Борговий розрив - Бізнес - dt.ua

Борговий розрив

26 березня, 09:50 Роздрукувати Випуск №11, 23 березня-30 березня

Державою, котра позичає гроші в іноземних кредиторів, фактично вони й управляють.

Ви не помітили, як щось змінилося за останні чотири роки? Я не маю на увазі долар, макроекономічні показники, зарплати й газ. І навіть якщо залишити за дужками хоча б на хвилину війну, біль від убитих людей. Що дуже важливе змінилося? 

Здається, все так само. Все на місці. Задерикувате дзявкання провладних блогерів, яке часом переходить у потішні баталії у ФБ, переможні реляції про нескінченні успішні реформи, зовні гучні акції незгодних, марші й наметові містечка, багатоверстатні мудрування безтолково-пустих "експертів-активістів", остогидлі до відрази обличчя на екранах… 

Але все ж таки щось не так. Немає чогось, що було тоді, ще 4 роки тому, й кануло, розчинилося. Чогось незамінно важливого, без чого все, що відбулося з нами за останні 4 роки, втрачає і сенс, і зміст… Немає того, завдяки чому те, що відбулося з моєю країною 4 роки тому, стало в принципі можливим. Це надія в очах у людей. Її немає. Немає того вогню, що примушував людей ризикувати практично всім. Їх замінила апатія. Апатія і роздратування. Але не веселе роздратування ротвейлера, який запримітив на дереві кішку, а зле, втомлене роздратування заїждженої платівки грамофона.

Апатія

Це те слово, яким можна сформулювати нинішнє ставлення до політики і влади як такої в сучасному українському суспільстві. Це те, чим неминуче закінчуються всі революції. Те, від чого тікають сьогодні за кордон найкращі українці, забираючи свої сім'ї та скромні пожитки, щоб там, за кордоном, почати нове життя, будуючи чужу країну...

На жаль, потрясіння останніх років, попри всю їх трагічність, поки що не змогли зробити з маси людей із паспортами громадянина України певну спільноту, про яку багато говорять, інколи називаючи нацією. За великим рахунком, до нас не застосовний навіть відомий жарт Карла Дейча, що нація — це група людей, об'єднана загальною помилкою стосовно свого походження і колективною ворожістю стосовно своїх сусідів. У нас різні думки як стосовно свого походження, так і стосовно сусідів, а взята на щит чотири роки тому хибна, вбивча для власної суб'єктності "національна ідея" як шлях до європейської інтеграції ще більше пригнітила паростки національної (в хорошому смислі цього слова) єдності.

По суті, сьогодні апатія, розчарування — єдине, що об'єднує обидва береги Дніпра.

У цьому зручно звинувачувати владу. Але те, що нам не вдалося знайти лідера, хай не такого видатного, як в окремих сусідів, та бодай достатньо романтичного й сильного для того, аби поставити інтереси країни вище за власні, не знімає відповідальності з нас самих. У тому, що держава ще більше, ніж це було 4 роки тому, розірвала взаємозв'язок із суспільством, перетворившись не просто на блюстителя власних інтересів, відмінних від інтересів суспільства (як це було раніше), а й на майданчик внутрішнього протистояння сил, які воюють одна з одною у межах однієї, роз'їденої зсередини протиборчими групами структури, є частка й нашої вини. Наш Левіафан виразно страждає на шизофренію, не в останню чергу тому, що ми всі пасивно сприяли розвиткові хвороби.

Але, незалежно від винних, розрив між державою й суспільством очевидний. За рекордно малий відтинок часу ми еволюціонували (деградували?) від податкової держави зразка ХХ ст. до держави боргової. При цьому не тільки не усвідомлюючи згубності й трагічності плоду справ наших, а навіть більше — пишаючись сумою взятих на себе кредитів! Сьогодні перші особи держави гордо рапортують про мільярдні, рекордно високі кредитні зобов'язання країни під наші гучні оплески. Що в цьому? Колективна дурість? Свідомо зміщені акценти? Маніпуляції? Масове божевілля? Ми, здорові, сильні люди, не тільки не соромимося позичати, а й пафосно святкуємо черговий транш як вияв власного успіху! Хіба ми не розуміємо, що гроші дають в обмін на наші суверенітет, власність, майбутнє? Що ми, як ті індіанці, обмінюємо долю на скляне намисто? І навіть якщо ми (швидше, вони) не допускаємо, що гроші доведеться віддавати (а це насправді величезна помилка), — хіба навіть у такому разі в нас є привід радіти? Адже те, що стрімке зростання державного боргу ще більше віддаляє суспільство і державу одне від одного, не потребує доказів.

Боргова держава

Той факт, що обсяг державного боргу зростає в усіх без винятку держав і багато держав Старого Світу перетворюються або вже перетворилися на так звані debt states, тобто держави, які отримують основне джерело фінансування за рахунок кредитів, не повинен нас обнадіювати.

Наша debt state — боргова держава в найгіршому значенні цього слова. Це не сучасна західна держава, про яку пише Вольфганг Штреєк в "Купленому часі". Це навіть не країна, яка, позичаючи, купує час "десятиліттями", субсидіюючи глобальну реструктуризацію суспільства "оддалік соціальної ринкової економіки післявоєнної епохи, але на користь хайєківського неолібералізму (фінансових) ринків, що конфліктує з демократичним суспільним ладом". Це країна, котра свідомо й одномоментно відмовилася від моделі кейнсіанської податкової держави післявоєнного періоду, що гарантувала зростання, зайнятість і соціальне урівнювання через циклічність політики та відповідних податкових надходжень, на користь моделі слаборозвиненої сировинної економіки, повністю орієнтованої на донора.

Великою мірою саме цей вибір визначив нинішню відчуженість нашого суспільства, непричетність його до владних рішень та державної політики загалом. Адже фінансовий взаємозв'язок держави і громадянина зовні неочевидний, однак украй важливий. Можливо, це один із найміцніших каналів взаємозв'язку, які визначають причетність громадянина до фінансованої ним держави. Тебе не може не цікавити, за що ти платиш. Упродовж усієї історії оподаткування цей зв'язок був не просто очевидним, він випливав із самої сутності відносин у суспільстві. У давньогрецьких Афінах тільки громадяни (до речі, звільнені в мирний час від прямого оподаткування як ознаки несвободи) платили надзвичайний податок ейсфоре. Громадяни приймали рішення про війну й мир, платили податок на війну і розподіляли між собою воєнну здобич. У Римі (особливо в епоху царів) таким чином стягували tributum.

Ще у ХІХ ст. взаємозв'язок податкового обов'язку та права управляти (виборчого права) був непорушним. Голосувати за кандидатів у представницькі органи в Європі могли тільки платники податків. Навіть у загальновизнаному оплоті демократії — Цюріху — існував подушний податок на "активних громадян", які мали право голосу в справах кантону, а в Пруссії вибірники взагалі поділялися на класи, виходячи з сум сплачуваних ними податків. Франческо Нітті, коментуючи зв'язок податкового обов'язку та виборного права, писав: "Не можна допустити, щоб один суспільний клас управляв, а інший — платив". Трохи пізніше боротьба за загальне виборче право поховала пряму взаємозалежність виборчого права та обов'язку нести податковий тягар, що, зважаючи на ту обставину, що непрямі податки платять усі без винятку, загалом правильно, але  не повинно само собою розривати взаємозв'язок оподатковування і причетності громадянина до управління державою, що сталося в нас.

Обмін суверенітету на скляне намисто?

Трансформація будь-якої сучасної держави з держави податкової (tax state) на debt state (а це, ніде правди діти, відбувається не тільки в Україні) розриває взаємозв'язок між волевиявленням (згодою) суспільства і рішенням про його (суспільство) оподаткування, нівелюючи і принцип no taxation without representation, і власне народний суверенітет. Адже борговою державою, що позичає гроші в іноземних кредиторів в особі міжнародних організацій (МВФ, ЄБРР, EMU — для країн ЄС, Світовий банк тощо), фактично управляє не власний виборець, а її кредитори. Це дуже добре видно на прикладі нашої країни. Держава отримує гроші в борг, витрачає кошти на незрозумілі (непрозорі, а інколи й просто байдужі) суспільству потреби, а потім використовує податки на покриття відсотків і тіла кредиту. Тим самим не просто розривається взаємозв'язок між виборцем (платником податків) та фінансовим суверенітетом держави, а й нівелюється сама ідея, смисл власне оподаткування. Принцип no taxation without consent, уписаний кров'ю у Велику хартію вольностей, перетворюється на порожній звук, а фінансовий суверенітет держави безповоротно, із рук хай навіть номінальних, але представників народу, переходить до рук кредиторів, під тиском яких визначаються і податковий тягар, і інші параметри фінансової політики держави (що ми й бачимо сьогодні).

Не можна не погодитися c португальським професором Анною Дорадо, яка стверджує, що при цьому податковий патріотизм обертається на свого антипода — tax exile, а легітимність будь-якого податкового закону виглядає більш ніж сумнівною. З іншого боку, держави, ніби визнаючи свою обмеженість, діють на фінансовому полі як звичайні комерційні корпорації, борючись за "клієнта" (платника податків), незалежно від його національного походження та громадянства, створюючи tax law market (Вольфганг Шон) і активно конкуруючи на ньому. Зв'язок платника податків-громадянина і його держави таким чином втрачається остаточно.

Але, дотримуючись цього визнаного західного тренду, негативно оціненого абсолютною більшістю фінансистів, ми зайшли значно далі.

За результатами 2017 р., державний і гарантований державою борг України сягнув позначки 73,1% ВВП, або 76,3 млрд дол. США. До речі, порушивши ст. 18 Бюджетного кодексу, що передбачає максимальний поріг для державного й гарантованого державою боргу в розмірі 60% ВВП. На обслуговування боргу у 2018 р. нам потрібно спрямувати 130,2 млрд грн, і ще 175,7 млрд грн планується направити на часткове погашення заборгованості. Загалом, це становить третину всіх доходів держбюджету на 2018 р., або, для порівняння, — майже три бюджети, виділені на освіту, або три з половиною бюджети, передбачені на охорону здоров'я. Якщо ми спрямовуватимемо всі наші надходження від бюджетоутворюючих непрямих податків (а це понад 55% доходів держбюджету) тільки на погашення боргів (які на кінець 2018 р. становитимуть загалом 81% ВВП), нам знадобиться майже 6 років.

І навіть враховуючи ту обставину, що, фактично, виплати кредиторам, заплановані на поточний рік, на три чверті перекриються новими позиками, і механізм зовнішнього кредитування не лінійний, а держави мають різні можливості для перекредитування, відстрочки й навіть уникнення очевидного дефолту (як у випадку з так званим боргом Януковича) з політичних мотивів, — будь-яке потурання, відстрочка кредитора — це результат аж ніяк не його любові до української демократії, а плід обміну на щось, що в тому чи іншому випадку становить або наш суверенітет, або наші ресурси: чи то золото, деревина, чи то робочі руки й голови, які обмінюються (не грубо, як сотню років тому, а м'яко — із зовнішнім "дотриманням" прав людини) на те ж таки скляне намисто.

Вибір без вибору

Чи розуміють громадяни України всю згубність ситуації, яка склалася, і наслідки для себе? Чи усвідомлюють платники податків, що, грубо кажучи, кожен із працездатних громадян України вже винен понад 4,9 тис. дол. США кредиторам, і що ці гроші віддаватимуть не тільки вони, а й їхні діти у вигляді податків, надбавок до тарифів та інфляції? Віддаватимуть не відразу, поступово й непомітно для себе, — але віддаватимуть живими, повновагими грішми і з відсотками. Гадаємо, що ні. Інакше влада не тільки не намагалася б зірвати овації при отриманні чергового траншу, а й не пояснювала б чергові непопулярні рішення жаданою можливістю отримати черговий борг. Однак очевидно, що український народ на чуттєвому рівні відчуває глибоку прірву між собою та державою, свою відчуженість і непотрібність, що не тільки вбивають у людях надію на майбутнє, а й виштовхують найкращих з них із рідної країни…

А відчуженість людей, втома їх від політики як такої сприяє дальшому поглибленню боргового статусу країни. Ситуація погіршується й нашою авторитарною спадщиною.

Адже психологічні передумови непричетності нашого народу до фінансових справ держави закладені нашою багатовіковою історією, останні 5 століть якої наша держава (на відміну від країн західної цивілізації) була далека від думки враховувати інтереси підданих у питаннях публічних фінансів. Бюджет як царської Росії, так і (більшою мірою) СРСР формувався переважно за рахунок експлуатації природних ресурсів. А глибоко вкорінена в нашому фінансовому геномі традиція абсолютно незалежної від платника податків рентної держави, вільної від необхідності погоджувати свої рішення й витрати з тими, хто, фактично, за них платить, — більш ніж сприяє ще фатальнішому розриву взаємозв'язку платника податків і держави, перетворивши оподаткування на узаконений, а тому ще аморальніший грабіж населення.

Деструктивний вплив держави моделі debt state на суспільство важко переоцінити. Його наслідки виходять далеко за сферу публічних фінансів. Він не просто підриває, він нівелює одне зі звичних для Нового часу значення держави як єдності народу, відсуваючи населення від будь-якого впливу на державні справи й тим самим нівелюючи значення, реальну владу держави в суспільстві, делегітимуючи її. Він не тільки породжує розумний сумнів у доцільності сплачування податків як таких, він легітимує ухиляння від оподаткування як суспільну практику. Ба більше, debt state культивує споживчу психологію суспільства, що живе в борг, що заробляє на життя не працею, а споживанням чужих грошей, які віддаватимуть їхні діти та внуки. Боргова держава, піднімаючи вирішення фінансових питань на найвищий рівень вузького кола вітчизняних політичних небожителів та іноземної фінансової еліти, залишає у віданні парламенту тільки одне питання: погодитися на ще одну вимогу кредитора — чи оголосити дефолт. Вибір без вибору скасовує правосуб'єктність парламенту у фінансових, а отже — і в інших питаннях, нівелюючи відчуття відповідальності за свою країну як у політиків, породжуючи агресивний популізм, так і в громадян.

Фактично, це вже те, що відбувається зараз. І в цьому нема сенсу звинувачувати нашу погану спадковість чи владу. Адже в тому, що відбувається у сфері публічних фінансів, винні всі ми. І ті, хто довів, і ті, хто не вберіг. І, хоч би як вперто ми намагалися не помічати проблему, вона є наслідком наших спільних помилок та прорахунків. Саме тому, якщо хочемо зберегти за собою рештки суб'єктності, ми не маємо права на розчарування й апатію. Вони судилися тим, хто програв. А в нас ще є шанс. 

Адже зміни — це ми самі. Ми, хто пройшов через ряд поразок, помилок і розчарувань, здобув величезною ціною мудрість, досвід відрізнити добро від зла, силу визнавати й виправляти свої помилки. Всупереч щирим ворогам, лицемірним доброзичливцям, бездарній владі, усвідомити й визнати, що debt state — це шлях без майбутнього, а тому не наш шлях. Цього дуже мало для остаточного вирішення проблеми, але дуже багато для того, щоб її вирішити.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 22 вересня-28 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво