Бізнес на новому місці

Починати щось, зокрема й бізнес, на новому місці завжди складно. Чи не найкраще про це можуть розповісти переселенці з Криму і Донбасу. Попри моральну підтримку від людей, у бізнесі ніхто нікому ніяких поблажок не робить, а правила гри для всіх однакові.

Власна справа

За приблизними підрахунками, у Львові сьогодні налічується близько 10 тисяч переселенців з Криму і Донбасу. Люди, які раніше мали якийсь бізнес (переважно дрібний), хотіли б продовжити свою справу. Але на новому місці є свої труднощі.

Найперше - з житлом. Кожен переселенець ці питання вирішує по-своєму. Є люди, які не потребують фінансової допомоги, єдине, чого вони хочуть - продовжити розвивати своє підприємництво. Але таких небагато. Переважна частина вимушено переміщених осіб орендує житло. І хоча держава частково компенсує комунальні витрати, грошей все ж не вистачає. А оскільки у центрі зайнятості здебільшого пропонують лише низькооплачувану роботу, це стає додатковим стимулом для започаткування власної справи. "Якщо ти раніше заробляв кілька тисяч доларів, тобі важко буде прожити на заробітну плату у 2-3 тисячі гривень", - говорить один з моїх співрозмовників.

Найбільш націлені на бізнес ще молоді люди віком від 30 до 40 років. Хоч як це дивно, переважно це жінки. Чоловіки зазвичай у цей час змушені виконувати будь-яку роботу, заробляючи на хліб насущний.

Значною підмогою для вимушених переселенців з Криму і Донбасу став Міжнародний фонд "Відродження" та ГО "Клуб Ділових Людей", який на сьогодні є найбільшим бізнес-клубом у регіоні й об'єднує понад 750 керівників та власників бізнесу. На втілення найперспективніших бізнес-проектів переселенцям з Криму і Донбасу МФ "Відродження" виділить 1 млн грн грантів (до 100 тис. грн для 15 проектів). Як розповів голова Клубу Микола Савуляк, проект "Новий відлік", спрямований на допомогу переселенцям у відкритті свого бізнесу, розрахований на вісім місяців. Крім Львова, такі проекти фондом "Відродження" фінансуються ще у трьох містах: Києві, Харкові та Одесі.

У Львові учасниками програми стали 63 особи з числа переселенців. "Це дуже різні за освітою люди, - говорить Микола Савуляк. - Проте для нас важливою була не лише освіта, а те, що вони вміють робити. За два тижні нам подали 152 проекти, з яких ми добрали 63. Комісія з представників громадськості, бізнесу та фахівців нашої Громадської школи бізнесу розглядали дві сторони медалі - саму людину (що вона може і що вже зробила, які має навички). Другий важливий критерій - ідея, яку вона хоче розвивати. Важливою є чіткість формулювання планів і їх реалістичність. Далі враховувалася оцінка ймовірності успіху проекту. Щоб не було порожніх фантазій. Ще один важливий критерій - можливість розширення започаткованої справи. Адже навіть невеличкий "кишеньковий" проект з роками може зрости.

Дві третини учасників програми вже мали власну справу. Але війна на Сході України та анексія Криму змусила їх переїхати.

Однак налагодити бізнес на новому місці буває непросто навіть людям з досвідом. Прикладів, коли підприємцям доводилося згорнути щойно започатковану справу, також вистачає. Важливо відразу знайти свого клієнта, покупця. "Чим менше місто, тим складніше у ньому вести бізнес, - говорить Микола Савуляк. - Приміром, у Самборі чи Радехові ринок слабший, у людей значно менше грошей. Хоча й у Львові їх не густо. Утім, Львів - це оптимальне місто для ведення бізнесу. Є близько 800 тис. населення, яке не дуже багате, але й не бідне зовсім".

Ціна підприємництва

"Підприємців з Донбасу і Криму, які б перевезли до Львова свої офіси, тут не видно, - говорить львівський підприємець Андрій Іонов. - Люди, які працювали на Донбасі, звикли працювати з промисловими підприємствами, шахтами, володіли достатніми потоками грошей. У зв'язку з тим, що у Львові промисловість занепала, вони не мають змоги вести звичний бізнес. Підприємці з Криму досі утримували маленькі кафе, харчевні. У Львові вони здебільшого виживають.

Юридична і теоретична можливість відкрити у Львові власний бізнес у переселенців є. Значно гірше з практичною реалізацією цих можливостей. Можливо, непогані шанси у ІТ-бізнесу. Решта що? У готельному та ресторанному бізнесі вистачає своїх підприємців. Ніхто з місцевих бізнесменів не заперечує проти них, але звестись на ноги їм буде важко. Конкуренція дуже висока. Вартість оренди приміщень від 100 до 1000 і більше грн за кв. м.

Наприклад, щоб відкрити свій ресторан, потрібно не менш як 500 тис. грн. Належна кавоварка "потягне" на кілька тисяч євро. А ще потрібно придбати піч, кавомолку, плиту, інше обладнання. Лише обладнання коштуватиме не менш ніж 100 тис. гривень. А меблі, посуд, оформлення інтер'єру? Не говорячи вже про оплату праці колективу. На 100 тис. гривень у Львові ви зможете відкрити хіба що якийсь примітивний кіоск".

Але з цього приводу є й інша думка.

Наприклад, директор підприємства, яке реалізує обладнання для ресторанів, Андрій зауважує, що обладнання буває різного ґатунку, різної якості. Обладнання для невеличкого кафе можна купити й за 5-8 тис. дол., а можна за 20 тис. і більше. Не обов'язково все купувати, ту ж кавоварку можна взяти в оренду. За умови, що потім купуватимеш каву у її власників.

Найбільша помилка - братися за бізнес, у який потрібно одразу інвестувати великі кошти. "Сьогодні я б не брався за відкриття ресторану, готелю, великого аграрного бізнесу, бо це дорого коштує. Можна вирощувати овочі на невеликих площах, - говорить Микола Савуляк. - Тому людей з великими "філософськими" амбіціями до програми ми не брали, бо вважаємо такі задуми зараз нездійсненими.

Я б стартував з бізнесу, який потебує мінімум коштів або взагалі нічого! Це може бути сфера харчування, швейні, перукарські, перекладацькі, медичні та інші послуги, де можна щось робити самотужки. Як, наприклад, це зробила татарська сім'я, яка придбала обладнання для невеличкої харчевні. Багато не вклали, але знайшли хороше місце і почали годувати людей. Головне, їжу готувати якісно та відпускати за доступною ціною.

Найкраще, коли бізнес можна започаткувати взагалі без грошей. Була б хороша ідея! Такі приклади є. Наприклад, один переселенець змайстрував невеликий триколісний велосипед і торгує з нього. Проте на розвиток такого бізнесу потрібен час - від 6 до 12 місяців. Цей час переселенці мають якось прожити. Адже невелика сім'я з трьох осіб потребуватиме мінімум 5 тисяч гривень на місяць. Це найбільша проблема. Бо ці люди ще нічого не заробляють, а видатки - на житло, харчування, одяг - йдуть".

***

Бізнес у різних регіонах України мало чим відрізняється. Єдине, що на Сході України він більш укрупнений, тоді як у Львові дрібніший. Ще одна відмінність у тому, що вихідці з Донбасу більш логічні, тоді як львів'яни - емоційніші. Щоб домовитися між собою, львівським підприємцям потрібно чимало часу, тоді як донбасівці хочуть це зробити за кілька хвилин. Останні у бізнесі бувають сильніші, але Львів - місто, де бізнес нерідко побудований за принципом: "свій до свого по своє". Тому, аби бути успішним у Львові, прибулим треба стати своїми.

Коментар

Антон Лошкарьов, підприємець, 30 років:

- Нічого складного у перереєстрації бізнесу немає. У Львові це зробити навіть легше, аніж у Донецьку, звідки я родом. Жодної черги, що нам дуже сподобалося. Вся перереєстрація у мене забрала час, щоб випити одну каву. Також не виникло проблем з реєстрацією. Довідка соціального фонду, підтверджена в еміграційній службі, є тимчасовою реєстрацією.

На вулиці Володимира Великого ми орендували невелике приміщення, де відкрили маленьку закусочну. На ремонт, придбання меблів та частини обладнання (дещо у нас було), оплату єдиного податку витратили близько 30 тис. грн і почали працювати.

Частина моїх колег вирішила розпочати інтернет-торгівлю. Як і багато вихідців з Донбасу, із задоволенням вклав би всі кошти у якесь виробництво. За освітою я інженер-механік, закінчив Донецький автомобільний інститут. Проте мої колеги зі Львова мене відмовляють. Кажуть, що це можна робити лише в останню чергу. Краще йти в сферу послуг, менше ризику. Кредити під виробництво та ще й під 30-40% видаються нереальними. Це що ж потрібно виробляти, аби мати змогу отримувати такі високі прибутки? Труднощі у бізнесі, звичайно, є, але для мене це не привід зупинятися. Проблеми мають вирішення. Всі, з ким я працюю, потроху ворушаться. Не скажу, щоб вони були у захопленні від своєї роботи, але це все ж краще, ніж жити на мізерну допомогу. Моя програма-мінімум - протриматися ще бодай з півроку, визначитися, а лише тоді можна думати про щось більше.