Людвіґ Ергард: будівничий соціальної ринкової економіки

Звільнення економіки від бездарного і завжди деструктивного впливу бюрократії є вирішальним кроком до відродження в народі моральних принципів, що ґрунтуються на визнанні свободи і відповідальності кожного.

Людвіґ Ергард

Німеччина - країна, що має найпотужнішу економіку в Європі, країна, яка забезпечує високий рівень добробуту практично всім своїм мешканцям, країна, що у свідомості багатьох українців є (і, мабуть, слушно) еталоном держави, котра створила для своїх громадян найбільш комфортні умови життя. Проте мало хто нині згадає, що 1947 року, наприклад, та ж таки Німеччина була абсолютно злиденною, а головне - жодних втішних перспектив на найближчі роки та десятиліття, здавалося, не мала. Німеччина зазнала нищівної поразки у Другій світовій, її державність було фактично ліквідовано, вся повнота влади належала американським, британським, французьким та радянським окупантам. Німці голодували, у прямому сенсі слова: виробництво зерна й картоплі, порівняно з 1936 роком (та й тоді Німеччина мусила ввозити продукти харчування), у західній частині країни зменшилося вдвічі, поголів’я худоби - втричі, імпорту продовольства, практично, не було, а населення за рахунок вимушених переселенців зі Сходу зросло більш ніж на шість мільйонів осіб.

Переважна більшість тих переселенців, а також сотні тисяч німців, чиї помешкання було розбомблено під час війни, не мали даху над головою. Вкрай обмежені продовольчі ресурси розподілялися з допомогою карток, буйним квітом «цвів» чорний ринок, організовані злочинні угруповання контролювали цілі райони міст, інколи вступаючи у справжні битви з військовою поліцією окупантів. Промислові підприємства були значною мірою знищені англо-американською авіацією в роки війни, обладнання вцілілих заводів та фабрик у рахунок репарацій вивозилося за кордон, але навіть підприємства, котрі залишилися, працювали далеко не на повну потужність, безробіття було масове. Нація ходила в дранті і порваному взутті, - німецька промисловість 1947 року могла забезпечити кожному німцеві одну пару взуття раз на… 12 років і один костюм - раз на 50 років. А одяг та взуття з-за кордону в країну практично не ввозилися, як і харчі.

Усе в країні змінилося, як за помахом чарівної палички, в один день - 20 червня 1948 року, коли було проведено грошову реформу. «Ще напередодні німці марно бігали містом, щоб знайти десь додатково хоч якісь жалюгідні продукти харчування, - писав наочний свідок, французький економіст Жак Рюефф. - А наступного дня їхні думки вже концентрувалися на тому, щоб виробляти ці продукти харчування. Напередодні на обличчях німців читалася безнадія, наступного дня вся нація з надією дивилася у майбутнє». Звісно, в один день не з’явилося вдосталь ані помешкань для бездомних, ані одягу для обірванців, ані навіть хліба для голодних. Однак упродовж якихось 10-15 років сталося справжнє диво - країна, практично, реалізувала гасло «Добробут для всіх». Уже на початку 60-х років минулого століття пересічний німець не тільки не мав проблем із одягом та харчами, а й був власником окремого помешкання чи будинку, мав легковий автомобіль, телевізор та холодильник, а раз на рік міг дозволити собі відпочинок на іспанській Майорці чи у швейцарських Альпах. Досвід «Німецького дива» вивчали в багатьох країнах світу. Аналогічні дива, які пізніше сталися в Сінгапурі та Південній Кореї, Іспанії та комуністичному Китаї, значною мірою базуються на творчій адаптації до умов цих країн німецького досвіду 40-50-х років минулого століття.

І в самій Німеччині, і в усьому світі визнають, що «Німецьке диво» мало цілком конкретного «батька». Його звали Людвіґ Ергард.

Не було щастя, та нещастя допомогло

Людвіґ-Вільгельм Ергард народився 4 січня 1897 року в невеликому місті Фюрт, що за десять кілометрів від Нюрнберґа в Баварії. Він був третьою дитиною Вільгельма Ергарда, який у віці 26 років перебрався до Фюрта з села, одружився з дочкою місцевого ремісника Авґустою і невдовзі на зібрані гроші відкрив невеличку галантерейну крамницю. Батько, як і належить справжньому баварцеві, був правовірним католиком, а ось мати - протестанткою-євангелісткою. Вільгельм дозволив дружині виховувати дітей у євангелічній вірі. «Я назавжди залишуся вдячним своїм батькам за цю гідну слугувати прикладом для інших релігійну віротерпимість», - писав через багато десятиліть канцлер Федеративної Республіки Німеччина.

Майбутнє Людвіґа було визначене змалку - він мав продовжувати родинну справу, успадкувати з часом галантерейний магазин на головній вулиці Фюрта. Так вирішив батько, і хлопець сприймав це як даність. А поки що він навчався в реальному училищі, яке, на думку Вільгельма Ергарда, давало більш відповідну освіту майбутньому галантерейнику, ніж гімназія. Учнем Людвіґ був пересічним - не відмінником, але й не двієчником, практично нічим не вирізнявся з-поміж однокласників. Єдина відмінність - його вчили грати на роялі. 1913 року Ергард закінчив реальне училище, і батько відрядив його опановувати на практиці торговельну справу до крамниці свого приятеля Ґеорґа Айзенбаха в Нюрнберзі. 1916 року трирічне учнівство Людвіґа скінчилося, він повернувся додому й став працювати у батьковому магазині. А через кілька місяців його призвали до армії, - Перша світова війна була в розпалі. За рік до того на фронті загинув старший син фюртського галантерейника Макс, а сам Людвіґ у ранньому дитинстві перехворів на поліомієліт. І, хоча хвороба проходила в легкій формі, Людвіґ мав деформовану праву ногу й для нормальної ходьби потребував спеціального взуття. Це давало шанс звільнитися від військової служби, проте ні сам 19-річний юнак, ні його батько нічого не зробили, аби шансом скористатися. Людвіґ вирушив на війну…

У вересні 1918 року навідник гаубиці унтер-офіцер Ергард зазнав вкрай тяжкого поранення. Йому зробили сім операцій і відпустили з госпіталю лише у червні 1919 року, через сім місяців по закінченні війни. Додому Людвіґ повернувся інвалідом: ліва рука стала коротшою за праву, практично не діяла, до того ж лікарі категорично заборонили йому виконувати будь-яку фізичну роботу навіть здоровою рукою. Можливо, з часом, коли-небудь його здоров’я поліпшиться… «Мені здавалося спочатку, що все те, до чого я звик і в що вірив з дитинства, остаточно втрачене, - згадував Ергард свої настрої того часу. - Світ для мене ніби перевернувся з ніг на голову. У мене не було сумніву, що політична й економічна криза, викликана революційними струсами останніх років, не дозволить нам просто знову почати рух із того місця, де закінчився кайзерівський рейх. Але звідки я міг знати, що з цього всього вийде!»

Знічев’я, щоб не марнувати час, доки його фізична форма хоч трохи нормалізується, Людвіґ записався вільним слухачем до щойно відкритої в Нюрнберзі Вищої торговельної школи. Несподівано для нього самого навчання захопило Ергарда, і він став повноправним студентом, хоча батько ставився до навчання як до нікому не потрібної забаганки. Студента цікавили не так прикладні дисципліни, торговельне ремесло, як «економічна філософія», за його ж визначенням, - економічна теорія, макроекономіка, питання грошового обігу. Ергард шукав відповідь на запитання «що з цього всього вийде?», і навіть більше - «що можна зробити, аби з «цього всього» вийшло щось путнє?». 1922 року з оцінкою «дуже добре» Людвіґ захистив диплом на тему «Значення безготівкових розрахунків у народному господарстві». Так через своє нещастя - каліцтво - Ергард несподівано знайшов призначення у житті.

Навчаючись у Нюрнберзі, він близько зійшовся із землячкою з Фюрта Луїзою Шустер, яка теж була студенткою ВТШ. Старша від Людвіґа на чотири роки, вона вийшла заміж ще перед війною. Її чоловік загинув на фронті, Луїза виховувала шестирічну доньку Лору. У грудні 1923 року Людвіґ та Луїза одружилися. Їхній шлюб тривав 52 роки, до смерті Луїзи 1975-го. Окрім Лори, вони мали ще спільну дочку Елізабет, яка з часом стала дружиною генерального директора концерну «Мерседес».

Захистивши диплом, Ергард кілька місяців пропрацював у відділі збуту однієї з нюрнберзьких фірм. Тут остаточно переконався, що бізнесова практика його не цікавить. І, попри велике незадоволення батька, він, залишивши дружину та прийомну доньку в батьківській оселі, вирушив навчатися далі - до університету у Франкфурті-на-Майні. Спершу навчання не надто задовольняло Ергарда - економічний факультет університету, як і ВТШ, теж готував не фахівців із макроекономіки, а бізнесменів-практиків. Проте за кілька місяців Людвіґ знайшов собі Вчителя. Цим Учителем став професор Франц Опенгаймер, блискучий економіст і соціолог, який у розробленій ним теорії ліберального соціалізму стверджував, що найважливішою умовою для створення найефективнішого економічного порядку є справді вільна конкуренція без деформацій унаслідок тиску монополій та впливових лобістських угруповань. Згодом Ергард підкреслював, що вся його теорія соціальної ринкової економіки ґрунтується на поглядах Опенгаймера: «Я лише поміняв місцями іменник та прикметник. У результаті замість «ліберального соціалізму» вийшов «соціальний лібералізм». Втім, не применшуватимемо заслуг Ергарда. Опенгаймер, попри всі його чесноти, був усе ж таки лише теоретиком. Ергард же не тільки розвинув та конкретизував його теорії, а й зміг блискуче реалізувати їх на практиці.

Поки що ж Ергард став не лише улюбленим учнем, а й другом старшого від себе на 33 роки професора. Коли наприкінці 1925 року Ергард дописав свою докторську дисертацію, Опенгаймер саме був у відпустці в Швейцарії. На повідомлення про те, що роботу завершено, професор відповів телеграмою з одного слова: «Приїздіть». Два тижні Опенгаймер та Ергард, гуляючи гірськими стежками, обговорювали і вдосконалювали Ергардову роботу. Захист пройшов блискуче… Дружба й наукова співпраця двох учених тривала аж до 1938 року, коли 74-річний єврей Опенгаймер під дедалі сильнішим тиском нацистів був змушений таки залишити свою батьківщину Німеччину й виїхати до Сполучених Штатів.

Науковець

29-річний перспективний науковець відразу по захисті дисертації очолив… фірму «Ергард та син», яка торгувала галантерейними товарами в місті Фюрт. Лише через два з гаком роки Людвіґу все ж таки вдалося вблагати батька продати крамницю, після чого він зміг професійно зайнятися економічною наукою. У 1928 році Ергард став науковим асистентом у заснованому за три роки до того Інституті економічних досліджень у Нюрнберзі, який переважно досліджував кон’юнктуру ринків споживчих товарів. Засновник і директор Інституту Вільгельм Ферсгофен вважав свободу конкуренції та свободу торгівлі найвищими цінностями, що було цілком у руслі поглядів Ергарда.

Ергард пропрацював в Інституті економічних досліджень 14 років. Саме там він, за власними словами, остаточно сформувався як учений, став визнаним науковцем.

Під час Великої кризи 1929-1933 років, яка уразила Німеччину чи не гостріше, ніж будь-яку іншу країну світу, Ергард розробив власну антикризову програму. Суть тієї програми, якщо коротко, зводилася до стимулювання платоспроможного попиту найширших верств населення та заохочення з боку держави інвестицій у галузі, пов’язані з виробництвом товарів народного споживання. Саме зростання у цих галузях, а не державна підтримка важкої, а тим більше - військової промисловості, дає, на переконання Ергарда, ефект мультиплікатора, прискорення розвитку економіки в цілому. Досить широкого розголосу (правда, лише в наукових колах) набула полеміка Ергарда з Ялмаром Шахтом, майбутнім міністром економіки в уряді Гітлера. Шахт вимагав звільнити від податку на прибуток великі корпорації, заохочувати інвестиції у військову промисловість, не втручатися у відносини між підприємцями та робітниками в питаннях розмірів зарплати. На переконання ж Ергарда, дарма що ринок - найкращий з усіх відомих інструментів регулювання економіки, лише держава, на якій лежить відповідальність за «спільне благо», може «врятувати ринок від самого себе» й надати йому соціальної спрямованості.

Найтрагічнішим для Німеччини наслідком Великої депресії став прихід до влади Гітлера. Нацистського режиму Ергард категорично не сприйняв. Ергард вважав найвищою цінністю економічну свободу, Гітлер же вперто й послідовно ту свободу обмежував, «мобілізовуючи» економіку для розв’язання «завдань, які стоять перед націонал-соціалістичною державою».

Наприкінці 30-х років професор Ергард працював заступником директора Інституту економічних досліджень, головним редактором інститутського журналу. Проте свободи наукової творчості, можливості публікувати щось, що суперечило теорії та практиці нацизму, в нього вже не було. Дедалі частіше він годинами грав на роялі - музика залишалася для нього єдиним «захистком та протиотрутою від варварського смороду націонал-соціалізму». Ергард категорично відмовився вступити до нацистської партії, членом якої просто зобов’язаний був стати кожен «справжній німецький науковець». У його робочому кабінеті замість обов’язкового портрета фюрера висіла репродукція баварського гірського пейзажу, а на офіційне привітання «гайль Гітлер!» замість «зіґ гайль» він відповідав традиційним баварським «ґрюс Ґотт». 1940 року Ергарда запросили очолити кафедру в його рідній ВТШ. Та перед цим він мусив зробити «суто формальний крок» - вступити до нацистського Союзу викладачів вищої школи. Ергард на це не пішов, і призначення не відбулося. Зрештою, 1942 року з’ясувалося, що єдиний з-поміж усіх працівників інституту, хто не вступив до нацистської профспілки - Німецького трудового фронту, - заступник директора Ергард. У нього відбулася дуже жорстка розмова з Ферсгофеном, який давно вже пішов на «компроміс», ставши членом НСДАП. Директор кричав, що Ергард «через свою віслючу впертість доведе всіх до концтабору». Ергард, замість заяви на вступ до профспілки, написав заяву про звільнення…

Здавалося, Ергард пішов у «нікуди». Вчений не міг розраховувати на роботу в жодному університеті, жодному науково-дослідному інституті нацистської Німеччини. Проте безробітним професор не залишився. Він отримав гроші на створення власного невеличкого дослідницького центру. «Грант» Ергардові дало керівництво «Райсхсґруппе Індустрі» - об’єднання промисловців у нацистській Німеччині. Річ навіть не в тому, що виконавчим директором «Райсхсґруппе» був чоловік Ергардової сестри Рози Карл Гутх. Просто значна частина німецької бізнес-еліти, особливо представники галузей, не пов’язаних безпосередньо з військовою промисловістю, всупереч радянським міфам, була зовсім не в захопленні від нацистського режиму. Вже 1942 року, коли Гітлер тріумфував, здавалося, на піку своєї могутності, вони передбачали крах режиму і поразку Німеччини у війні. Головним завданням (звісно ж, не зафіксованим у жодних документах) Ергардового Промислового інституту стала розробка макроекономічної стратегії до дня «Х» - дня, коли Гітлер зникне з політичної сцени. «У мене з’явилася, врешті, можливість спокійно й системно проаналізувати всю абсурдність економічної та фінансової політики режиму», - писав він. До кінця війни Ергард опублікував лише кілька малозначних досліджень суто прикладного характеру. Справжня його робота в умовах нацистської Німеччини мала засекречений характер і вилилася в завершений у березні 1944 року меморандум під «конспіративною» назвою «Військове фінансування й консолідація заборгованості» обсягом 268 сторінок машинопису. Насправді це був неупереджений аналіз стану економіки гітлерівської Німеччини та план відродження народного господарства країни після неминучої, як стало вже цілком зрозуміло, поразки у війні. У серпні
1944 року, лише через місяць після невдалого замаху на Гітлера, коли масштаби нацистського терору сягнули небаченого, справді апокаліптичного рівня, кілька десятків найбільших німецьких промисловців та банкірів обговорили меморандум Ергарда і схвалили його. Примітно, що всі основні напрями економічних реформ, які Ергард так рішуче й послідовно проводив 1948 року, були сформульовані ним ще в меморандумі 1944 року.

Міністр

22 жовтня 1945 року доктор Ергард розпочав роботу на посаді міністра економіки окупованої американцями Баварії. З перших днів після краху нацистського режиму Ергард співпрацював з окупаційною адміністрацією. «Я на той час сягнув тієї пори зрілості, коли почувався просто зобов’язаним узяти безпосередню участь у громадських справах, - писав Ергард. - Я розумів: тепер має народитися щось принципово нове… Я був уже досить старим, але й ще досить молодим, щоб самому брати участь у творенні цієї нової реальності». Йому було тоді 48 років.

Проте насправді час Ергарда ще не настав. Адже в березні 1946 року західні союзники узгодили зі Сталіним таємний «Індустріальний план» для Німеччини, який передбачав, що обсяги промислового виробництва в країні мають у майбутньому становити 50-55% довоєнного рівня, важке машинобудування, авіа-, суднобудування та ще 11 галузей важкої промисловості мають бути повністю знищені, німецький експорт має зводитися до вугілля та інших видів сировини, а життєвий рівень населення не повинен перевищувати 74% довоєнного, тобто бути на рівні 1932 року - піку Великої депресії. Відтак Ергардові глобальні плани створення в Німеччині ефективної соціально-економічної системи були просто не потрібні західним союзникам. У той час його міністерству доводилося займатися втіленням у життя розпоряджень окупаційної адміністрації, яка в цілому проводила курс на деіндустріалізацію Німеччини.

Проте до 1948 року політична ситуація докорінно змінилася. Розпочалася холодна війна, Сталін у радянській зоні окупації активно творив «свою» Німеччину, докладаючи титанічних зусиль до поширення контролю Москви на всю країну. Штучна консервація в західній частині країни післявоєнної розрухи грала в цьому питанні на руку «кремлівському горцеві». Відтак частина американської політичної еліти дійшла висновку, що німцям слід дати шанс, принаймні в західній частині країни, контрольованій Вашингтоном, Лондоном та Парижем, відновити економіку й забезпечити бодай прийнятний рівень життя для більшості громадян. До того Конрад Аденауер, якого західні союзники дедалі однозначніше розглядали як лідера майбутньої Німеччини (чи бодай Західної Німеччини, як, зрештою, й сталося), зміг переконати їх, що очолювана ним держава не загрожуватиме західним демократіям, а, навпаки, зможе стати важливим чинником у боротьбі проти ймовірних спроб СРСР встановити свій контроль над усією Європою.

Парадокс «Ергардової грошової реформи» 20 червня 1948 року полягає в тому, що і розробляв її план, і ухвалював рішення про її впровадження в життя зовсім не… Ергард. Схему реформи розробили ще 1946 року американські експерти Колм, Ґолдсміт та Додж, а рішення про її впровадження в життя ухвалював верховний комісар США в Німеччині генерал Люціус Клей. Ергард з квітня 1948 року був директором Управління економікою Об’єднаної економічної області (до якої спершу входили американська та британська окупаційні зони, а через кілька місяців було приєднано і французьку). Фактично, він виконував функції міністра економіки відроджуваної в Західній Німеччині держави, яка формально була проголошена лише у вересні 1949 року, але аж до середини 50-х років не мала повного суверенітету і мусила узгоджувати свою політику з окупаційними державами. Ергард був ознайомлений із таємним планом Колма-Ґолдсміта-Доджа, однак американці не дозволили йому внести в той план жодних уточнень, а про те, що реформа розпочнеться саме 20 червня, він дізнався від генерала Клея лише ввечері 18 червня. Спершу обурений Ергард заявив Клею про свою відставку, але вже через кілька годин у виступі по радіо першим повідомив німцям про реформу, повернувши справу так, ніби це було його власне рішення!

20 червня кожен німець отримав по 40 новеньких «твердих» марок, згодом - ще по 20. Зарплати та пенсії надалі мали виплачуватися у співвідношенні 1:1, половина готівки та заощаджень громадян обмінювалися 1:10, друга половина - пізніше у співвідношенні 1:20. Грошові зобов’язання підприємств перераховувалися як 1:10, а зобов’язання банків та державних установ колишнього Рейху анулювалися. Реформа справді мала «грабіжницький» характер, але давала шанс припинити гіперінфляцію, що лютувала в країні, і розпочати економічний розвиток з «чистого аркуша».

Однак це був тільки шанс. Ергард розумів, що коли після грошової реформи не вдасться негайно докорінно змінити характер управління економікою, весь позитивний ефект від вельми болючої для населення реформи буде розтринькано протягом кількох місяців. І Ергард здійснив цей крутий поворот. Уже 21 червня в урядовому бюлетені було опубліковано чотири ключових документи, які набрали чинності першого липня і, за словами Ергарда, «одним махом викинули в кошик для сміття сотні всіляких наказів та розпоряджень, які регулювали економічне життя та ціни… При цьому ми вдалися до єдино можливого методу - відмовилися від переліку всього того, що втрачає силу, і чітко позначили тільки те, що мало залишатися в силі. Таким чином було зроблено величезний крок до мети, якою є звільнення економіки від безпосереднього впливу бюрократії».

Пікантність ситуації полягала в тому, що це рішення Ергард ухвалив без дозволу і навіть без відома окупаційної адміністрації. За кілька днів до грошової реформи Ергарду разом з Аденауером вдалося протиснути «Закон про принципи господарської структури і політики цін після грошової реформи». Цей шедевр юридичної казуїстики давав Ергардові підстави (хоч і доволі сумнівні) зробити те, що він зробив. Але ні західні союзники, ні вельми потужні в Західній Німеччині соціал-демократи, які тоді послідовно обстоювали подальше одержавлення економіки, просто уявити собі не могли, що Аденауер та Ергард зважаться на настільки докорінні зміни в соціально-економічному житті країни на такій хиткій підставі. Розгорівся грандіозний скандал. Від Ергарда вимагали негайно скасувати свої рішення, аби «не допустити хаосу». Вирішальною стала розмова директора Управління економікою з генералом Клеєм.

- Я не порушував постанов військової адміністрації про квотування і контроль, - заявив Ергард. - Я їх просто скасував. І швидше піду у відставку, ніж відмовлюся від свого рішення.

- Слухайте, пане Ергарде, всі мої радники категорично проти того, що ви зробили.

- Ви не самотні, пане генерале. Майже всі мої радники теж проти.

- Ну гаразд. Я, звісно, не фахівець, але інтуїція підказує мені, що ви на правильному шляху. Продовжуйте, - підсумував Клей.

Через багато років, уже після смерті Ергарда, бойовий генерал, якому неодноразово доводилося посилати на смерть тисячі людей, стверджував, що це рішення було найтяжчим і найвідповідальнішим у його житті. Натомість у кабінеті міністра економіки, а згодом - федерального канцлера на найпочеснішому місці завжди висів портрет генерала Клея. Поруч зі світлиною професора Опенгаймера.

Суть економічної реформи Ергарда можна звести до кількох основних пунктів:

- використати стабілізуючий ефект грошової реформи і провести якнайширшу лібералізацію цін;

- скасувати численні регламентації та постанови, що сковували суб’єктів господарювання;

- створити максимально сприятливі умови для вільної конкуренції через жорстке антимонопольне та антикартельне законодавство;

- максимально протидіяти лобістським зусиллям великого бізнесу;

- використовувати соціальні амортизатори для захисту слабких та незахищених членів суспільства.

Ергардову економічну реформу не можна розглядати як якийсь одноразовий акт. Його ідеї втілювалися в життя поступово, місяцями, навіть роками. 1948 року, під час «тотальної» лібералізації цін і тарифів, було «відпущено на свободу» 90 відсотків усіх цін. Але ж контроль над цінами на основні продукти харчування зняли лише 1958 року, а над транспортними та поштовими тарифами - 1966-го, вже під самий кінець «ери Ергарда». Антикартельний закон, що його Ергард вважав одним із наріжних каменів своєї системи, було, зрештою, ухвалено лише 1957 року, та й то не зовсім у тому вигляді, в якому він прагнув. Так сталося через шалений багаторічний опір великого капіталу, «вірним слугою» якого намагалися представити Ергарда радянські ідеологи та його опоненти всередині країни.

Найтяжчими для Ергарда виявилися перші місяці після початку реформ, коли соціал-демократи стверджували, що «Німеччина перетворюється на рай для багатих і пекло для бідних», і спромоглися 12 листопада 1948 року провести 24-годинний загальнонаціональний страйк, у якому взяли участь дев’ять мільйонів осіб. Вимога звучала одна - відставка Ергарда. Втім, рівно через десять років німецькі соціал-демократи ухвалили Годесберзьку програму, в якій зняли вимогу одержавлення і, фактично, підтримали політику соціальної ринкової економіки. Причиною стало економічне диво. Адже із 1950-го по 1960-й рік валовий внутрішній продукт ФРН зріс утричі. Споживання м’яса за цей час зросло на 70%, яєць - майже вдвічі, цитрусових - утричі, кави - в чотири рази, сигарет - утричі, пива - у 2,3 разу. Вісім мільйонів західнонімецьких родин переселилося до нових приватних будинків та квартир. Дорогами країни бігало вісім мільйонів нових автомобілів. Західні німці стали першою у світі нацією туристів - 1962 року бундесбюргери витратили на відпочинок за кордоном 4,8 мільярда марок, а 1966-го - вже 6,5 мільярда. Саме ці цифри і любив наводити Ергард, коли звітував перед виборцями, натомість рідко й неохоче згадував про кількість вироблених верстатів та тонни виплавленої сталі.

Суть своєї соціально-економічної політики сам Ергард характеризував так: «Ти, державо, не переймайся моїми справами, але дай мені стільки свободи і залиш мені від результатів моєї роботи стільки, щоб я міг сам і на власний розсуд забезпечити своє існування, свою долю та долю своєї родини». Держава повинна встановити прозорі й зрозумілі всім правила «гри» в економіці, не допускаючи жодних невиправданих привілеїв і водночас - жодної дискримінації будь-яких суб’єктів господарювання. Підтримувати треба не великих підприємців, які чудово дадуть собі раду й самі, а малий та середній бізнес. І це не просто слова. В нинішній, «постергардівській» Німеччині малий та середній бізнес дає роботу майже 70% усіх зайнятих. До речі, в Україні сьогодні цей показник становить менше 10%.

Соціальний характер Ергардової моделі ринкової економіки проявляється, на його власну думку, перш за все в тому, що вона є… ринковою. А відтак створює умови для швидкого економічного зростання, збільшення суспільного багатства і дає можливість переважній більшості громадян самим забезпечити підвищення свого добробуту. На переконання Ергарда, соціальні виплати з боку держави у міру її розвитку та збагачення мають не зростати, а… зменшуватися. Обов’язкова пенсія не повинна бути надто великою, - той, кого турбує, як він житиме на старості літ, повинен робити заощадження або користуватися послугами приватних пенсійних фондів. При цьому держава зобов’язана захистити громадянина від можливого шахрайства з боку тих фондів і в жодному разі не допустити знецінення заощаджень від інфляції: тверда й надійна грошова одиниця виступає як один із пріоритетів. Водночас держава повинна надати всім громадянам рівні стартові можливості. «Забезпечити молоді доступну і якісну освіту набагато важливіше, ніж відправляти пенсіонерів засмагати на Майорку», - стверджував Ергард. І в нинішній Німеччині вища освіта - безплатна для всіх, на відміну від, скажімо, Сполучених Штатів чи нашої країни.

Втім, забігаючи наперед, скажемо, що в нинішній Німеччині соціальні виплати не зменшуються, а зростають. «Мудрий Людвіґ», мабуть, перевернувся б у труні, якби дізнався, що тепер у його країні державна соціальна допомога виплачується на кожну дванадцяту дитину, тоді як у його часи виплачувалася на одну з 75. Саме занадто високий рівень соціальних виплат, відтак - і податків, більшість експертів вважають чи не головною причиною того, що темпи економічного зростання Німеччини протягом останніх двох десятиріч нижчі від середньосвітових.

А Ергард же писав: «Якщо всі зусилля соціальної політики спрямовані на те, аби кожну людину вже з моменту її народження устерегти від усіх злигоднів долі, то не можна вимагати від людей, котрі виховані в таких умовах, щоб вони виявили необхідною мірою такі риси, як життєва сила, ініціатива, прагнення до вищої продуктивності, та інші кращі риси, вкрай доленосні в житті та прийдешньому нації».

Канцлер

Ергард був незамінним міністром економіки Федеративної Республіки Німеччина 14 років - від її заснування 1949 року по 1963-й, коли 87-річний Конрад Аденауер пішов у відставку. Вже в середині 1950-х років у правлячому Християнсько-Демократичному Союзі почали визрівати побажання, щоб Ергард, який переконливо довів країні свою високу спроможність і мав найвищий рейтинг серед усіх німецьких політиків, замінив на посаді «Старого Конрада», який, за словами нашого героя, «правив країною і своєю партією в авторитарній манері середньовічних князів». Проте майстер політичної інтриги Аденауер усіляко цьому опирався ще довгих вісім років. «Ергард - книжник, що не бачить політичної перспективи, - стверджував засновник ФРН. - Для посади, на яку він претендує, я вважаю його непридатним». Важко сказати, скільки в цих твердженнях було щирої переконаності і скільки - егоїстичного прагнення зберегти владу. Проте врешті-решт 16 жовтня 1963 року Ергарда все ж таки було обрано другим канцлером ФРН.

Цей жвавий, як живе срібло, товстун випалював щодня щонайменше 15 дешевих сигар, не любив піших прогулянок та вранішньої зарядки, їздив до свого робочого кабінету в палаці Шаумбурґ, на відміну від Аденауера, без ескорту, скрупульозно дотримуючись усіх правил дорожнього руху. Стиль роботи кабінету міністрів став набагато демократичнішим. Ергард продовжував свою економічну політику, а в зовнішній політиці за три роки перебування на чолі держави не здійснив нічого помітного, хоча й не припустився явних провалів.

Утім, певною мірою Аденауер таки мав рацію, - Ергард справді виявився поганим канцлером. Проте не з погляду результатів свого володарювання для держави, а через абсолютну нездатність і небажання здобувати політичних союзників, підпорядковувати собі партійних функціонерів, займатися політичними інтригами. Складається враження, що все те Ергарда абсолютно не цікавило і йому було шкода на це сил та часу. Всередині 1960-х років «занадто старий, занадто маленький, занадто католицький, занадто провінційний» ХДС переживав внутрішньопартійну кризу. Дедалі реальнішою ставала загроза, що «караул» у Бонні зміниться і до влади прийдуть соціал-демократи, які, як і більшість опозиціонерів у всіх країнах світу, обіцяли німцям золоті гори. Відтак партійні функціонери християнських демократів вирішили зробити цапом-відбувайлом Ергарда. І 1 грудня 1966 року він змушений був піти у відставку. Принагідно зауважимо, що ця «жертва» не врятувала тоді ХДС, - їм довелося погодитися на широку коаліцію з соціал-демократами, а 1969 року вони потрапили в опозицію. Але Ергард владу втратив. Після відставки він ще тричі обирався до бундестагу, 1968 року категорично відхилив пропозицію стати президентом ФРН (ця посада не передбачає реальної влади, а є радше представницькою), заснував власний фонд, який нині носить його ім’я, а 5 травня 1977 року помер у Бонні від зупинки серця. Ергарда поховано в мальовничому баварському містечку Ґмунд, неподалік його літнього будинку. Туристи могилу відвідують рідко…