Повторення непройденого - Колумністи - dt.ua

Повторення непройденого

4 грудня, 2015, 22:37 Роздрукувати

Знову згадую. Розумію, що запам'ятав не все. І навіть тішуся від цього. Відчуваю, що не можу повернути себе в той стан, уловити ту ноту, налаштуватися на ту хвилю. І розумію, що, мабуть, не хочу.

"Поважайте кожну окрему хвилину, бо помре вона, і ніколи не повториться..." Ціную цей вислів Януша Корчака, людини, яка здобула повагу до себе і подвижницьким способом життя, і мужньою кончиною. 

Як на мене, ключове слово в цій фразі — "поважайте". Людині зазвичай чомусь не властиво поважати відміряний їй небесами вік. Шанобливо й водночас тверезо ставитися і до сьогодення, і до минулого. Повага — мабуть, найскладніша емоція. Любов і ненависть почергово лідирують на життєвій дистанції, надію витісняє розчарування, нетривале захоплення відволікає від незчисленних болінь. Навіть найважливіші відтинки пройденого шляху ми нечасто цінуємо як самодостатнє знання. Навіть найбільш значущіші спогади набирають контурів підкореної Джомолунгми, непідкореної Говерли, бездумного діснейленду, смиренного цвинтаря, величного храму. Нечасто ми бачимо минуле в образі запиленої, неосяжної бібліотеки, що дбайливо зберігає пухлі томи, в яких про нас написано майже все. Якщо вмієш шукати і бажаєш прочитати. 

Два роки тому впіймав себе на думці, що нарешті підсвідомо починаю поважати час, у якому живу. В цьому часі відчувався смисл, розгадати який нам ще тільки належить. Піднесення, віра, роздратування, туга, біль, страх, гнів, надія, що змінювали одне одного, не затушовували, здавалося, безнадійного прагнення запам'ятати кожне обличчя, прочитати кожен жест, осягти смисл кожного руху. Це був той самий момент, коли буденну любов до рідної країни й обивательську ворожість до далекої держави витіснила повага до людей. Яка не давала країні тихо задубіти, а державі — голосно впасти.

Спроби повернути себе в минуле приречено марні. Проходячи повз Стелу, Будинок профспілок, "Динамо", Маріїнку, Жовтневий, Михайлівський, рефлекторно заплющую очі. Послужлива пам'ять метушливо підсовує розмиті картинки. 

Знову бачу. Порожній погляд плечистого закопченого "беркута", що тупо розглядає власне відображення в дзеркалі ліфта готелю "Київ" у січні 2014-го; оскалену, смердючу від перегару пащу озвірілого "бика" в пуховику, брудних штанах "Адідас" і важких черевиках, що азартно б'є полоненого літнього чоловіка на Шовковичній удень 18 лютого; зостарені їдким димом сірі обличчя вевешників, що втомлено засинають на роздовбаних щитах вранці 19-го. Брудні кросівки, що стирчать з-під брудної ковдри в імпровізованому морзі біля Лядських воріт удень 20 лютого; вугільно-чорні від кіптяви сльози тендітної дівчинки в білому халаті, розцвіченому червоним хрестом і кривавими бризками, яка задихається від сигаретного диму й душевного болю біля входу в готель "Україна": щойно вона не змогла "прокачати" хлопця, котрий отримав кульове у впалі груди біля Жовтневого; брудну безглузду дитячу рукавичку в калюжці тьмяної крові неподалік Кріпосного провулку. 

Знову чую. Метроном Майдану — удари палиць об щити, бруківку й армоване мереживо барикад. Легкий стогін розстроєного піаніно в мерії. Приречений крик людини, що випала з вікна палаючих "Профcпілок" і дивом була підхоплена тими, хто стояв унизу. Монотонний дріб нічної молитви, що м'яко відскакує від втомлено-безтурботно сплячих на захололій підлозі Михайлівського Золотоверхого. 

Знову відчуваю. Запах диму. Що сочиться від задубілих бутербродів, які радо роздавали змерзлі усміхнені панянки в камуфльованих куртках. Медичної маски, подарованої незнайомим чолов'ягою на "Груші". Одягу практично кожного, хто був тобі дорогий у той час. Що сочиться від усього, до чого ти доторкався. 

Знову згадую. Розумію, що запам'ятав не все. І навіть тішуся від цього. Відчуваю, що не можу повернути себе в той стан, уловити ту ноту, налаштуватися на ту хвилю. І розумію, що, мабуть, не хочу. 

Знаю чимало ветеранів, які не можуть повернутися з війни. Вона стала найстрашнішим і найяскравішим спогадом їхнього життя. Вони живуть однією, яскравою, одночасно і справедливою, і безжалісною емоцією. Що примушує ховатися в минулому й боятися майбутнього. І не лишає місця повазі до сьогодення. Знаю людей, які ніяк не могли повернутися з Майдану—2004/2005. І тому прийняли Майдан—2014/2015 як звільнення від фантомних болів. 

Останній Майдан викристалізував ще не генерацію, поки що тільки прошарок, але прошарок людей напрочуд життєздатних. Який уже два роки мало не щодня зазнає втрат, але при цьому прищеплює життєствердження всьому, до чого торкається. 

Їхні зусилля зараз не дуже помітні. Майдан, за точним висловом одного з найближчих моїх друзів, був оглядом найкращих людей країни. В умовах, максимально наближених до бойових. У малий проміжок часу, в обмеженому просторі. Там, де перебували головний виклик і головний ризик. Коли небезпека була матеріалізована. А ризик смерті — реальний. Тоді вони точно знаходили своє місце в новій системі координат. 

Зараз вони, ті, хто вижив, не розчинилися, ні. Але їх поки що занадто мало в масштабах країни, в якій утворилося занадто багато місць підвищеного ризику. Знайти своє місце не так просто. І не завжди є ті, до кого можна повернутися спиною. І не завжди є плече, на яке можна обпертися. Як це було страшними ночами з 10 на 11 грудня або з 18 на 19 лютого. Коли незнайомець ставав рідним. А деякі багаторічні приятелі напрочуд легко викреслювалися не тільки зі списку телефонів. Вони видалялися з твого життя. Ціна якого знижувалася з кожним днем протесту. А цінність зростала, хоча ми про це не думали. 

За три місяці ми непомітно навчилися поважати час, який нам відведено. Ми заново навчилися здатності поважати одне одного. Три місяці Майдану, особисто для мене, — концентрація віри, відваги, шляхетності, великодушності, самовідданості, самовіддачі, ініціативи. 

Там було немало місця слабкості, дурості, малодушності, зраді. Ні секунди не ідеалізую побаченого, прожитого й пережитого. Але в тому живильному середовищі шкідлива гидь майже завжди знезаражувалася. Втрати були пропорційні масштабу. Роздратування переплавлялося в гнів. А неминуча жорстокість часто гасилася нежданим милосердям. Вранці 20 лютого 2014-го на моїх очах сотник відтягнув свого бійця від полоненого "беркута" зі словами — "Не бий, не бруднися. Вільні не б'ють рабів…" Рабів не пускають у рай. Майдан став не тільки приводом звільнитися від рабства. А й причиною визначити координати раю. З'ясувалося, що це "не про" дешеву ковбасу або низький тариф. Посперечайтеся зі мною, але саме з цього починається повага до себе. Те, чого нам так гостро бракувало всі ці роки.

Повага — мабуть, найбільш живуча емоція. Вона не тоне в каламутних хвилях надій-розчарувань, "зрад-перемог", її не накривають перекинуті, кимось розгойдані загадкові човни або повалені міфічні млини, на які так рясно ллють воду реальні чи вигадані вороги. 

До речі, реальні вороги заслуговують окремого доброго слова. Спасибі їм хоча б за те, що вони примусили нас знову поважати себе. Раніше приводу не було, визнайте. 

Сьогодні саме повага до себе й часу рухає тисячі бійців, волонтерів, правозахисників і активістів. Їх було забагато в масштабах Майдану. Спільнота їх не дозволяла бути малодушним. Але коли поруч немає надійної спини й міцного плеча, простіше плюнути у власну душу. Коли стріляють поруч, народжується прагнення стрибнути у вічність. Коли далека стрілянина стає щоденною позіхальною теленовиною, виповзає спокуса вкрасти. Розуміючи й сприймаючи вкрадене, як трофей. Не на кожного неприкаяного бійця знаходиться свій мудрий сотник. Поки що. 

Країна, яка 2013—14-го стиснулася до розмірів упертого Майдану, знову розповзлася до розмірів розпоротої території. Де тих, хто готовий галасливо вбиватися за дешеві яйця, боюся, більше, ніж тих, хто має яйця тихо померти за країну. Поки що. Переконався в цьому під час поїздок на фронт, які, хоч як дивно, не стерли, а лише відтінили чесні спогади про Майдан. 

Повага — найбільш прищеплювана емоція. Найбільш непомітна. І найбільш живуча.

Сьогодні Майдан згадують часто. У цих спогадах багато щирого болю й правдивої скорботи. Багато небезпідставного розчарування і безпідставної туги. Багато спекуляцій і брехні. Ідеалізації і містифікацій. Як на мене, менше, ніж хотілося б, поваги до події, котра змінила нас. 

Гімн, жерстю часу обернений із ритуального піснеспіву на оберігаючу й укріплюючу молитву, перетворився на похабні варіації частівок. Неважливо в чиєму виконанні — Порошенка, Ляшка (додайте свій варіант). Символи розібрали на сувеніри, смисли — на безглузді слогани. 

Поки що. 

Час ушанував нас черговим шансом. З пошани до нього ми тільки вивчаємо правила нового завдання. Хоча часу на його вирішення небагато. 

Ще менше поки що людей, готових вирішувати це завдання. Не плекаючи особливих ілюзій, із поваги до часу, тоді зазирав в очі тим, хто сьогодні опинився на майже недосяжній висоті. Тоді в їхніх поглядах були розгубленість і страх. Що інколи змінювався сумнівами. Тепер же там — порожнеча. Віддзеркалювана в лубочних медальках і триплексах подарованих списаних бронемашин. 

Нікому не нав'язую своєї думки, просто ділюся з тими, кому вона цікава. Вони, як на мене, — тимчасові. Не добре — не зле. Не зрада — не перемога. Відходи. Данина часові. Спритні, солодкоголосі, марнослівні, метушливі. Які крадуть так само жадібно. Але полохливо озираючись. Готові здати засвіченого партнера, але нездатні відмовитися від крадійства чи "дахування". Чи то газу, чи "контрабасу", чи наркоти. Рефлексивні на уколи, але глухі до ударів. Навіть не знаю, чому. Чверть століття караюся питанням: чому політикам абсолютно відмовляє інстинкт самозбереження? Чому щоразу чую: "А нас за що? Ми ж свої!" 

Вони такі, які є. Інших не було. І немає. Поки що. Це не так їхня вина, як наша біда. Вони нічого не зрозуміли про час, який примусив світ поважати їхню країну. У нас не було інших, у них не було конкурентів. 

Будуть. 

Звідки впевненість? У найрізноманітніших сферах додалося людей не з порожнечею, а зі смислом в очах. У Краматорську, Одесі, Житомирі, Миколаєві, Тернополі. Особисте відчуття, не більше. Соціологія цього, боюся, не покаже. Та вона й у вересні 2013-го не дуже тішила. 

Все тільки починається.
І тільки від нас залежить сценарій розвитку. 

Сам для себе склав список людей, які поважають час. Які сьогодні жертвують його на те, що наближає майбутнє. На зранених недавнім минулим. 

У цьому переліку різні люди — відомі й не дуже. Однаково справжні. Ті, з ким познайомився під час Майдану. Ті, кого знав раніше й відкрив заново. І ті, в кому ніколи не сумнівався. 

Поставив просте запитання — "Що для вас Майдан сьогодні?" 

Відповіді: 

— "Сплеск нерозтраченої пасіонарності…" 

— "Казка про втрачений час. Казка скінчилася. Далі — жорсткіше…"

— "Протест проти зашореності й сліпоти…"

— "Прозріння. Несподівана довіра. Прояв прекрасного, про яке навіть не здогадувалися. Справжнє, побачене в людях, здавалося б давно знайомих..." 

— "Величезне випробування, яке зачало тектонічні зрушення на персональній карті людських відносин…" 

— "Необхідність доводити. Щодня. Готовність говорити "ні". Це інколи складніше, ніж піти з Майдану…"

— "Каталізатор. Зміни в організмі на клітинному рівні. Організм відчуває потребу в змінах. Це як алергія на неправду…" 

— "Уміння вийти й уміння стояти. Уміння боротися з лінощами й уміння боротися зі страхом. Уміння опиратися невірі. Попіл Клааса стукає тільки в ті груди, в яких є серце…" 

— "Початок важкого довгого, але необхідного шляху. Точка відліку для всього…"

Ми ще в дорозі. Запасайтеся терпінням. І повагою до часу. Минулого й теперішнього. Тоді майбутнє ушанує Вас. 

 
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >