доларів.

З іншого боку, існує й датський феномен, який прямо зі зміною системи фінансування начебто не пов’язаний. 2001 року в країні з населенням п’ять мільйонів було продано 12 мільйонів квитків, із яких 3,7 мільйона припало на картини місцевого виробництва. Причому на датську комедію «Аня і Віктор» у цілому було продано 575 тисяч квитків, а ось американський хіт «Щоденник Бріджіт Джоунс» зібрав лише 325 тисяч глядачів. Критики пов’язують появу датського феномена з впливом «Догми». І хоча останні датські хіти не належать безпосереднім авторам нового кінематографічного кредо, проте їхній вплив не лише на світовий кінематограф, а й на підвищення «культурного різноманіття» переоцінити важко.