Прифронтові будні

Поділитися
Парадокс: війни в Донбасі офіційно немає, а діти війни - є...

Слов'янськ, Краматорськ, Красноармійськ, Авдіївка, Піски, Сєверодонецьк, Семенівка, Костянтинівка, Кремінна, Попасна, селища Миронівське, Золоте... Про більшість цих населених пунктів ще півтора року тому я й не чула. А тепер майже два місяці живу між ними, досліджуючи тему захисту прав дітей в умовах збройного конфлікту. Парадокс: війни в Донбасі офіційно немає, а діти війни - є...

Поїздки прифронтовими містами Сходу України подарували мені, уродженці Карпат, яка півжиття прожила в Києві, десятки зустрічей із людьми - великими й маленькими, хорошими, світлими й неоднозначними. У кожного з них - свої історія, біль, радість і надії. Навіть у нелюдських умовах люди залишаються людьми. Вони бояться, ненавидять, люблять, сподіваються, страждають... і знову люблять. Мені неважко було знаходити спільну мову з місцевими жителями. Але несправедливе "нацик" на адресу наших солдатів, зізнаюся, краяло серце...

Весь цей час я записувала те, що бачила. Не могла не писати. Рано чи пізно війна закінчиться, але не можна забувати, якою дорогою ціною нам дається свобода...

* * *

- Коли стріляли, я ховалася в підвалі. А ти де? - запитала мене шестирічна Віка. - Ніде. У моєму місті не стріляли. - Чому?...

* * *

Сьогодні спільно з волонтерами та психологами була в смт Миронівське - за 6 км від лінії вогню і за 15 км - від Дебальцевого.

Потужні вибухи чути постійно. Але на вулицях - люди, у школі - заняття, у центрі - бабуся продає картоплю й редьку.

Проїжджаємо зону, яка повністю прострілюється, - відкрите поле. Там пасуться корови, а люди обробляють землю. Стріляють за лічені кілометри з боку Дебальцевого. А виходу іншого немає...

На крайньому блокпосту пропускати не хотіли. Мовляв, уночі диверсійна група "ДНР" прорвалася, і тепер триває переслідування.

- У нас диверсія. Вибачте, вимушені заходи. 6 поранених, один убитий...

- Розуміємо. Але нам треба. У нас там хліб, дитяче харчування. Нас чекають.

- Ну дивіться...


Школа в селищі Миронівському

* * *

Оселилася в центрі для переселенців, як і всі звичайні переселенці. Тільки я тут - волонтер із Києва, а не як мої сусіди - біженці з Горлівки, Пісків, Макіївки.

Сьогодні чергувала по кухні. З 5.30 ранку по 20.00. Це умова проживання в центрі - підпорядковуватися правилам. А вони прості: чіткий розпорядок дня, позмінні чергування на кухні та в санчастині, нескладна робота на вулиці, гігієна й підтримання порядку. Плюс молитва (центр від протестантської церкви "Добра звістка").

За приготуванням 20 літрів супу та бідонів картоплі відволікаєшся від думок про безвихідь цих людей. Вони бідні й розорені, не можуть найняти квартиру, тут немає ніякої роботи. У них було просте і невибагливе життя там, а тут сидять на гуманітарці, не маючи навіть особистої чашки. І діти, діти...

…Ми разом готували сніданок. Вона - за "ДНР", а я - за Україну.

Зараз вона пече для нас торт. Її чоловік зайшов до нас у кухню й сказав, що американці вже тут "шастають", і Росія риє окопи. Йому телефонував брат із Росії.

…Її будинок розгромлений, а їй уже далеко за 50. Їй байдужа Україна. У неї немає домівки. І це - страшна для мене правда. Бо я знаю: програми щодо житла для переселенців - ще сумніша реальність. Їх просто-на-просто немає.

…Та яка різниця? Головне - щоб не стріляли: популярна думка. Але тут багато проукраїнськи налаштованих. Сьогодні ми молилися за Україну українською мовою! Взялися за руки. Може, це допоможе?

* * *

Коли тобі здається, що діти-переселенці із зони бойових дій уже все забули, нормально сплять, є апетит, є інтерес до гри; коли здається, що після двох місяців у тихому й мирному Слов'янську війна для маленької дитини, яка сприймає світ через ігри, вже в минулому, - ти раптом бачиш, як трирічний син твоїх сусідів по центру для переселенців кидається на руки до тата з криками: "Стріляють, стріляють!" Насправді ж за вікном - просто сильний грім і гроза.

Не думала, що таке побачу. Здавалося б, усе вже має забутися. Але ні. Війна назавжди залишиться частиною їхнього дитинства.

* * *

- Донецьк обстріляли по повній програмі... С..ки, скотини! - істерично верещить жінка на вулиці Краматорська.

Товариш мені казав, що Інтернет переповнений повідомленнями про обстріли Донецька. Я за цим не стежила. Дізналася щойно... Вона вилетіла з під'їзду. Огрубілими руками, які ніколи не знали манікюру, закривала обличчя, мокре від сліз, і верещала. До неї підійшла, напевно, подруга. Проклинала всіх. Як вона переживе цю неділю, не знаю...

* * *

А запах... Його не передати. По-домашньому так - 35 порцій. Тьотя Лєна смажить дуже смачні котлети. Душевна й добра жінка. Але наших солдатів не любить. І цього не виправити. Її будинок розбомбили. Вона каже, що вони грабують і "навіть двері цуплять, не те що все цінне".

У мені переплітаються сотні емоцій. Але все-таки я щаслива, що не любити тьотю Лєну в мене не виходить. Хоча знаю: вчора ті ж таки солдати, яких вона сильно не любить, везли в розбомблене село ліки її односельчанці. І що щодня котрась дитина за сотні кілометрів звідси дізнається, що її батька тяжко поранили в боях у тому ж таки селі.

Тут багато різних правд. Тут кожна людина - зі своїм мішком горя. І роздати його нікому. Хіба що ось так, на чужій кухні - за смаженням котлет чужим людям, в одязі з гуманітарки. Заповнювати порожнечу й радіти, що котлети вдалися. Недовго радіти...

* * *

- Як передаси ліки, клацни, будь ласка.

- Кого клацнути?

- Ну сфотографуй бабусю.

- Ти уточнюй, а то так можна когось клацнути.

Обов'язково треба все уточнювати в розмові з солдатом...

* * *

Здавалося б, барбовал, валеріана, альмагель і т.д. - у кожній аптеці. Але для цієї бабусі ми передавали їх майже тиждень. Бо це - у Піски. В неї "на руках" дорослий син - інвалід I групи. Сама стара й слабка. Без сина не поїде, з ним - непід'ємна.

Пам'ятаю її очі. Вона плакала. Коли ми віддали їй ліки та хліб, плакала невтримно.

* * *

Звідси до Донецька - якихось 50 км, півгодини їзди. От би сісти в рейсовий автобус, вони тут ходять регулярно. Вже третій оголосили. Не можна. Окупація. Це дивне відчуття: чути оголошення про посадку в автобус у паралельну для тебе реальність. На кожному автовокзалі - багато рейсів на Донецьк. Люди їздять сюди. Всі вже звикли.

І найболючіше: тут є досить багато тих, хто, бачачи всю руйнівну силу сепаратистських рухів, живучи в Красноармійську, який не постраждав від обстрілів і не переживав тривалої окупації, все ще чекає "ополченців"... Здається, комусь бракує гострих відчуттів. Наприклад, м'яса втридорога. Спрямували б свою енергію на впорядкування кімнати матері та дитини на вокзалі. Я так і не зрозуміла, де вона.

* * *

У Попасній у мене з'явився новий товариш - Сергій. Цей другокласник пережив бойові дії влітку, окупацію - восени, реальну війну - взимку. Ми з ним, як нормальні жителі зони АТО, ходили вулицями й збирали осколки. Точніше, він і збирав, і розповідав, і показував. Сергій розрізняє міни і Гради. Вони з братом ретельно вивчили й дослідили місця, куди поцілили з важкого озброєння. Діти війни...


Попасна. Збір осколків

За кілька кілометрів звідси - окуповане місто Первомайськ. Там залишилися його мама й тато. Розділена лінією вогню сім'я...

Усім серцем полюбила цього хлопчика. Сьогодні ми разом ішли зі школи. Я його зустрічала після уроків. Він показав мені їхню секретну "точку", де вони збираються з друзями, - куточок на одному з розбомблених приватних дворів. Малювали, їли, пили, розмовляли, гуляли. Такого ніколи не сплануєш. Такі зустрічі не випадкові. І не в тому річ, що йому бракує друзів або мами, і він тягнеться до інших. Та й я зустрічаю щодня десятки дітей. Просто інколи трапляється хтось, особливо милий серцю, і відразу знаходиш спільну мову.

- Ти обіцяєш мені не піднімати з землі підозрілих незрозумілих предметів? Та й взагалі, поменше всякого брати, від гріха подалі...

- Обіцяю. І ти мені пообіцяй!

- Обіцяю. А ти обіцяєш не розмовляти з незнайомцями на вулиці й нікуди з ними не ходити?

- Так. А ти?

- Обіцяю.

- Лєн, ти як моя мама...

- А де твоя мама?

- У Первомайську.

- Їй не страшно там?

- Ні. Вона в мене смілива.

- А хочеш, я тобі щось на пам'ять про себе залишу?

- Звісно, давай.

- А що?

- Ну подумай.

- О! А давай я тобі назбираю осколків. Їх тут багато. А в Первомайську так взагалі - на вулиці стільки патронів!

- Ну давай.

- А ти забереш їх із собою. На пам'ять про мене.

- Гаразд. Сергійку, мені треба нагодувати обідом своїх друзів, і поїдемо назад, у Слов'янськ.

- Що, вже? Так скоро...

- Ну я ж казала, що тільки два дні тут.

- А давай ти покладеш їм великі порції, щоб вони їли до вечора...

- ...

- А коли ти приїдеш?

- Скоро.

Скоро. Наразі читаю в соцмережах: "За сукупністю інформації, якою володію, тери готують наступ на Артемівськ і Попасну. Це очевидно".

У Попасній теж чула розмови, що знову будуть стріляти, бомбити, брати, здавати... Напруга страшна.

І я вам скажу: краще не їздити туди, не знайомитися з Сергійком, не знати його брата, не мати там друзів і знайомих, бо майже фізично відчуваєш, як більшає сивого волосся на голові. І вдіяти нічого не можеш. Хіба сподіватися на Бога. Якийсь кошмар в уповільненій зйомці.

* * *

Війна і мир. У центральному парку Маріуполя повно дітей та дорослих. Доміно, пісні на лавках... За моєю спиною бабці затягли "Мамину вишню в саду", а ще співали "Пане полковнику, мій синьоокий..", "Ой ти, Галю...", ну й російські якісь. Уже годину щось сильно гримить. Кажуть, у Широкіному. За 20 км звідси, чути дуже. Після десятої збилася з ліку. По-моєму, я єдина, хто звертає на це увагу.

* * *

Коли ми були у Станиці Луганській кілька днів тому, нас запевняли, що люди змінилися на краще й хочуть лише миру. Я повірила, бо взагалі вірю в добро, у людей, у краще. А потім ми сиділи вдома в однієї багатодітної сім'ї, гралися з дітьми, їли паску, яку спекла господиня. А на наших машинах прокололи колеса...

Доки водії їх міняли, до нас підійшов сусід. Казав, що земля ця - "казачяя". Складно все тут...

* * *

26 січня він їхав у справах із Горлівки до Єнакієвого. Почався обстріл. Хутко вискочивши з авто, сховався за бетонними блоками, які стояли літерою П прямо скраю дороги. Пощастило знайти укриття. Разом із ним туди побігли пасажири з інших машин. Серед них був семирічний хлопчик. Він дуже плакав, захлинаючись від сліз, і кричав: "Мене вб'ють! Я помру!". Його мама та інші жінки безперервно на повний голос молилися. Так вони просиділи під обстрілом 15 хвилин. І ще 30 хвилин - після. Потім розійшлися по машинах і повернулися додому. Вже ніхто нікуди не їхав у справах.

(Історія з автобуса "Слов'янськ-Маріуполь")

* * *

Я про це знала, однак зворушує неймовірно. Зустрічаю тут багато своїх земляків-галичан. Не тільки в Маріуполі, а й в інших гарячих точках. На блокпосту під Лисичанськом нас привітав солдат: "Христос Воскрес!" І стало так добре на душі. Ми, львівські, так вітаємося навіть через тиждень-три після Великодня. І не потрібно було уточнювати, звідки ми.

У Пісках свого земляка, 19-річного солдата, я впізнала з акценту. Старий Самбір, Сокольники, Східниця, Золочів, - усі мої земляки захищають свій народ тут, на Донбасі. Це така відповідальність, коли через тебе передають вітання дружині, дітям...

І хоча ми тут з нашими хлопцями зустрічаємося через війну, ми тут - щоб жити. Це наше життя таке. І це моя мить. Я її люблю. І нікому не віддам.

* * *

Узбіччям ішов хлопець із відром. Точно хлопець, точно йде, точно з відром - переконувала я себе. Бо це були Піски. Майже зрівняне з землею село. І лінією фронту неспішно йшов 15-річний хлопець, тримаючи в руках відро, на дні якого - кілька картоплин.

Дитяче населення цього передмістя Донецька на сьогодні - один 15-річний підліток. Сказав, що ніколи й нізащо не залишить рідне село...


Піски. Остання дитина

* * *

Сьогодні - у Станиці Луганській. Розмовляю по телефону з близькою людиною, місцевою.

- О, - кажу, - град пішов.

- Тобто?

- Ну град іде.

- Звідки?

- Тобто?

- Ну, з неба град чи стріляють?

- З неба...

Градом обстріляли Станицю в суботу. А сьогодні було тихо. Ішов дощ із градом. Тільки десь за обрієм гриміло.

* * *

Піски на вигляд - як масштабна декорація до фільму-катастрофи. Усе розбомблене, перемелена гусеницями танків земля, мертві двори...

Жило собі село під Донецьком, а стало лінією фронту. Війна вигнала людей із будинків. Ми їхали абсолютно порожньою вулицею навмання, шукали дитину. Навіть якби була сонячна погода, мертві двори однак дихали б холодом. За 2 км - аеропорт. Там живуть люди. Кілька десятків. Навіть якщо ви їх не бачите, про це буде написано на паркані.

* * *

Авдіївка. Наташа робить уроки. Вона ходить до школи. Школа відкрита, але Наташа в класі - одна. І її старша сестра - одна в класі. Всі однокласники роз'їхалися.


Наташа робить уроки

* * *

- А хто це тут зі Львівської області? - запитує солдат на блокпосту під Попасною, дивлячись у мій паспорт.

- Я, - відповідаю з глибини нашого буса.

- Земляки, я з Сокільників Пустомитівського району, - каже всміхаючись.

Їм тут непросто. У першому ж магазині продавщиця називає Нацгвардію нациками і просить їх не бомбити. "Що ви тут знімаєте? Як тільки тут телебачення з'являється, то нас відразу бомблять. Що, Росія в усьому винна? Бузину вбили - знову Росія винна? Ми за те, щоб жити в Україні. Але заберіть армію. Навіщо вони тут? Як так можна - бомбити свій народ?" - каже вона.

Я не знаю, чим себе мотивують солдати - стояти на смерть за людей, котрі тебе проклинають. Пустомитівський район майже під Польщею. Закинуло солдата... Велика наша Україна. І неймовірної сили народ.

* * *

Пройшли порожніми вулицями Попасної. Хоча й весна надворі, хоча й канікули скоро, а людей на вулицях немає. "Вийдеш із подружками після школи у двір?" - запитую в дівчинки на вулиці. "Ні, мало що..." - каже дитина. Мало що - означає "щось може прилетіти".

...Все-таки прилетіло. На дитячому майданчику в Авдіївці поранило хлопчика. У селищі Луганському в будинку зачепило осколком малюка...


Авдїївка, квітень 2015-го

* * *

Дві найбільш масові хвилі евакуації були минулого літа і цієї зими. Сьогодні більшість жителів повернулися додому. У покришені снарядами будинки потихеньку повертається життя, яке, правда, й життям назвати не можна. Мабуть, більше вбиває невизначеність. Смертельна втома, звикнути до якої, як до гуркоту важкої артилерії, неможливо. Рік війни. Снаряд убиває швидко. А втома від постійного очікування "повернення війни", від туги за рідними, які залишилися "там", на окупованій території, від страху щодня відпускати свою дитину до школи за 5 км від фронту - все це вбиває повільно.

У дворі двоповерхівки копирсається бабуся. Її квартиру рознесло прямим влученням снаряда. Завали вже акуратно розібрані, каміння й цегла складені біля гаражів, на грядках посаджені тюльпани, у квартирі поруч живуть люди. Життя триває...

В усьому цьому безглуздому кошмарі неодмінно почуєш прокльони президентові. Я за своє життя не чула стільки страшних прокльонів жодному президенту, як тут. Найбільше їх ображає, що "свої по своїх стріляють". І якщо президент далеко, то солдати - тут, у Попасній. Беруть усе на себе.

Перемішалися в одному місті місцеві та люди з різних куточків України. Їх усіх життя примушує звикати до ненависті. І по-справжньому, Богом, а не людьми, будуть прокляті ті, хто перемішав цих людей в одному, здається, бездонному котлі жорстокості та страху. А поки що, коли виживеш, врятуєшся - добре. Ні - дедалі менше людей, котрі тобі поспівчувають.

* * *

Сім років Каріна з чоловіком молили і просилив Бога дитину. Чекали. Вагітніла - викидень. Знову чекали - і знову викидень. Знову й знову. Вона ще молода - 30 немає. Вірила, що одного разу все-таки пригорне до серця свого малюка, такого бажаного й вимоленого. І точно не думала, що станеться це під вибухи снарядів.

Коли Попасна горіла під обстрілами в січні-лютому, їхній крихітці було всього два місяці. Вони лежали у ванній і власними тілами закривали новонароджену. Боялися придушити й не вберегти. Не було їх, не було їхніх життів, була тільки крихітна істота, яка повинна жити. Інакше й бути не могло...

Їхня квартира - одна з небагатьох, уцілілих у цьому будинку. Навколо - війна, але, переступивши поріг їхньої квартири, впираєшся поглядом у напис на всю стіну: "Спасибо за дочь. Муж". Вони так чекали. Тільки б не втратити...

* * *

Так приємно бачити стрічку Фейсбуку, що ряхтить фотками вишиванок із Києва. У мене ж все ще "київська" стрічка. Я знаю, який Київ патріотичний. Навіть якби ніхто не вдяг вишиванку.

Але я не могла навіть подумати, яка маса людей у Слов'янську просто перечікує, сподіваючись на повернення "ополченців". Знімати рожеві окуляри - перша порада всім, хто приїжджає на день-два з Києва. Ось і колега з Красноармійська ділиться: "Хочете дізнатися, скільки проукраїнських людей живе в містах Донецької області? Вдягніть вишиванку і прогуляйтеся вулицями самі. Відчуйте спиною настрої жителів цих міст. І вам усе стане зрозуміло"...

* * *

Сьогодні дивилася відео, як "новороси" посвячували в піонери школярів із Макіївки. А вранці до мене підбіг маленький сусід із центру й подарував синьо-жовтий браслетик. Він теж із Макіївки...

Діти дивляться на дорослих, шукають собі авторитетів. Вони неодмінно нам повірять, якщо це буде з любов'ю. І підуть за нами. Не можна залишати дітей ленінським бабусям...

* * *

У суботу я повернулася з-під Дебальцевого, і мене запитали: "Які враження"? Спочатку я взагалі не зрозуміла запитання, а потім стало страшно: я звикла до війни. Немає "вражень". Картинки розбомблених будинків, танків та іншої техніки, солдати, зброя - все це так звично. Людина до всього може пристосуватися.

Пам'ятаю, як ішла Майданом наступного дня після розстрілів, і в мене підкошувалися ноги. На асфальті все ще була кров. Неможливо було вмістити в голові весь жах тих днів і ночей. Тепер здається, що то було своєрідним щепленням від страху крові, смерті, людських страждань. Тут кров'ю залите все. Її не видно, але вона є. Тикни пальцем у будь-який двір - і там буде людське горе. Заговори з будь-яким солдатом - і почуєш про смерть товариша. Розгромлені будинки так і стоять по півроку й більше. Око звикає, але це обман. На серці однак залишаються тріщини. Мені соромно, що я навіть не відразу згадала історію розгромленого будинку позаду мене. Їх стільки - цих історій...

Узимку, коли під Дебальцевим точилися жорстокі бої, в коридорі цього будинку спала школярка. Земля здригалася від важкої артилерії. Обстріли зазвичай перечікують у коридорах чи у ваннах. Подругам перечекати вдалося. Їй - ні. Прийшла до тями вже в реанімації. Витягли з-під завалів, ледве врятували, прооперували. Але період реабілітації триватиме довго...

Не треба забувати про це писати. Не можна забувати, якою дорогою ціною нам дається свобода...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі