Народжені серцем - Колумністи - dt.ua

Народжені серцем

8 травня, 2016, 16:00 Роздрукувати

На Луганщині споруджено нові народні пам'ятники.  

Семен ПЕРЦОВСЬКИЙ, заслужений журналіст України, секретар Луганської регіональної організації НСЖУ

З вікон нашого будинку, крайнього в Сєвєродонецьку, видно вдалечині, за Сіверським Дінцем, місцеву природну визначну пам'ятку, яку оспівав іще земляк-класик Володимир Сосюра:

Ну як мені забуть далеку Білу Гору,

…де в ніч ясну, прозору

носився з вітром я скажено на коні?

У дитинстві ми навідувалися сюди по абрикоси — найкращі в околиці. А на самому зламі століть мій добрий друг сєвєродонецький протоієрей Георгій Дубовик освятив тут цілюще джерело, що б'є з крейдяних надр. Нині інший земляк, знайомий з молодості як фізик і кібернетик, Сергій Камишан, який став за нових часів отцем Сергієм, вітає тут прочан у новозбудованому храмі на честь ікони Божої матері "Призри на смиренність". Словом, коли я побачив, як на нічній горі замерехтіли вогні, що зливаються в хрест, то подумав: "А чи не так і має бути на святому місці?"

Вогні ці виявилися рукотворними, але енергію їм удень дає саме сонце. Освітлюють же вони справді священне й вічне для всіх нас — пам'ять і скорботу за полеглими визволителями рідної землі.

Запалив незвичайні "свічки" сам народ. Не офіційний, зате зворушливий пам'ятник, що торкає душу, спорудили, що називається, всім миром, а присвятили його тим, хто понад 70 років тому загинув у кровопролитних боях на цьому п'ятачку землі біля самого Дінця.

"Бої місцевого значення"

Що відбувалося в нашому краї влітку 1943-го? Червоноармійці, що вже встигли звільнити Лисичанськ, але змушені були залишити його й відійти за Донець, рвалися, нарешті, знову перейти від тривалої оборони в наступ.

Читаю зведення Радінформбюро за 20 липня 1943 р. (759-й день війни і доба найбільш кровопролитного бою біля села Біла Гора): "На півдні, у Донбасі… зав'язалися бої місцевого характеру, що мають тенденцію перерости в серйозні бої. Тут наші війська форсували річку Сіверський Донець і річку Міус, серйозно поліпшивши свої позиції". Це було початком Ізюм-Барвінківської наступальної операції Південно-Західного фронту. Ставилася мета: скувати донбаське угруповання противника і не допустити перекидання його військ у район Курської битви.

Мети було досягнуто. Однак 3-й гвардійській армії остаточно прорвати ворожу оборону тоді не вдалося. У мемуарах фельдмаршала Еріха фон Манштейна "Втрачені перемоги" знайшов пояснення: "Після того, як операція "Цитадель" за наказом Гітлера 17 липня була остаточно припинена також і групою "Південь", командування групи вирішило зняти тимчасово з цього флангу великі танкові сили, щоб із допомогою цих частин відновити становище в Донбасі". На високому правому березі Дінця гітлерівці займали панівні, дуже укріплені позиції.

Так було й із Білою Горою. Її штурмували частини 279-ї стрілецької дивізії. За два місяці до цих боїв комдивом призначили генерал-майора Володимира Потапенка. Через багато років він переїхав жити в Лисичанськ, став його почесним громадянином. Тут оселився і колишній солдат 1001-го стрілецького полку Іван Васильович Іванов — рядовий учасник тодішнього форсування Дінця. Один з небагатьох, хто вцілів.

Втрати по обидва боки були величезними. Особливого підкріплення танками й артилерією тим, хто наступав, забезпечити не вдалося. Що переправиш на човнах і плотах під жорстоким вогнем? У батальйонах після запеклих боїв у строю залишалося небагато бійців. Але за цей, південно-східний відносно Лисичанська, плацдарм билися героїчно.

— Народної пам'яті не менш гідні й полеглі біля Білої Гори, — вирішили люди. Про подвиг воїнів 1001-го, 1003-го, 1005-го полків, якими командували М.Печерський, В.Лінивий, М.Русаков, добре знають у всьому краї — і в Лисичанську, і в Сєвєродонецьку (під час війни — робітничому селищі Лисхімсбуд, а нині — адміністративному центрі Луганської області). І поруч з ними — у стародавньому селищі Боровському, де пишаються своїм земляком снайпером 1001-го полку Володимиром Дашевським, котрий знищив десятки гітлерівців. Частини 279-ї дивізії стояли й тут. Такі приклади (як і від солдата до комдива) теж розвінчують нові російські міфи, озвучені В.Путіним про те, що ворога б вдалося здолати й без участі українців.

Усюди діють пошукові групи, які відшукали останки багатьох полеглих учасників боїв. Імена деяких вдалося встановити, а інших поховано як невідомих солдатів у різних братських могилах. Їх побачиш в околишніх містах, селищах, селах. Настала черга й спільного пам'ятника. На тому, политому їхньою кров'ю, місці…

Родом з воєнного дитинства

Втілювати народні й свої сподівання взялася дивовижна людина — Микола Мойсеєнко, що живе в передмісті Сєвєродонецька Метьолкіному. "Чекати із цим мені вже було не можна — не ті роки", — сказав він.

Микола Іванович — ровесник Луганської області: народився за три роки до війни. Де? У селі Біла Гора — під тією самою висотою 127.8, де полягли тисячі воїнів. І стрілянину пам'ятає, і землю цю, всю пориту снарядами. У цій землі похований його батько Іван Іванович, командир дивізіону "катюш", який повернувся з війни інвалідом. Про неї Микола згадував, будуючи заводи в африканських та інших країнах. А тепер зробив усе, що тільки міг (і навіть більше), щоб пам'ять про війну зберігала не тільки земля. І не тільки Донець, яким він разом із героїчними медсестрами Лисичанської дивізії пускав квіти, вшановуючи тих, чиє життя тут обірвали кулі й осколки.

Тямущий інженер-монтажник Мойсеєнко сам розробив проект, ескізи й макет народного меморіалу.

— Хотілося такого, до чого можна було б притулитися, що зберігало б тепло й світло, — признається він. — Такий настрій мені дала поїздка до Індії. Але ці думки й почуття вклав у рідні символи.

Так і був створений пам'ятний шестиметровий дубовий хрест.

— Допомогли друзі-майстри з Кременського району, — розповідає Микола Іванович. — А всю ретельно розраховану конструкцію, з дуже надійним фундаментом, кріпленням зробили в рідному "Промхіммонтажі". Хоча зараз монтажникам дуже скрутно. Про те, що вночі хрест, у який вмонтовано спеціальне обладнання, світить сонячним вогнем, ти вже знаєш.

На майданчику поруч із хрестом — бетонна чаша скорботи. І стела, що символізує розрив снаряда. Тут — на узвишші, з якого відкривається прекрасна панорама на річку, задонеччя, білі квартали Сєвєродонецька, селище з доброю назвою Мирна Долина, сільські хати, — думаєш багато про що. На меморіальних плитах біля Поклінного хреста, як його назвали, розказано, що при завоюванні цього плацдарму загинули тисячі наших воїнів, викарбувано звернення до кожного, хто піднявся сюди, і прохання до Господа упокоїти душі полеглих. Творець монумента знайшов для цього найпотрібніші слова.

Зрозуміло, ми повели мову й про тих, хто допомагав керівникові ініціативної групи, бо він, зрозуміло, ніяк не міг би обійтися власними можливостями.

— Так і скажу: народ, — відповів він. — Хто чим міг. Хто — роботою, хто — матеріалами, невеликими грішми. Прості люди, ким би вони не працювали. Знову переконався, які вони в нас чудові, чуйні. Звернешся навіть до незнайомих — і підтримують. Це тішить, розчулює, дуже зобов'язує. Друзі приєдналися. Скажімо, підприємці Володимир Єрмоленко, Юрій Дядик допомагали в будівництві, фінансово, просто як небайдужі люди, які виросли на цій землі. Турботи розділили й молоді земляки: у лисичанських міськраді, краєзнавчому музеї…

А скільки Мойсеєнко знайшов нових однодумців! Зокрема серед земляків з Держслужби з надзвичайних ситуацій, які теж простягнули руку допомоги. Бували й несподівані зустрічі. Завернули в Білу Гору учасники велопробігу з Сєвєродонецька на чолі з Миколою Скурідіним, побачили, чим тут зайняті земляки, і теж підключилися.

Пам'ятник урочисто відкрили в неділю, 21 липня 2013 р. На Білу гору прийшли односельці, гості з сусідніх міст. Розробили хвилюючий сценарій, втілити який допомогли тодішня завідувачка відділу культури Сєвєродонецької міськради, а нині заступник губернатора Луганщини Ольга Лішик, інші ентузіасти.

— Єдине, про що я попросив, — каже Микола Іванович, — щоб усе було не пафосно, а сердечно і без жодної політики. Замовили польову кухню — одну на всіх: і генералів, і рядових.

Пам'ятник поки що не оформлено офіційно — для цього потрібно багато чого, починаючи з проекту, землевідводу. Тут ініціаторам самим не впоратися, а без документації місцеві ради приймати на баланс об'єкти не можуть. Навіть такі. Цю бюрократичну проблему треба вирішувати і в регіоні, і в Києві. Адже все вийшло достойно, своєрідно, примітно.

Нащадки

Восени того ж року Військово-історичний клуб імені 279-ї Лисичанської стрілецької дивізії провів тут військово-історичний фестиваль "Лисичанськ-1943". Його присвячують 70-річчю визволення колиски Донбасу від нацистів. Головною подією фестивалю стала реконструкція бою 1001-го полку 279-ї стрілецької дивізії з частинами вермахту за визволення села Біла Гора й сусіднього Лисичанська. Все відбувалося там, де сім десятиліть тому точилися справжні кровопролитні бої. І згідно з тодішніми подіями. Повторили полковий маневр обходу Лисичанська з лівого флангу й удар з білогорівського боку.

Вдалося розшукати фотохроніку 279-ї дивізії тих днів: сапери наводять переправу. На правому березі видно виробничі споруди знаменитого Лисичанського содового заводу. Після війни він знову почав працювати на повну потужність. А кілька років тому, ще в мирний час, коли тривала чехарда власників, був зруйнований ущент. Разом з унікальною, мало не найдовшою в Європі вантажною канатною дорогою. Чи соромно комусь хоча б перед солдатами, які в 1943-му штурмували цей берег?

У центрі села Біла Гора Попаснянського району Луганщини — братська могила, де спочивають близько 800 червоноармійців. Майже втроє більше, ніж нинішнє населення села. А всього за кілька днів у цих місцях загинули тисячі воїнів. Село все ж таки тоді взяти не вдалося — визволили його 2 вересня 1943 р. одночасно з Лисичанськом. Але ті, на чию честь на Білій горі нині спорудили монумент із Вічним сонячним вогнем, — теж визволителі. І переможці!

Так само, як ті українські воїни, що звільняли цю землю в 2014-му. Хто міг знати, що в тих самих місцях знову спалахнуть уже не реконструйовані, а справжні бої? І на мосту через Донець загине комбриг Національної гвардії Олександр Радієвський, ім'я якого тепер увічнено і в Сєвєродонецьку, і в Лисичанську.

Його бойові побратими по антитерористичній операції несуть нині службу й у районі Білої Гори. По суті, це прикордоння. Ми піднялися до пам'ятника разом із Миколою Мойсеєнком, офіцерами запасу Володимиром Гаврилюком і Володимиром Луганським... Автор монументу розповів про давні бої за звільнення Донбасу, а бійці АТО — про свою службу тут, фактично на самому рубежі між війною і миром. Потішило, що воїни доглядають пам'ятник, висадили поруч із ним молоді дерева, кладуть до меморіалу квіти.

Ми приїхали сюди, щоб обговорити відновлення ушкодженого при обстрілах гранітного покажчика і можливе доповнення до меморіалу. Під час боїв за плацдарм тут загинули й тисячі солдатів вермахту. Нещодавно німецькі громадські організації звернулися до Миколи Мойсеєнка з проханням встановити тут гранітний знак, що розповідає і про ці втрати. Вони — теж жертви війни, нацизму, і цей факт не роз'єднує, а поєднує народи.

І нові покоління повинні знати, що очікує тих, хто приходить з війною на нашу землю. А всім нам слід подумати про те, що коли давно примирилися український і німецький народи, то як же не встановити непорушний мир у нашій власній країні? Це — обов'язок пам'яті, обов'язок перед самими собою, перед нашими дітьми й онуками.

Відгук у кожній душі

Під Сєвєродонецьком з'явилося ще одне святе місце. У ньому теж втілилися ініціативи, душа і праця Миколи Мойсеєнка. Сам він, іще дитиною, вважай, у цих місцях, які у військове лихоліття на півроку стали прифронтовою смугою біля Сіверського Дінця, пережив і бомбування, і артилерійські нальоти. Але розповів про інших дітей.

Улітку 43-го з зони бойових дій 279-ї стрілецької дивізії, що готувалася до штурму Лисичанська, було вирішено евакуювати 25 малюків, які стали сиротами. Вранці 5 липня вони вирушили з селища Метьолкіне на п'яти підводах у супроводі п'ятьох дорослих. Але тут налетів фашистський стерв'ятник, і його бомби влучили прямо в підводи.

— Найгірше, коли війна вбиває дітей, — каже Микола Іванович. — І я, почувши розповідь про забуту могилу в лісі біля нашого приміського селища Метьолкіне, де поховані малята, довго не міг отямитися. Знайшов її і почав діяти.

Пошуковому загону при народному музеї Сєвєродонецького об'єднання "Азот", удалося знайти запис у документах Смолянинівського евакогоспіталю, де чекали дітей, про те, що ніхто тоді не вцілів, і прізвищ загиблих встановити не змогли. Усіх їх поховали на лісовій галявині, але в наш час цю могилу довелося шукати заново. Коли з допомогою старожилів і грибників відшукали, всією громадою вирішили увічнити пам'ять про дітей, які (скільки таких було!) так і не стали дорослими.

— Гроші на пам'ятник збирали всім миром, — розповів М.Мойсеєнко. — Так само й споруджували його. Відкрили у 2013-му. А пізніше встановили й гранітну стелу, на якій викарбувано слова про трагедію, що сталася тут.

Для забезпечення робіт знадобився не тільки хист громадського активіста Мойсеєнка наснажити земляків, передати їм свою переконаність у важливості благородної справи, а й підтримка інших небайдужих людей.

Дієво доєдналися до втілення проектів (спершу ескізів) багато підприємців, колективи, благодійний фонд "Задля майбутнього", добровільні помічники, насамперед жителі приміського селища Метьолкіне. Збирали кошти, матеріали, діставали техніку, показували робітничу майстерність, творчу жилку. Микола Іванович як ініціатор устигав усюди.

Поруч із пам'ятником з гранітною дошкою "Вклонися..." з'явилася й іще одна стела. На граніт під зображення Божої матері перенесено фотографію, на якій знято момент освячення пам'ятника.

І зараз у пам'яті — річниця відкриття пам'ятника. Мало хто вірив, що тоді біля нього знову зберуться люди: практично поруч проходила вже нинішня лінія фронту. Напередодні, зателефонувавши мені, Микола Іванович розповідав:

— У нашому приміському лісі лунали автоматні черги, вибухи. Постараюся їх припинити.

І... вирушив до тих, хто воює, на лінію фронту нинішньої війни.

— Вранці 5 липня тут мають зібратися і дорослі, і діти — вшанувати пам'ять малят, які загинули на цьому самому місці у 1943-му. Ми рівно рік тому поставили тут народний пам'ятник, і не можна, щоб на такому святому місці знову гинули люди.

Ветерана-творця почули. А чи почують тих, хто на сході-реквіємі заявив: ніхто не має гинути в жодному місці нашої землі? Одна людина змогла перервати війну в одному місці на кілька годин, а якщо за це візьмуться всі...

Сюди знову прийшли і старожили, і молодь, і діти. Зустріч вийшла щирою, душевною, пронизливо зворушливою. Підходили й ті, хто просто йшов дорогою, бо на ній з'явився жалобний знак-покажчик: "Зупинися! Тут спочиває прах 25 дітей, убитих війною".

Були й офіційні особи — голова міської ради ветеранів Володимир Корженко, голова селищної ради Василь Попов і депутат ради Олександр Метьолкін, завідувачка відділу культури міськради Ольга Лішик, яка стала після визволення Сєвєродонецька заступником губернатора. Але, поклавши квіти до пам'ятника і поспілкувавшись з земляками, вони більше слухали, ніж говорили.

Відлунав метроном. Лісову тишу наповнила музика Баха, Моцарта. Кожен думав про своє, і всі — про одне. А батько Іоанн, відслуживши молебень, сказав про це вже як простий громадянин: усі ми відповідаємо за те, що відбувається на нашій землі, — і перед Богом, і перед самими собою, і перед нашими дітьми.

Хто не присягався, що готовий усе зробити для їхнього щастя, не допустити жодної їхньої сльозинки? Але діти — перші жертви! — гинуть і сьогодні, в Україні, у нав'язаній нам війні, яка спалахнула несподівано, як лісова пожежа. Але такого не має бути — ні за Божими, ні за людськими законами. Тому селяни й поставили на своїй землі такий пам'ятник.

Не знаю, що зрозуміла зі сказаного маленька Ріната Попова, яка прийшла сюди разом із дідусем. Вона просто підійшла до пам'ятника і поклала до нього свою найулюбленішу ляльку. Дітям, які не гралися у війнушку і взагалі не встигли ще награтися. Приходять до пам'ятника, доглядають його сироти з місцевої школи-інтернату.

Меморіал вийшов справді хвилюючим. Тут і стенд із дитячими малюнками про мир, перерваний війною, і шкільна дошка. І пірамідка для іграшок, і ніби надламані вибухом берізки, з яких спурхнули білі лебеді, і пеньки, щоб присісти — послухати птахів, своє серце, і стежка між соснами...

А тепер тут увічнили й пам'ять дітей, які загинули від мін і снарядів у наш час. На меморіалі, який постраждав від обстрілів, додали напис: "Цих дітей убивали двічі — у липні 1943-го і в липні 2014-го. Люди! Прокляніть війну!". Поруч із пам'ятником з'явилися забетонований фрагмент снаряда, який розірвався тут, "лелека в гнізді" на дереві, посіченому осколками. До цього місця приходять і дорослі, і діти — приносять квіти, іграшки. "Діти війни" тепер — і старі, і малі.

— Кажуть, на деяких стежках зараз стоять мінні розтяжки, — повідомив місцевий мешканець, — то ви вбік не відходьте. Бачите? Дітей усі притримують.

Як гірко, що й наші діти довідалися про війну не тільки з фільмів і книжок. Їм знову пообіцяли, що мир настане обов'язково. Тільки чому ми його не вберегли, і чи навчимося берегти тепер?

Оберігаючи Батьківщину — велику й малу

Обидва меморіали — і на вшанування пам'яті дітей, і "Поклінний хрест" на Білій горі — істинно народні. Так, ми приходимо до Вічного вогню, інших офіційних пам'ятників, але все-таки мали з'явитися й неповторні, властиві кожному краю, святині. Для нинішнього адміністративного центру Луганської області Сєвєродонецька, який виріс фактично після Другої світової війни і не має глибокого історичного коріння, це особливо важливо: своя історія, своє обличчя — усе це впливає на формування й нових поколінь.

І справді: коли ми кажемо "Мала Батьківщина", з якої для нас починається наша Вітчизна, наша Україна, то згадуємо не тільки площі, проспекти, а й ті куточки, які особливо близькі серцю. Саме такі душевні пориви вловив, наприклад, протоієрей Георгій Дубовик, завдяки якому в сосновому бору на західній околиці міста, яка раніше взагалі не знала церков, з'явився незвичайний храмовий комплекс "Лісова дача". А на східній околиці зусиллями ентузіастів нещодавно виник меморіал, повз який не можна пройти просто так. Якщо ти — людина.

Народні пам'ятники покликані допомогти тому, щоб однодумців у їхніх творців іще побільшало, щоб відгукнулися всі серця. Нині до них приносять квіти, просто йдуть постояти в роздумах про те, на якій землі живуть, про те, що на ній уже пролито стільки крові. І про життя взагалі, для якого народжуються діти.

— Ми запланували прокласти до дитячого пам'ятника доріжку, зробити місток над старим річищем, виконати інші роботи, а біля меморіалу "Поклінний хрест" хочеться поставити каплицю, — ділиться планами Микола Мойсеєнко.

І уточнює: народну ініціативу всі начебто вітають, але виділення землі під меморіали ніким так і не оформляється; місцева влада не поспішає визнати їх своїми. А без цього вони ніби є, але ніби й не існують, допомогу залучати непросто.

* * *

Весняного суботнього дня ми разом з Миколою Івановичем Мойсеєнком знову побували біля пам'ятника дітям. Дещо підправили і відійшли вбік, бо сюди під'їхала пара молодят. Постояли, взявшись за руки, поклали квіти... А десь удалині, осторонь Попасної, лякаючи і дітей і дорослих, щось знову бабахнуло.

Але, може, це вже почалися весняні грози? Тільки й усього. Дай Боже!

За матеріалами: DT.UA /
Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 15 вересня-21 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >