Нерв

ZN.UA Ексклюзив
Поділитися
Нерв
Повернена Надія є живим підтвердженням того, що не треба падати до пострілу. Ким Савченко стане завтра, покаже час.

Вона не просто пам'ятає, як усе починалося. Вона досі ще не забула, заради чого.

Саме цим вона й сильна. Саме в цьому її перевага над тими, хто щиро старається, але вже не може відчути себе тодішнім, майданним. Переконаним у своїй правоті, упевненим у своїх силах, зневаживши перешкоди на шляху до нарешті ясно означеної мети.

На два роки її замурували в гарячковому, надривному, кровоточивому, вже майже забутому нами літі 14-го. Сам того не бажаючи, ворог зробив їй неоціненну послугу: дозволив зберегти у практично первозданному вигляді цілісність устремлінь, міцність віри, непомутніння надії і навіть не загострене, а, швидше, оголене відчуття справедливості. Міцні стіни російських в'язниць мимоволі-дбайливо вберегли її від передчасного остигання, червоточини сумнівів, ціаніду розчарувань.

Закамуфльовані пафосні зради й невідмолені "доцільні" угоди з совістю (які стали прикметами України двох останніх років), на щастя для Надії, не були її щоденною реальністю, яка повільно умертвляла дух. У Савченко був інший порядок денний. Вісім сотень виснажливих днів вона затято билася за свою свободу. І за ту Україну, про яку ми разом несамовито мріяли 14-го.

Полон, що обернувся безглуздим садистським судом, можливо, уберіг її від передчасної загибелі. Щоб зберегти заради чогось більш важливого. Чого?

Бажання багатьох побачити в ній чергового Месію таке ж зрозуміле, як і наївне.

На сучасному політичному плоскогір'ї варті довіри рельєфні фігури так само рідкісні, як рятівна "зеленка" у прифронтовій зоні. "Онлайн-герої", що фарцують популярністю. Партійні фюрери-кокотки. Вожді, що посадили совість на дієту. На такому тлі не може не стати магнітом сильна людина, природно вільна від ниття і брехні. Що наочно продемонструвала, як просто виглядає справжня гідність. Як важко, але можливо її відстояти.

У країні, де перебір охочих правити без бажання служити, є попит на готових служити без прагнення правити.

Савченко не огранена, але в ній немає яскравих і дешевих пластикових вставок. Вона бездомішкова, але саме в цьому її справжня цінність для неабияк розбавленого політичними "розводами" суспільства. Вона безхитрісна як у своїх політичних оцінках, так і у визнанні цього. "Я десять років служила, два роки сиділа… Я не спеціаліст у політиці… Я поки що не знаю, про що ви говорите. Вивчу - відповім… Я буду вчитися… Я навчуся". Це в одночасно втомленій і невтомній Надії органічно поєднується з військовою готовністю стати президентом"якщо треба".

Так само органічно в багатьох українцях уживаються прагнення вимагати від влади професіоналізму і готовність прямо сьогодні бачити президентом людину, яка чесно зізнається, що її політична обізнаність досить обмежена.

Ми скучили за справжніми вчинками. Настільки, що дехто готовий хапатися за соломинку. Особливо якщо вона зі сталі. Навіть якщо це сталева, та все ж таки соломинка.

Надія Савченко поки що не готова бути законодавцем. "Закон Савченко", який дозволив вийти на волю безлічі мерзотників, не так її вина, як біда держави, котрій вона чесно намагалася допомогти. До юристів, що оформляли законопроект її імені, - окреме питання.

Надія Савченко не так політик, як воїн. Не за функцією. За складом, за сукупністю характеристик. І те, що активною політичною діяльністю в країні займаються безліч людей, ще менше готових до цього, - не так наша біда, як наша електоральна вина.

Надія Савченко за натурою, швидше, вождь воюючого племені, ніж лідер де-факто створюваної держави. До 2014-го Україна мала тільки контури й гасла. У 14-му в країни нарешті з'явилися фундамент і цілі. Одночасно почали валитися старі механізми. Створювати нові - функція творця, не оборонця.

Савченко, за Ніцше, "бере, не запитуючи, хто тут дає". Точніше, навіть не за Ніцше, а по-фронтовому. "Якщо не я, то хто?". Не замислюючись, чи витягне ношу. Не замислюючись (поки що) над тим, що день у день ставатиме більше тих, хто щиро бажає, аби вона оступилася. Впала під непосильним тягарем. І вже не встала.

Її мужність щодня примножувало число тих, хто бажав її повернення. У силу природного відновлення справедливості. Її повернення щогодини множить число політиків, які прагнуть її падіння. У силу такого ж природного (для мистецтва можливого) інстинкту самозбереження. Герої оборони Донецького аеропорту потрібні були як символ опору. Боюся, що в якийсь період часу мертві герої були потрібніші, ніж живі.

Чимало тих, хто активно допомагав Савченко вибратися з російського полону, сьогодні так само активно топитимуть її в українських реаліях. І те, й інше - цілком щиро й абсолютно усвідомлено. Чи готова вона до цього? Не впевнений.

Ніхто не знає точно, фігурою якого замісу має стати наступний очільник держави, що повинен замінити діючого. З дня інавгурації гарант рішуче відкидав цілком почесне звання "перехідний президент" (що не бентежило Валенсу й Гавела), аби отримати невтішний позивний "тимчасовий президент".

Люди, котрі всерйоз обговорюють, чи стане Савченко наступним президентом, докладно розбирають її оцінки мінських угод або математично розраховують її шанси на "перемогу над Тимошенко" чи "усунення Порошенка" (незалежно від інтересів та мотивів) применшують і значення факту її звільнення, і масштаб самої постаті Надії.

Мотиви і приводи Порошенка, Путіна, Меркель, Олланда, Медведчука, Тимошенко (список фігур, так чи інакше причетних до процесу звільнення Надії) не важливі. Важливий сам факт її звільнення. Як символ відновлення справедливості. Як очевидне свідчення нашої спільної сили. Бо без цього її повернення було б неможливим. За будь-яких розкладів. Вона цього прагнула. Ми цього прагнули. І ми цього домоглися. Спільно. У цьому - чудодійна хімія процесу. Решта - мікробіологія наслідків. Путін повертав Україні яскраво вираженого пасіонарія, здатного створити проблеми діючій владі. Захід "прикупив" козир, необхідний для подальшої імплементації "Мінська". Порошенко отримав привід, що дозволяє, як мінімум, вирівняти криву падіння рейтингу.

Але Савченко - не привід. І не провід. Вона - струм. Вона - оголений нерв, дотик до якого буде настільки ж болісним, наскільки й корисним. Для тих, хто забув. Для тих, хто хоче згадати. Про що і як ми мріяли. На "Груші". Під Радою 21 лютого. На безпомічному блокпосту на Рибгоспі на початку війни.

Вона нагадає. Тому що пам'ятає. Як мінімум, пам'ятає обіцянки вичистити мерзоту.

Її місія - служити живим докором сумління для тих, хто був легкодухим. Лютим докором тим, хто плекає в собі свіжовилуплених вождів. Хто щоденно торгує. Чужою славою, чужою бідою, чужою кров'ю. Нашими спільними надіями.

Повернена Надія є живим підтвердженням того, що не треба падати до пострілу.

Ким Надія Савченко стане завтра, покаже час.

Але думаючого вона вже сьогодні примушує осмислювати недавнє минуле, необхідне для швидкого наближення неминучого майбутнього.

У 95-му мені випало слухати Беназір Бхутто. Прем'єр Пакистану, сміючись, зізналася: "Плутаюся у французьких королях. Але Жанну Д'арк ніхто, ніколи, ні з ким не сплутає. Вона б ніколи не стала королевою, навіть якби вижила. Але вона стала більше, ніж королевою. Вона стала символом відродження гідності нації. Хіба є місія почесніша?"

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі