Сирія: Рубікон страху перейдено

Сирійські протести закономірно ставлять багато запитань, відповіді на які не завжди можуть бути однозначними. Що насправді відбувається у досі спокійній Сирії? Які плани виношують ті, хто мріє про зміни в країні? Чи готова чинна влада до діалогу з народом? Адже зміна уряду - це не більше ніж напівзаходи. А відмова скасувати надзвичайний стан, який діє в цій державі з 1963 року, наштовхує на думку, що обіцянки президента Башара Асада продовжити реформи - лише зволікання часу.

Як противники, так і прихильники режиму Асада чекають відповідей на свої запитання від президента після днів хаосу, насильства і смертей внаслідок заворушень, що охопили країну. Оскільки зволікання сирійського керівництва з прийняттям конкретних рішень провокує в майбутньому значно складніші компенсаційні завдання.

Схоже, дехто в Сирії ще продовжує вірити в доброго президента Башара Асада, і це певний час стримуватиме суспільство від поширення широкомасштабних революційних дій на всю країну. Але питання у тому, чи встигне президент Асад почати реалізовувати проголошені радикальні реформи, перш ніж втратить контроль над країною?

Серед обіцянок Асада - створення спеціальної комісії з підготовки плану дій у боротьбі з корупцією, підвищення зарплати державним службовцям, розподіл субсидій у сфері охорони здоров’я та створення нових робочих місць для сирійської молоді. Проте, одночасно з обіцянками народу, президент дав розпорядження армії зміцнювати свою присутність у регіонах, в яких відбуваються протести. Це також наштовхує на думку, що, навчений досвідом Єгипту і Лівії, Башар Асад щосили намагається відтягнути час, коли все ж таки муситиме визначитися з остаточним рішенням.

Власне, це остаточне рішення багато в чому залежатиме від того, чи зможе західна коаліція усунути режим Муамара Каддафі в Лівії. Бо це стане серйозним меседжем не лише для Сирії, а й для Ірану.

Розглядаючи сирійську ситуацію, не можна виключати, що вона розвиватиметься за сценарієм, який міститиметься десь посередині між єгипетським та лівійським. Тобто Башару Асаду таки вдасться утримати владу, але після цього він буде змушений: піти на серйозні компроміси із Заходом та своїм власним народом; перестати спільно з Іраном втручатися у внутрішні справи Лівану і підтримувати «Хезболлу»; піти на серйозні реформи й чітко визначитися з часом наступних президентських виборів (але не бутафорних, як раніше), на яких передасть владу демократичним шляхом своєму наступникові.

Цілком очевидно, що для сирійського керівництва сьогодні настав момент істини. І в нього є лише два варіанти можливих дій. Перший - негайно піти на ризиковані політичні ініціативи, які б могли справді переконати сирійський народ у тому, що режим Асада готовий до серйозних змін у країні. Інший варіант дій означає ескалацію репресій, що прогнозовано має всі шанси призвести до кривавого розвитку та безславного кінця режиму.

Крім того, режиму Башара Асада загрожують три взаємопов’язані виклики. Перший виклик - велике відчуття втоми сирійського суспільства у поєднанні з небажанням більше миритися з тим, до чого, як вважала влада, воно вже давно мало б звикнути. А саме - із чванством режиму в різних формах, зокрема з жорстоким придушенням будь-якого інакодумства, тенденційністю й нав’язливою пропагандою офіційних засобів масової інформації та постійними порожніми обіцянками майбутніх реформ.

Другий виклик - те, що, практично, будь-який населений пункт у Сирії може виставити владі розлогий список конкретних претензій. До якого зазвичай входитимуть стрімке зростання вартості життя, безробіття, корупція та великі зловживання з боку служб безпеки. До цього можна додати виснаження водних ресурсів у країні та руйнування сільськогосподарського сектору, що створює додаткову напруженість у суспільстві.

Третій виклик стосується численних ворогів режиму, які, безумовно, не змарнують шансу скористатися такою рідкісною нагодою прискорити кінець режиму.

Схоже, що президент Башар Асад загнаний у глухий кут і тому шукатиме можливість бодай для якихось маневрів. Одним із них уже стало принесення в жертву уряду. Цей хід на певний час може дати йому передишку. Але не надовго. І, як свідчить досвід колишнього єгипетського диктатора Хосні Мубарака, ситуацію цим виправити вже не вдасться.

По суті, сирійський режим - надзвичайно корумпований. Понад 60 відсотків сирійського населення страждає від бідності, тоді як майже третина працездатного населення в Сирії не має роботи. Щоб вийти на діалог зі своїм народом, Асад мав би приборкати всесильний апарат безпеки, звільнити тисячі політичних в’язнів, а також вияснити долю десятків тисяч політичних дисидентів, котрі безслідно зникли у вісімдесятих роках.

Однак, схоже, президент Башар Асад упевнений у тому, що змістити його буде дуже непросто. І для цього є певні підстави. Через політичний неспокій після здобуття незалежності після Другої світової війни велика частина сирійців пішла на своєрідну угоду Фауста з Мефістофелем, яку було втілено в часи батька нинішнього президента Хафіза Асада: зменшення рівня свободи в обмін на більшу політичну стабільність. І навіть тепер певна частина сирійського суспільства, спостерігаючи нестабільність і хаос по обидва боки їхнього кордону, в Іраку і Лівані, може замислитися над тим, що здатні принести безконтрольні політичні зміни.

Крім того, на відміну від Єгипту часів Хосні Мубарака, сирійські військовики і служби безпеки дуже тісно пов’язані з режимом асадінів. Тому, на противагу єгипетським, місцеві силові структури не будуть настільки схильними до зміни політичного керівництва й готові агресивно боротися за те, щоб вижити, не втратити свого панівного становища в суспільстві та великих привілеїв.

На мою думку, дуже точну характеристику нинішньому режиму дав один із сирійських експертів: «Старший Асад прийшов до влади через кров і трупи. Син використовує підходи свого батька не тому, що він досвідчений політик, а тому, що його батько все ще править з могили. Можливо, це і є причиною того, що Башар Асад не здатен зрозуміти бідних та знедолених».

Хоча це й дивно, - адже до свого президентства Башар Асад був хорошим лікарем і погодився перебрати на себе президентські обов’язки лише під тиском батька, родини та обставин. Тому мав би розуміти, що ті напівзаходи, якими він намагається врятувати свою владу, дуже скидаються на посилене лікування від нежитю недужого на останній стадії онкологічного захворювання.

На перший погляд, може скластися враження, що ситуація в Сирії дуже схожа на ту, яка була в Тунісі, Єгипті та Лівії. Однак це не зовсім так. Насправді вона значно гірша. Правляча в Сирії партія «Баас», по-суті, зруйнувала країну й повергнула народ у злидні, голод та приниження. Завдяки її «мудрому» керівництву мільйони людей живуть за межею бідності, а купка наближених до режиму олігархів купається в мільярдах, награбованих у сирійського народу.

Хоча вітри арабських революцій досягли Сирії із запізненням, схоже, що сьогодні ця країна стає новим театром революції. Тунісці, єгиптяни, лівійці, а тепер і сирійці демонструють, що народи арабського світу незадоволені дешевими популістськими жестами, які нібито мають утихомирити населення, і вимагають демократичних прав та свобод, підзвітності правлячих урядів і можливості самим вибирати керівництво своїх країн.

Революційні рушення в Сирії свідчать: революція цілком можлива. Оскільки сирійці з повстань у сусідніх країнах дізналися, що свобода досягається за рахунок реалізації невід’ємного права на самовизначення та самоповагу.

Як у сусідніх арабських державах, сирійська молодь не хоче більше миритися з безробіттям, безкарністю уряду та тотальною корупцією. Адже така ситуація не залишає їй жодних шансів на майбутнє. Проте, як і в середовищі інших арабських революціонерів, у сирійському народі не домінує ісламська ідеологія. Революційний настрій підтримують усі верстви суспільства - мусульмани і християни, друзи й алевіти, курди й ассирійці. Всі протестувальники мають спільну мету і хочуть досягти її з допомогою мирних засобів. Гасла протестувальників - «Бог, свобода і Сирія» - не можуть бути проігноровані. Бо вони кидають виклик системі самовдоволення, страху та мовчання.

Ніхто не може з упевненістю сказати, що саме у найближчі дні й тижні відбудеться в Сирії. Чи приведуть протести до ефекту снігової грудки, яка викличе потужну лавину загальнонародного невдоволення і підніме на ноги більшість сирійців? Чи сили безпеки режиму Башара Асада знову відкриватимуть вогонь по демонстрантах, як це було в місті Дараа, щоб показати народу, якою може бути ціна за інакодумство?

Проте одне можна сказати напевно: якщо навіть режиму вдасться не допустити великого повстання, базу під культуру інакодумства закладено і бар’єр страху пошкоджений. Можна сказати, що сирійці перейшли Рубікон страху, і повернути їх назад уже неможливо.