А тебе вилікують? Про театр, який ми втратили

Новий театральний сезон, за ідеєю, повинен видавати прем’єрні залпи. Ось тільки захопленого «ура-ура!» поки що не чутно. Проте гучним пострілом — фактично заспівом розпочатого сезону — стали гастролі в Києві Малого театру Росії. Малий як Малий — великий російський стиль, міцні традиції, помітні успіхи. І — вже для нас — додатковий привід для меланхолічної «крамоли»: чому ж так безгосподарно занапастили власний «традиційний театр», що його колись обожнювали і прославляли?

Ось воно — дурне щастя... Висіти на жердинці першого ярусу (без жодних амбіцій «а подайте-но запрошення у перший ряд!») — і тільки слухати, дивитися, розчулюватися... Злегка ностальгувати... Ще чудово сприймати те, «про що» кажуть. І адекватно усвідомлювати, «про що», власне, п’єса.

Погодьмося, друзі, в сучасному театрі це давно забуте щастя — така ясність, прозорість і такий магнетизм.

Зрозуміло, і цей театр, напевно, не ідеальний організм на землі. Втім, про ідеальний краще взагалі мовчати. Оскільки разом із двадцятим із Малого та з дрібніших стрункими лавами — один по одному — пішли майже всі «велетні». Порожньо без них. Зате є обґрунтований привід порівняти (щоб потім сльозу пустити...).

На прикладі лише кількох постановок гостей — «Ревізор», «Горе з розуму», «Вовки і вівці», «На всякого мудреця доволі простоти» — чітко розумієш: авжеж, послідовно дотримуватися свого часу взятого курсу, залишатися відданим певному стилю (або, якщо хочете по-модному, – формату) — це і економічно вигідно, і естетично надійно. І етично шляхетно. Хто б сперечався?

Особливо якщо бачиш на сцені Еліну Бистрицьку або Бориса Клюєва, Юрія Соломіна або Людмилу Полякову, Едуарда Марцевича або Тетяну Єремєєву, Ірину Муравйову або... Ну все «при них» — при їхніх героях. І дзвінке слово, і об’ємний малюнок (ролі). І очевидна мотивація (того чи іншого вчинку), і яскравий характер (що класиками передбачається...).

Ось, наприклад, грає Бистрицька Турусіну в «Мудреці...» — зів’ялу тітоньку, багату пліткарку. Особу, поведену на «ірреальному» й добродійному. Виходить на сцену — лебідонька! Говорить — начебто упівголоса. Але все чітко чути навіть на моєму першому ярусі в глухому правому кутку, пропади він пропадом. Героїня акторки, латентна п’яничка, потай від усіх за шафою час від часу перехиляє чарчину. Чи винце чи коньяк — здалеку не розберу. Сам собою в’яжеться візерунок сценситуацій: гомонять, ойкають, торгуються. І треба бачити, як ця героїня поступово... «п’яніє» на цій же сцені перед нашими широко розплющеними очима. Тобто акторка не просто вийшла, сказала, відіграла й забула (до чого нас усіх давно привчили), а не пропустила найменшого нюансу у внутрішніх вигинах образу. Подала роль поздовжньо, у дійовому психологічному перетині. Не забула ні гачка, ні петельки в цій своїй Турусіній. Тому що майстер. Знає «що робити». Що ж тут ще пояснювати?

***

Думав про той, майже всіма забутий і навіть колись висміяний «реалістично-побутовий», або «романтично-побутовий», «етнографічний» український театр, що його я, наприклад, любив і люблю. І любитиму. І наплювати мені на думки ангажованих пропагандистів сумнівно-доморощеної «експериментальщини». Досі, як маніяк, ночами виловлюю на приреченому каналі «Культура» якісь рідкісні давні записи... Де Гнат Юра геніально «тане» у фіналі «Борулі», а Дмитро Мілютенко б’ється в істериці: «Чия земля? Калитчина!» Де Копержинська в «Безталанній» — просто Віра Пашенна, тільки на іншому контекстуальному рівні.

…Де ж усі ці незабутні «журавлі, тини, соняшники, глечики, хатки, вишиванки, городи, дівчата, парубки, пісні, танці...»? Ціла планета, омита сльозами Лимерівни, Бондарівни і обласкана сміхом Стецька та Шельменка? «Річка, небо блакитне, це ж усе моє, рідне...» Так, смійтеся з мене, збиткуйтеся... Але ж справді втратили — на театрі зокрема.

Днями на кухні в Оксани Забужко клекотав: «Навіщо ж поховали й затоптали той театр, який різні світлі голови називали унікальним явищем світової сценкультури? Це ж лінія ремесла Кропивницького, Тобілевичів (старших), Юри, Крушельницького, Бучми, Ужвій, багатьох інших... Вирішили бути «ближче до Європи»? Але ж і туди поки що не достукалися (Жолдак, і той на півдорозі в Москві застряв), і те цінне, що в нас було, — золоте слово сценічне, традиції міцні, народний побут (у його високому, а не ницому звучанні), національний характер у всій його багатогранності — де ж усе це на сценах? Чи побачу, сердешна Оксано?..»

Вона відповідає прямо як Фірс із «Вишневого саду»: «Раніше «засіб» знали. Справжня театральна школа була, а не мнима, як тепер. Тепер, запропонуй їм усерйоз зіграти в тих-таки п’єсах Старицького — це ж сміх буде! Пародія! «Засоби» забуто... Акторів для того театру практично не знайти — вважай, раритети й ексклюзиви!»

І правда. Що Ступка, що Хостікоєв — художники-передвижники, стахановці-майстри. І репертуар же в кожного об’ємний, багатий. Та тільки не національна класика. Мені здається, давно вже час влити нове вино у старі міхи «Украденого щастя» Сергія Данченка (на сцені франківців). Попередній склад грає нечасто, а в «рімейку» могли б вийти і Богданович, і Ступка-молодший, і Тимошенко (Арсен). Не найкращий спектакль Данченка — «За двома зайцями» — у репертуарному фаворі, а один із найкращих (за п’єсою Франка) – лише у свята і в ювілеї. Здавалося б, пан Бенюк, ось він — чудесний актор і соковитий характер для втраченого театру! Тільки я вже й писати про нього побоююся, оскільки останнім часом працює під «режисурою» О.Тягнибока, а там — спеціальний «репертуар».

…Не в тому ж проблема, що традиції — «жах», а експеримент — це «клас!» Як на мене, річ виключно у хисті, в таланті. І серед «новаторів» — натовпи бездарностей. І серед «традиційних» — обмежений контингент самородків. Безперечно, дуже різні рослини цвітуть на місцевих сценічних клумбах. Тут не заперечиш. І багато театральних діячів успішно пахнуть у різні пори року... Різне є — і різне буде. Нинішній день — не привід для песимізму: життя триває, педалі крутяться, у багатьох повні зали, і глядач, як від чуми, втікає від політики в театральні приміщення. Але що там знаходить?

Знаходить, наприклад, яскраві пошуки учнів Митницького. Або заздалегідь дізнається про виробничі показники київської Російської драми. Ще виявить, що є в Україні тисяча й одна сцена у Кримському театрі «імені» Новикова і квітне український театральний синдикат у Донецьку. Є столичний «популяризатор ентропії» — пан Троїцький, а поруч — «продавець повітря» пан Проскурня. Коли читаю в Інтернеті щось на
кшталт «...відомі телевізійні ведучі країни зіграють у гучному театральному проекті за мотивами п’єс Карпенка-Карого «Суєта» і «Житейське море», то ненавиджу в цьому посланні людству абсолютно все — крім драматургічних першоджерел. Екс-телеведучому Р.Скрипіну та іже з ним для початку не завадило б розібратися зі своєю «творчістю» в телевізорі, а не класику липкими пальцями «модерувати».

Правда, у центрі столиці — різноманітні біполярні експе­римен­ти в театрі Богдана Ступки. Він часто використовує «контрастний душ» для художнього омивання трупи. Випустив елегічно-іронічну «Наталку Полтавку» — це те, що від нього давно очікували. Як і раніше, у франківців збирають аншлаги скромні (у художньому вирішенні) «Мартин Боруля» та «Шельменко-денщик», на черзі — «Кайдашева сім’я».

Мають бути в театрі різні «таємні» стежки — експерименти, пошуки. Без цього не можна, а то зачахнуть. Але не повинна заростати бур’янами і магістральна траса. Той шлях, яким ходили не найгірші люди. І начебто заповідали «берегти вічно»... А виходить, і берегти ніколи?

Знайдіть нині Гриця для мелодрами Старицького в трупі тих-таки франківців або заньківчан — і вдень з вогнем! Ось хлопчиків-мізинчиків – хоч греблю гати. Чи враховують тепер театральні педагоги закони амплуа, репертуарні закони? Чи багато коміків, трагіків і характерних акторок відкрили останні випуски вузів? Ви послухайте цю їхню новітню «сценмову»! Тільки в «німій сцені» — ось де їм усім треба грати.

Привозить допіру в столицю Донецький театр мою улюблену — «У неділю рано зілля копала». Але, даруйте, будь-яке ж критичне довготерпіння лопне після фальшивих завивань провінційної циганщини. Катастрофа. Від цього «колориту» хочеться втікати ще далі, ніж Мопассан від Ейфелевої вежі.

Одне добре: дехто хоча б ще (поки що?) дещо (як-небудь) зрідка ставить.

Правда, краще б вони цього не робили взагалі — з такими результатами.

Уже здавалося б, ось він, театр, якому історією і долею продиктовано зберігати традиції корифеїв, — заньківчани. Вони на порозі ювілейних гастролей у столиці. І багато що значиться в їхньому гастрольному (парадному) репертуарі — «Візит старої дами», «Амадей», «Валентин і Валентина», природно, «У.Б.Н.». А вітчизняної класики немає. І у Львові, чи що, «засіб» забули? Ганьба, якщо так.

«Малорос ленив и в движениях медлителен», — колись дуже зло написав Максим Рильський зовсім з іншого приводу. Але неначе писав саме про проблеми того театру, який хворий... Який, загалом, практично зник. Якого «в реалі», на сценах — в усьому його іскрометному блиску та колоритній народній принадності — у найближчому майбутньому навряд чи побачимо.

Добре, хоч бідолашній теле-«Культурі» кисень не перекрили і платоспроможні «папики» ще остаточно не викупили ефірний час для своїх «співачок» на цьому каналі. Оскільки рідкісні «хворі» (театром) ще сподіваються — вночі — хоча б там зцілитися.