Інакодія

Оскільки війна у нас називається "антитерористичною операцією", політична криза - "децентралізацією", а капітуляція - "особливим статусом", я б теж хотів внести свою лепту в словник вітчизняної новомови.

Наприклад, сучасне інакодумство запропонував би називати "авторитарним плюралізмом".

Чому?

Тому що одноособовий авторитаризм скінчився. (Ну годі вам, диванним. Мемуари Брежнєва не змушували конспектувати? Ні? Так от, це був авторитаризм.) Подальші спроби надути червоні більшовицькі або синьо-жовто-національні щоки, всупереч усім сподіванням правителів та їхніх холопів, були приречені на провал. З однієї-єдиної причини - загальна пострадянська духовитість уже була не того рівня.

Це як система водопостачання зі свердловини. Якщо не працюють гідрокомпенсатори, то хоч який насос постав, усе одно буде недостатньо для рівномірного водорозподілу. Роль гідрокомпенсатора в "совку" виконував ГУЛаг. Та навіть у сучасній Росії безоплатна рабська праця вже не має жодного значення в економіці, репресії політично приємні, але за визначенням - збиткові.

Україна ж, за всіх кривулянь і зиґзаґів, яким позаздрив би досвідчений п'яниця, що повертається додому, тримає курс на Захід як на свій історичний дім. Хоча по дорозі її вочевидь гойдає і нудить. Та однаково вона йде вперед.

Її лідери періодично намагаються реанімувати радянське минуле, тобто репресії. Але виходить переважно чимдалі жалюгідніше видовище, якщо дивитися на результати. А продемонструвати грізність неймовірно кортить. Діди ж воювали. Ну мало під якими прапорами.

І ось ми вступили в епоху конкуренції авторитаріїв, яку чудово зображено в пое-мі Тараса Шевченка "Сон".

Коли чиновницька зграя спочатку мріє про повновагу дулю від начальства, ну бодай півдулі, а потім уже й по пиці - і понеслася естафета, "гуля наш батюшка, гуля".

Істотна стилістична відмінність від зображених царських часів у тому, що тодішній сановник хизувався своєю залежністю й підлеглістю. Підвищував самооцінку демонстрацією вбудованості у систему. Натомість наш чиновник за першої ж нагоди, а надто перед пресою, усіляко демонструє свою індивідуальність і вільнодумство, а також точно дозовану зухвалість. Наш чиновник, та й будь-який начальник, відповідає "цайтгайсту", духу часу рівно настільки, щоб ця відповідність не вимагала від нього відповідної поведінки.

Із плюралізмом схожа історія. Завдяки Інтернету, соціальним мережам радикальне інакодумство може демонструвати кожен, хто опанував буквар і може дотягтися до клавіатури.

Забігаючи наперед, зауважу, що Україна в цих процесах зовсім не є якимось потворним чи, навпаки, благоліпним винятком. Східна Європа пройшла це років з двадцять тому, про Центральну краще помовчати, стільки не живуть.

Деякі частини колишньої Югославії, на кшталт БіГ, віддалено нагадують нас, та й "арабські весни" були схожі. Хіба що південний темперамент плюс іслам швидко зіштовхнули їх у площину прямої дії, та не дай нам Боже такої безглуздої рішучості.

Свобода слова, точніше свобода висловлювань, у нас справді існує. І я б настійно радив її цінувати, пестити й плекати як прибічникам влади, так і опозиції.

З владою меседж простіший - "протестувальники не бунтують". Хоча до влади, сп'яненої собою прекрасною, це не завжди доходить. А коли доходить, то зазвичай уже в "Борисполі".

Бунт, переворот і повстання завжди можуть розраховувати на мобілізаційний ресурс тих, кому відмовлено у праві висловлювати публічну думку. А якщо за неї ще й карають, то сформувати силовий пул - це справа місяців, повірте старому змовникові.

Отут неприємна заковика для націонал-демократів або націонал-недемократів, або просто "противсіхів".

Це все стосується і тих, хто вам не подобається. Навіть з вагомих причин. Бо вони мають рівні з вами права, поки не переходять до антисистемних дій. Якщо ви в цих правах їх обмежуєте, чим ви кращі?

Ви/ми повинні передбачити майданчик для лівих (я не про комуністів, коли що), різних навіжених екологів, ньюейджевців, трансценденталістів, ЛГБТ, Піратської партії, казна-кого, як це повелося в сучасному світі - подивіться Європарламент. Як на мене, цей парламент - знетямлений і безпорадний. Але я ж - людина, вихована на цінностях минулого століття. І воно минуло. А мислити треба вже наступним. Тому молодь точно не повинна нічого "плекати", перетворюючись на маленьких дідків. І тому, якщо ви нікого в житті особисто не вбили (і навіть не підрізали), не флудіть про ліхтарі марно, вам зарахується.

Отже, псевдоавторитарність і псевдоплюралізм, прагнучи досконалості, але не досягаючи її - бо є ж таки історична справедливість, - знаходять одне одного в нашій реальності. І зливаються у бридких обіймах без особливих шансів на коїтус і відтворення.

Бо справді сильна влада - "далекоглядна". Вона, пересилюючи себе, дозволяє відбутися громадянському суспільству. Бо з нього потім рекрутує ефективних клерків вищої кваліфікації, а не невігласів-казнокрадів, - як наша.

Натомість плюралізм думок західного зразка юридично точний у своїх висловлюваннях. І не тільки через можливість по-дурному легко потрапити "на кічу". А й тому, що в такий спосіб мовець демонструє і відстоює свою інтелектуальну вищість. Якщо, звісно, має інтелект.

Коли криза - інстинкти сильніші за розум. І неважливо, це індивід, влада чи суспільство. У влади спрацьовує спинний мозок радянського зразка, як давніший. У суспільства вмикається дисидентська опція півстолітньої давності. Обидві сторони потрапляють у клінч на радість конкурентам, заздрісникам і ворогам.

Розводитися про недосконалість влади можна нескінченно довго. Так само як і про ситуативну примітивність дисидентства. Проте річ у тому, як із цим усім чудовим бекграундом тепер злетіти.

Я от був на території зони ВР-389/36, у селі Кучіно (Перм). Звідти ми вивозили останки Стуса, Литвина і Тихого. На ті часи це було пекельне пекло, і ми резонно припускали, що можемо не повернутися звідти живими.

Звісно, у Борисполі нас зустріла делегація тодішніх політичних почвар разом із пресою, і я вирішив за краще йти у Київ пішки.

На похороні Василя Стуса був ажіотаж. А три роки по тому до нього на могилу прийшли вже одиниці. Така реальна ціна нинішніх українських "скріп". Де похована Горська? Хто такий Гірник? Чому генерал Григоренко? Ця частина історії катастрофічним чином була вилучена з суспільної свідомості.

Без пруфлінків і на особистому досвіді скажу, що про український національний опір на Заході ніхто б не дізнався, якби не євреї-"відмовники", не Сохнут та інші організації.
Ми тоді були пліч-о-пліч, тому вижили.

Я пам'ятаю територію
ВР-389/36 і нашого поводиря Василя Овсієнка. Під ногами валялися плати для прасок, які вони мали збирати, і відтоді до прасок я ставлюся з упередженням. Але в табірних умовах вони примудрялися відшукати такий опціон, за якого люди далекі одне одному знаходили спільну мову.

Я зараз скажу страшну річ. Ми з вами перебуваємо в одному спільному таборі. Є зсучені, законники, є приблатньонні, є шпана. У старих дисидентів було загальне правило - не бити на собі жодних "мастей", бо політичні - вони інші, і кримінальники це цілком поважали.

Отже, якщо абстрагуватися від романтики особистого дисидентського минулого, перед тими, хто вважає себе інакодумцями в сучасній Україні, постав серйозний вибір. Точніше, пропозиція, щоб не кривуляти.

Конкуренція світоглядів і особистих позицій - це просто такий композит. Усі ваші (і мої в тому числі) "ізми" - це не просто продукт минулого. Це обставина, що тягне Україну назад.

Ой, так, я ж про інакодумство.

Дисидентство ХХ століття було неймовірно драматичним тому, що про твій вибір ніхто й ніколи не дізнався б. Я особисто знаю десятки людей, які здійснили геройські вчинки і про яких ніхто не знає, але їм достатньо самого факту. Сучасний дисидентський рух має так само опинитися перед вибором між демонстративністю західного зразка і дійсністю.

Не поспішайте розставляти акценти. Світ зараз улаштований саме таким чином, і ми фактично останні 30 років живемо на його гроші. І, схоже, збираємося жити й далі.

Подумайте про дивіденди, які ви хотіли б отримати від вкладу через кілька років. А це все ті самі ліберальні цінності, сумнівні, але вже які є.

Як і десятки інших людей, я міг би написати щось на кшталт "Куховарської книги анархіста". Але як практик можу сказати лише, що в практичному вимірі всі ваші ідеологічні преференції - нікчемна величина. Якщо критерієм є ефективність, то всі ваші партійні понти - у найкращому разі для ЦВК.

Ви/ми можемо виграти країну лише в тому разі, якщо радикально поступимося своїми застарілими уявленнями про інакодумство уявленням сучасним. Це фактично єресь, бо визнати необхідність широкого патріотичного консенсусу заради країни - складно.

Ви думаєте, скріпи тільки з іншого боку?

Озирніться навколо.

Інакодумство передбачало попервах ліберальну критику радянського ладу. Цього уникли одиниці. Ну, можливо, Лук'яненко. Інакодумство завжди виходило з бажання недорого поліпшити наявне. І тому завжди зазнавало героїчної поразки. Не можна домовлятися з
дияволом.

Усі наші й західні бла-бла-бла не мають жодної цінності, допоки не перетворяться на дію.

Радянські дисиденти в масі своїй спочатку писали листи в обкоми про те, як поліпшити радянську владу. Уже після першого строку їх попускало, і вони писали до діла.

Я пропоную владі й суспільству одразу проминути стадію політичного петингу і перейти до діла. Якщо влада не в тонусі, то можна просто поміняти верх із низом, якщо хтось у курсі. Адже в нас усе реально непогано зі словесністю. Можна пограти в рольові ігри з підпорядкуванням. Хоча ціна питання - два десятки пройдисвітів і негідників, яких треба заарештувати і судити на вчора.

На жаль, судити, розумію…

Але я вихований у ХХ столітті. І маю серйозні побоювання, що люди сучасніші поставляться до питання більш безжально. Взагалі-то я в цьому впевнений. Кров'ю можна писати тільки дуже короткі тексти - вона швидко згортається. Дія, що упереджує повсюдне насильство, - це одночасна тимчасова відмова від своїх партійних бубнів, новий технічний і технократичний уряд.

Нова конституція.

Нова країна.

Це ніяка не риторика, вибори ж скінчилися. Дурити Захід іще можна, але недовго. Якщо президент вважає, що близько
17 моніторингів, які щодня надходять в АП, відображають реальну картину, то він глибоко помиляється.

Діалог із владою потрібен і можливий лише через солідарну дію, на слова вона не реагує. Не тому що інфернально погана, а тому що дурна і за визначенням постсовкова.

Смисловою помилкою є те, що при слові "консенсус" влада починає чепуритися й кокетувати, вважаючи, що домовлятися пропонують саме з нею. Опозиція хмурнішає і стовбурчить шерсть на загривку, вважаючи, що слово має перекладатися як "зрада". А домовлятися треба не з партіями, "гілками" і "силами", а один з одним. Тобто народні представники неймовірно швидко завжди нахабнішають, бо знають: сорок із лишком мільйонів маленьких авторитаріїв навряд чи домовляться один з одним. Швидше поб'ються. Їм іще й допоможуть.

Завдання громадянського суспільства - не ходити на Майдан (зараз мене розіпнуть). Завдання - нагнути своїх представників у Раді так, щоб вони стали в один стрій і не тринділи. На жаль, мало хто з них служив строкову.

Завдання Путіна - підняти бунт, посилити природні протиріччя. Розповісти Заходу, що ми, Україна, - новий ІДІЛ і хочемо лише Майдану з шибеницями. Це вже робиться. І негативні результати теж є.

Перед нами досить нудне й неприбуткове завдання - конвертація протестних намірів у продуктивні дії. На цьому етапі вони можуть бути лише парламентськими. І які пляшки вони один об одного при цьому битимуть - діло десяте.

Але якщо ми вважаємо (а ми ж вважаємо?), що влада вкотре озвіріла від власної значущості й безкарності, то повинні протиставити їй не міркування, а дії. Можливо, й з'явиться якийсь український Ганді або Лі Куан Ю. Але це обов'язково буде людина дії.

А ми вже зі своїм ХХ століттям якось прилаштуємося до історії успіху. А якщо не буде месії? Ну, тоді самі. За давнім звичаєм.