Пастка Податкового кодексу

Поділитися
Бюджет вимагає, і податкова служба продовжує самостійно створювати акти та податкові рішення, спираючись на суміжні галузі права. Саме час розібратися: на якій підставі?

Зараз уже практично ніхто не сумнівається, що монументальний труд під назвою Податковий кодекс верстався зовсім не для "систематизації та упорядкування податкових норм". Його приймали, аби одним махом і переламуванням через коліно внести безліч істотних правок для наведення порядку в державі. При цьому на публіку було заявлено зовсім інше - "нормалізація" податкових норм для блага платника податків. Інакше кажучи - зведення всього і вся в єдиний документ, виключно яким і мусять керуватися у повсякденній діяльності сам платник податків та податкова сторона, що назирає за ним.

І якщо раніше податкові закони теліпалися десь між Цивільним і Господарським кодексами як доповнювальні акти, то тепер тримайте - єдиний і завершений труд. Який самостійно описує всі можливі варіанти розвитку подій та кару за гріхи.

Як з'ясувалося, це був не тільки "прорив", а й певною мірою - правова пастка. Бо сьогодні, як і раніше, істотну частину господарських подій на підприємстві податкова служба не може трактувати, спираючись виключно на Податковий кодекс. Особливо якщо притягувати до відповідальності треба швидко й незважаючи на повноту правової картини вчиненого. Тим часом правова ситуація змінилася. Точніше, вона такою була й раніше, але після пропаганди "єдиного та епохального" документа стала більш явною: в галузі господарського і цивільного права податкова служба не повинна й не може виносити самостійні судження як цар і бог. Просимо до суду.

Але ця самостійна судова вертикаль не завжди виявляється прибічником бажаних бюрократичних порядків. Або принаймні не надто швидко й педантично виконує свої обов'язки. Все це "гальмує податковий процес". Однак бюджет вимагає, і податкова служба продовжує самостійно створювати акти та податкові рішення, спираючись на суміжні галузі права. Саме час розібратися: на якій підставі?

Пригадується, під час обговорення Податкового кодексу пропонувалося скористатися закордонною практикою і для повноти самостійних дій внести у правову оцінку господарських операцій поняття "доктрини ділової мети", на підставі якої наслідки господарської операції можуть трактуватися по-різному для господарського і податкового обліку. У такому разі справді з'являється можливість визнавати недійсними господарські операції для цілей податкового обліку без оскарження господарської операції по суті. Але через тотальну недовіру до праведності вітчизняної податкової служби така процедура формалізована не була. Слід визнати це чесно й відверто, а не намагатися знайти аналогічну процедуру "між рядками". Тобто "податкові наслідки господарської операції" не можуть на даний момент трактуватися окремо від її суті і форми.

Таким чином, у податковому оскарженні правочину залишається колишній випробуваний метод - визнання правочинів "нікчемними" і "недійсними" за правилами Цивільного кодексу (ЦК).

Звісно, у наглядової сторони спостерігається постійна спокуса визнати правочин "нікчемним", оскільки це не потребує додаткового судового доказу. Однак законодавство передбачає, що правочин визнається "нікчемним" при порушенні суворо встановлених вимог чинного законодавства (гл. 16 "Правочини" ЦК): "дієздатність сторін", "необхідне нотаріальне посвідчення", "порушення публічного порядку". Розширювальне тлумачення цих випадків проблематичне. Навіть варіант "порушення публічного порядку" досить чітко застережений у ст. 228 ЦК: "... правочин не може бути спрямований проти конституційних прав та свобод людини і громадянина, знищення майна фізичної і юридичної особи, держави або територіальної громади...". Податкові прогріхи, як і такі повсякденні варіанти - "підприємство не перебуває за місцем своєї реєстрації", "не здає звітності", "не надало відомостей на запит контрольних органів" - тут однозначно не прозирають.

Визнання правочину "недійсним" - на порядок складніший юридичний процес, оскільки передбачає встановлення його обставин у суді в змагальній процедурі сторін. Ще й у більшості випадків - доказ злочинного наміру хоча б однієї зі сторін. Тобто жодним чином не може бути самостійним умовиводом перевіряючої сторони.

Підозрюючи, що прав на самостійне винесення вердикту залишається, взагалі-то, небагато, податкова служба раз у раз вводить в обіг нові застрашливі поняття: "фіктивне підприємство", "безтоварна операція", "вигодонабувач", "транзитер", які, з погляду права, є на сьогодні не більш ніж оцінними судженнями. Вони можуть міститися у пояснювальній частині документів як певний "професійний сленг", що дозволяє стисло і зрозуміло описати ситуацію, та аж ніяк не можуть застосовуватися в резолютивній частині, де потрібні чіткі правові формулювання. А з погляду права, всім цим формулюванням може відповідати єдине поняття - "фіктивний правочин", щодо якого у ст. 234 ЦК сказано: "Фіктивний правочин визнається судом недійсним". Тобто так, звісно, визнається, але тільки судом. А в суді повертаємося до попередньої змагальної процедури сторін і доказу злочинного наміру. Формальною підміною понять оминути цю процедуру не можливо.

Таким чином, будь-які податкові рішення можна вважати хоч якоюсь мірою юридично обґрунтованими, якщо в ланцюжку правових міркувань наявна бодай одна ланка, господарські рішення якої визнані у встановленому законом порядку "нікчемними" або "недійсними". З цього може починатися певною мірою справді обґрунтований ланцюжок подальших правових міркувань.

На жаль, останнім часом правові приписи податкової служби навіть щодо відверто фіктивних суб'єктів підприємницької діяльності рясніють оцінними судженнями замість кінцевих правових рішень. Тобто в усьому ланцюжку висунення податкових претензій немає жодної ланки, господарські операції якої визнані "нікчемними" або "недійсними" у встановленому законом порядку. І в цьому випадку ймовірність позитивного результату в судовому оскарженні рішення досить висока.

Якщо ж висновки про "нікчемність" і "недійсність" щодо якоїсь ланки товарного ланцюжка достовірно закріплені, праведному платникові податків залишається наполягати на укладанні правочину в обставинах злочинного "введення в оману" своїм контрагентом (ст. 230 ЦК). А як на обставину останньої надії розраховувати на те, що навіть при "свідомій злочинній змові сторін" (ст. 232 ЦК) такі правочини визнаються недійсними виключно в судовому порядку.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі