Народне волевиявлення

Ну, от і вибирають. А я "коментую".

На провідному телеканалі наш народ, нарешті, вибрав "голос" країни. У рамках однойменного ліцензійного талант-шоу. Найкращим "голосом" оголосили милу світловолосу одеситку Аню Ходоровську. Їй усього 19. Але контракти - уже з мокрими печатками (плюс обіцянки запису пісень у престижних студіях). Конкуренти у дівчини були гідні. Настирливі українські хлопці. І навіть один темпераментний сильноголосий грузин... Котрий викликав збентеження в лавах патріотів. Мовляв, це ж "голос Кавказу"! І от народ України потягнувся до мобільників, щоб підтримати... Своє. Слабку стать. Тендітна квітка. Наш терплячий телеглядач, мабуть, добряче притомився від батальйонів безсоромних фанерних білявок, які окупували музканали. І коли зненацька помітив зворушливу одеську Сольвейг, котра співає своїм голосом (нехай у вокальному плані це і не Селін Діон!), то ніхто вже й секунди не вагався. Одне слово, підтримали тендітність і скромність. І побажали їй дужої "сильної руки". Яка, мабуть, і поведе цю принцесу в казковий світ шоу-бізнесових лиходійств.

Дарма думати-гадати, наскільки об'єктивний і виправданий саме цей "вибір народу". І наскільки саме цей "голос" здатний презентувати вокальну потугу різноголосої країни. Жодного сенсу в сумнівах немає. Сотні разів доводиться нагадувати: технології отаких форматів - це (всього лише) "ігри на гроші". Та ігри на рейтинг. І з якої радості мільярдерам-трудоголікам, котрі утримують свої телеканали, додатково упрівати і напружуватися, просуваючи на сцени (в ефіри) десятки аматорів, які засвітилися у тій чи іншій програмі? Це ж усе - метелики. Кумири на мить. Гвинтики-гаєчки ненаситного шоу-агрегату… Який щосезону потребує нових жертв. Тож отримали свої гроші (чи обіцянки) - і додому. Викладати фізкультуру в Херсонській області. Або, у найкращому разі, голосно співати в ресторані. (А раптом потім комусь і усміхнеться щаслива шансонна доля С.Михайлова або Г.Лепса?).

Ну, а трохи раніше - на конкуруючій телекнопці - той самий народ із тим самим надривом обирав собі чергових кумирів. Під грифом "найталановитіші!" в усій Україні. Уявіть, підсумковий вибір виявився до смішного передбачуваним. Тисячі людей дзвонили або надсилали смс "за" вокально-приблатнений ансамбль "Лісапетний батальйон". Дванадцять моторних псевдофольклорних "бабоньок" (цим словом любить хизуватися пріснопам'ятна співачка І. Аллегрова) чудово знали, "куди" вони їдуть. І жодної секунди не сумнівалися, що повернуться у свою Хмельницьку область (село Скеля Подільська) - до чоловіків, односельців, великої рогатої худоби - з видатною перемогою. Тобто з мільйоном за пазухою (від В.Пінчука). Як то кажуть, і на скелі ростуть дерева.

Співочий "батальйон" не гірше за продюсера В.Бебешка знає, чим народ причарувати. І, так би мовити, наново "виявити" його підсвідомі творчі пориви. Адже репертуар та образи дванадцяти трудівниць - саме "те". Для найширших верств. Це кітчуха, перелита за краї гранчаків. Це дуркування, з претензією на лубок. І, як правильно зауважила одна людина, це просто - зведений хор з дванадцяти вірок сердючок. Хто ще потрібен народу в телевізорі, крім масок, що кривляються? Ці образи і піднімають "как бы" розумного глядача трохи вище - у його ж власних очах. Над його власною порожньою головою. Людині з телепультом у зубах не треба напружуватися, вибираючи між розумними і красивими, між талановитими і, прости Господи, геніальними. Між людиною, яка блискуче приборкала "кубик Рубіка" і людиною, яка хоча б влучає в ноти. Адже тут зворотний відчутний вибір. Між собою, дурнем, і тим, хто цього дурня агресивно зображує. Між тупим і "ще тупішим".

Закликаю ряд наших розумних учених знову засісти за праці на тему: "Кітч як смислотвірний стрижень естетичного самовизначення сучасного українського суспільства".

Тож маємо те, що маємо. Кітчем затикаємо всі діри. Кітчем виправдуємо навіть те, що потребує не виправдання, а бичування. Тут я зобов'язаний навести правильну цитату з вуст дотепного і талановитого петербурзького критика Тетяни Москвіної. От що вона думає з приводу масової свідомості і несвідомості мас: "Диктатура мас, як правило, - це диктатура неуцтва. Її не повалиш нічим. Той тип культури, коли обрані творили, а профани слухали, іде в минуле. Зникають талант, натхнення, оригінальність. Маси вибирають самі. І вибирають схоже і подібне, а не особливе й оригінальне…"... Це - аксіома. Так було і так буде завжди.

Втім, "диктатура мас" не завжди схиляється тільки до вульгарності або несмаку. Існують показові приклади, коли народне волевиявлення передбачає варіанти і більш м'якого, навіть гламурного, кітчу. Як, скажімо, у випадку з нескінченним турецьким серіалом про Роксолану ("Величне століття"). Український телеканал, що доносить мільйонам благу звістку про інтриги рудої невільниці, нещодавно пішов на безпрецедентний програмний маневр. "Плюси" просто зацементували свій праймовий ефір пряним заморським кіно. Починаючи з п'ятої вечора аж до ночі. В антракті, щоправда, залишили щілину для життєствердних новин: кров, кримінал, жахіття.

Чому ж так злітають рейтинги? Дивні люди, і ви ще запитуєте? Це ж зразок якісного (!) телевізійного, хоч і довгого кіно. Мало того, що всі костюми добре пошиті, і декорації не падають героям на голови. Так до всього їхні артисти принаймні очі переконливо "витріщають".

Це ж не місцевий халтурний ширвжиток, у якому з прайму в прайм кіннотою скаче українсько-російський акторський "батальйон". Вимагаючи за знімальний день сотні доларів.

Тож Роксолана - це переможниця пітьми. Яка тимчасово відвоювала собі вигідне місце посеред російського серіального неподобства.

А до всього у слабкої глядацької половини спрацьовує ще й ефект "ідентифікації". Це ж "наша", у далеких турецьких лабіринтах усіх ворогів здолала! Отже, знай наших!

Загалом, щиро хочеться побажати найбільш вдячній частині телевізійного електорату, домогосподаркам, повернення "світлих" вечорів… Коли слідом за Роксоланою до них на кухні знову повернуться рідні й улюблені маріанни, простомарії, дикірози. Адже воля народу - непередбачувана. А вибір народу - лише "дзеркало", у якому сам народ відображений.