Аліса тут живе, як і колись

Аліса, вигадана англійцем Льюїсом Керроллом, разом із чашкою чаю й іншими схожими символами, нещодавно стала однією з дванадцяти «іконок», що уособлюють типову Англію. Проте нині мало хто замислюється над національною належністю дівчинки, яка потрапила у Задзеркалля. Принаймні на театральних афішах Європи й Америки можна побачити десятки «Аліс». Особливо балетних — цей жанр дає широкий простір для фантазій у дусі автора, який прославив свою героїню.

У театрах колишнього Союзу — від Одеси до Якутії — особливо багато балетів на сюжет Л.Керролла у виконанні дітей. Не менше самодіяльних шкільних «Аліс» у США. Найчастіше музику підбирають під смак постановників — від Баха й Боккеріні до Бріттена і Шостаковича. Популярний нині хореограф Олексій Ратманський зізнавався в одному з інтерв’ю, що поставити «Алісу» — його давня мрія, тільки музики гарної не знайшов. А ось Ігорю Бобріну для «Театру льодових мініатюр» підійшла партитура піаніста й аранжувальника Олександра Розенблата, створена з фрагментів популярних мелодій. Кияни (після корейців і французів) могли оцінити цю виставу кілька років тому.

З тією ж самою музикою балет «Аліса» виконується у «Москві» — так називається один зі столичних колективів Росії. Його добряче сварить критика за вульгарність і примітивне трактування Керролла. У самій Англії віддали перевагу оркестрованим п’єсам Чайковського, які, радше, нагадують про милого різдвяного «Лускунчика», ніж про іронічний і алогічний світ автора «Аліси». Можливо, черговий інтерес до Керролла пов’язаний із тим, що його прагнуть протиставити буму повістей Джоан Роулінг, нового й теж англійського кумира дітвори? Різниця в тому, що за життя Керролла його твори можна було знайти в будь-якій дитячій кімнаті поруч із Біблією, а сьогодні на місці обох книг опиняться, радше, пригоди Гаррі Поттера.

У німецькомовних країнах, де ця середньовічна екзотика на кожному десятому кілометрі, хлопчик-чарівник у круглих окулярах явно поступається дівчинці із Задзеркалля. Чи означає це, що іронічна й алогічна гра перемагає схильність пояснювати будь-яку подію містичними причинами? Нещодавно я знайшов «Алісу» в рекламних буклетах одразу двох баварських театрів у Німеччині. Перший балет у Мюнхені поставив на музику поляка Вітольда Лютославського (а це один із найвидатніших композиторів ХХ століття) балетмейстер Філіп Тейлор. У невеличкому місті Хоф, де існує професійний театр, італієць Стефано Джанетті обрав для своєї постановки партитуру сучасного німецького композитора Герберта Бауманна. А у віденській Folksoper «Алісу» поставив теж італієць Джорджо Мадья, але на спеціально підібрану з цією метою музику Ніно Рота. Причому до добре відомих мелодій із фільмів «Хрещений батько», «Амаркорд», «Вісім із половиною», «Репетиція оркестру» додалися його театральна музика, фрагменти з концертів для фортепіано з оркестром, фагота з оркестром та інших маловідомих творів. А в деяких епізодах балету панує таємнича тиша...

Хід думок більшості балетмейстерів, які звертаються до казки Керролла, зрозумілий і без докладного аналізу вистав. Аліса живе у світі класичних пропорцій і законів — вона, як правило, і танцює на пуантах у класичному стилі. А мешканці Задзеркалля, або Країни Чудес, користуються якщо не суто сучасною, то характерною танцювальною лексикою. У програмі будь-якого спектаклю (а як інакше?) є герої, створені фантазією Керролла, — Божевільний заєць і Чеширський кіт, Гусениця і Королева (у віденській постановці не Ферзь, а Дама з гральних карт). Тобто, зрозуміло, в кожному балеті — свої особливості, підкреслені оформленням, костюмами, світловою партитурою. У спектаклі Дж.Мадья (сценограф Корделія Маттес, костюми Бруно Швенгль) вони диктуються і обраною музикою, і уподобаннями самого хореографа, і особливостями балетної трупи віденської Folksoper. До речі, вистава ALICE@WUNDERLAND виявилася останньою в її історії — незабаром танцюристів об’єднають із колективом Staatsoper (так буде вирішено одним махом багато творчих і економічних проблем).

Дж.Мадья навчався у цитаделі класичного танцю — школі при Ла Скала в Мілані, два роки танцював у трупі Бежара, потім поїхав до Америки й там продовжив кар’єру танцюриста. А після тривалого світового турне «Нурієв і друзі» знову осів у Європі, ставив балети в Тоскані, потім у Берліні, Базелі й Лодзі. Ось уже третій рік він працює у Folksoper, де трупа невелика, виконавці різняться за фактурою і рівнем підготовки, у списку їх багато російських прізвищ (Катерина Давидова, Олександр Маслянніков, Едуард Бурнаєв, що для західноєвропейських театрів – звичне явище). Є поляки, угорці, югослави. Цей інтернаціональний ансамбль навряд чи здатний показати стильову єдність. Ось балет і розпадається на окремі більш-менш вдалі номери. До того ж він не досить орієнтований на певну глядацьку аудиторію — для маленьких дітей складний, для дорослих недостатньо цікавий і багатозначний. У цьому й полягають труднощі сценічного втілення Аліси. Як, наприклад, сказати по-балетному: «Якби я любила спаржу, довелося б її їсти, а це мені зовсім не подобається».

Хоча винахідливість і талант постановника очевидні: він любить ексцентрику, акробатику й успішно застосовує їх у танці, орієнтованому на американський модерн. Багато персонажів запам’ятовуються. Смішить усіх кролик, який періодично скаче авансценою — задні лапи (ноги) попереду передніх лап (тобто зведених під тулубом рук). «Плазує» дуже симпатична гусениця на дванадцяти ногах. «Чирви» й «бубни» у колоді карт-артистів розсуваються по вертикальній осі так, ніби їх тримає в руках гравець. Є чим зайнятися в балеті класичним танцюристам — для них у партитурі передбачене вставне па-де-де. Виразний суто пантомімічний діалог служників біля дзеркала — його «перекладають» із допомогою великої книжки з кількох сторінок-фраз. Діалог пробуксовує, і фрази повторюються до очманіння. Це цілком у дусі Керролла.

Важче складається образ самої Аліси, яка на початку вистави безтурботно й привільно розгойдується на великій гойдалці. Амплітуда рухів стає дедалі ширшою — і ось вона вже в іншому вимірі.

Аліси (загалом, за задумом балетмейстера, їх шість, дуже схожих за фактурою танцівниць) у плісированих шотландських спідничках і коротких перучках зі стрижкою каре, танцюють без звичних пуантів, змінюючи одна одну в кожному епізоді. Причому на сцені в будь-який момент сценічної дії перебуває лише одна Аліса, даючи іншим перепочити. Цілісного образу не виходить, але в цій «естафеті» проглядається інша логіка. У фіналі вже вся трупа надіває короткі спіднички, перучки і блузки з краватками, ніби закликаючи глядачів стати такими ж фантазерами і мандрівниками у часі й просторі.