Ті, що греблі рвуть. «Інший» український театр (спроба рейтингу)

У дуже світлий день - а це 27 березня (Міжнародне свято театру) - досить нам скімлити чи зі скорбною міною нарікати по закутках: «нікому ставити!», «наш театр схожий на труп!», «усі, хто був, або померли, або виїхали...» Так ми далеко не заїдемо! І вже ж точно поважати себе не примусимо.

Тому й виник громадянський порив на зло скигліям, песимістам та іншим «очорнителям» сцени рідної... взяти... й назвати (поіменно) помітних героїв сучасного театрального процесу в Україні (з важливим уточненням: «ті, кому до 50-ти»)... Які «не в скалі сидять», підбиваючи бабки після попсових спектаклів за п’єсами Рея Куні... А які, навпаки, «греблі рвуть» - кожен на своєму посту й на своєму художньому рівні.

Ці театральні люди, герої нашого умовного святкового рейтингу, найчастіше не обтяжені жодними держзаохоченнями... Їх не запрошують у прямоефірні «звіринці» до С.Шустера чи Є.Кисельова. Про них, практично, не пишуть газети (а де писати, якщо залишилися в основному таблоїди?). Однак, може, саме ці панове-товариші - театральні місіонери-візіонери - колись залишать важливий слід у параграфах «Історії українського театру»? Хто зна, хто зна...

Раду ПОКЛІТАРУ: ЕДЕЛЬВЕЙС У ДВОРЯНСТВІ. Одне з найцінніших надбань українського театру в першій декаді ХХI століття. У 2006-му, за підтримки бізнесмена В.Філіппова, вже помічений цивілізованим світом балетмейстер Поклітару вирішує організувати театр «Київ Модерн Балет». Повторюючи образ письменниці Надії Теффі, Поклітару тут, у нас, відтоді видається таким собі «едельвейсом» на скелястій місцині: трохи екзотичним і недосяжним.

За минулу п’ятирічку його «Модерн...» став яскравою плямою на латках театральної карти столиці. Завоював «Пекторалі». Завоював прибічників - як серед театралів, так і в стані чиновників (їм симпатизує С.Зоріна, отже, є смак). Поклітару поставив... Чого він лише не ставив... І на «мотиви» Чехова - про танцюючих у темряві «Палати №6». І шекспірівські образи «лазутчиками» пробиралися в його хореографічні композиції.

Його театр - наскільки дозволяють економічні можливості - активно виступає за кордоном. А сам Поклітару декларує: створюю «власний стиль у балеті», який відрізнятиметься від класичного.

Але, їй-право, це не привід не запрошувати талановитого мистця на постановки в наш стаціонарний бастіон «одного з найбільших» мистецтв - у Національну оперу. Де давно необхідні... і свіжа кров, і нові голови. І, не в останню чергу, міцні ноги.

Доки в Національному думають, Поклітару взяли «на галери» до В.Бородянського. На СТБ. Як медійного суддю поп-шоу «Танці з зірками»... Де інтелігентний і професійний Раду, по-перше, змушений «оцінювати» кривляння фриків на паркеті. А по-друге (за гроші), ще й терпляче вислуховувати образи... Коли його, великого майстра й великого розумника, регулярно посилають то на три, то на чотири букви... Ех, подумав, якби я опинився на його місці - летіло б це хамло прямо з паркету аж у свої московські Черемушки!

А інше його «Щастя» (за мотивами платоновської «Ріки Потудань») недавно з’явилося в Новому театрі на Печерську, яким керує інтелігентний Олександр Крижановський.

…Це «Щастя» Білоуса - у шерензі найкращих столичних прем’єр 2010-го. По чуттєвих «нотах» і емоційних «акордах» тут майстерно розкладена складна партитура прози Платонова. Режисер пропонує глядачеві маленький світ «внутрішнього» людського щастя. Те, що представлене в їхньому простому предметному просторі; і те, що пульсує в душах-серцях, по суті, молодих ще людей (їх чудово грають Борис Орлов і Катерина Кістень). А ось світ «зовнішній» - із нещастями та історичними катаклізмами - цей неначе там, за горизонтом... За порогом оселі й за межею їхніх чуттєвих бажань. Уже так ці герої хочуть зберегти острівець свого «маленького» щастя! Навіщо «велике»? В таку лиху годину хоча б крихти зі столу не втратити...

Метод режисера тут нагадує «алвісхерманісовську» арифметику: авторське «вони» трансформується в особистісне «я» (зі всіма сценічними наслідками).

І втішно, що цей режисер не сидить склавши руки, а організовує власну Театральну майстерню («А.Бетка»), ставить зі студентами (причому «на одному стільці») велику п’єсу О.Грибоєдова «Горе з розуму».

…І ще більш приємно, що в збірній майстерні учнів та послідовників Едуарда Митницького є ще один обдарований, працьовитий, а головне - адекватний молодий режисер... Якого б давно мали «нагледіти» й інші великі театри... Де режисерська криза як вибухнула, так і закінчуватись не збирається.

Білозуб тяжіє до певного суб’єктивного сценічного ухилу: «хореодрама». І створює свій «театр у театрі». При цьому не руйнує «основ» мистецтва франківців, а, навпаки, намагається їм прислужитися.

Поставивши із добрий десяток різних цікавих спектаклів, він усе ще - без жодного звання і навіть держзаохочення. На відміну від інших «самозванців».

Білозуб надкреативно працює і за кордоном. У Будапешті виступає художником-постановником найкращих оперних проектів: «Катерина Ізмайлова», «Дон Жуан», «Сила долі», «Євгеній Онєгін». Плідно співпрацює з популярним в Угорщині режисером Аттилою Віднянським.

Уже на квітень на сцені франківців запланована його чергова візіонерська прем’єра: «Український романс. Майстер-клас». (Після того як примусив акторів Національного хвацько танцювати, настав час... «уроків співу».)

…І - «ДІТИ ПІДЗЕМЕЛЛЯ». Один серйозний російський театральний форум недавно зініціював виявлення в Україні перспективних молодих режисерів.

Так, про всяк випадок...

Пошуки були тяжкими. Але не марними.

З театрального «підземелля», захованого від масових очей, вивудили якихось юних дарувань. (Художні керівники й менеджери, запам’ятайте їхні імена. А «що як»?)

Павло Юров - актор, режисер. Здається, так і не довчився в Київському театральному... Але попрацював у «Даху». Потім упав в око деяким критикам своїм спектаклем «Депо Північне» за п’єсою В.Сигарьова «Фантомні болі» (на мікросцені театру «Сузір’я»).

Його «побратим» по такому ж «підземеллі», тільки харківському, - Володимир Снєгурченко... На всі руки майстер. Очолює рок-групу «Четвертий Реактор». Працює в театрі «Котелок». Актор, режисер. Навіть член Національної Спілки театральних діячів. А ви як думали?! Снєгурченко (за паспортом Володимир Самойленко) захоплюється і драматургією. Сам творить: «Північне сяйво», «Чингісхан. Сокровенне сказання або таємниця смерті», «Чисто для тих, хто мертвий або здатний померти» тощо.

…На запитання одного інтерв’юера: «У яких заходах ви брали участь?» - цей «юноша пылкий со взором горящим» відповів як відкарбував: «У промиванні мізків!»

Погодьтеся, така процедура «промивання» інколи не зашкодила б і сучасному українському театру - в цілому.