Артикулювання неотону. Лірична трансмісія Мар’яни Савки

Поезія Мар’яни Савки завжди містить елемент неочікуваності. Непросто сказати, як саме авторка «це робить». Завдяки внутрішній схильності до змін? Зарядженістю на постання в нових амплуа і смислових ролях? Енергетичним втручанням образів зовнішнього життя-буття? Найпростіше було б стверджувати, що все разом. Але в такому разі благосна причина само-не-повторюваності поставала б розмитою, так і не з’ясованою.

Для остаточної відповіді є сенс дочекатися нових - двох-трьох - збірок поезій Мар’яни Савки. З тою частотністю, з якою було видрукувано її книжки «Квіти цмину» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2006), «Бостон-джаз» (Київ: Факт, 2008) і «Тінь Риби» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2010), можна сподіватися, що чекати доведеться не так уже й довго. А поки є можливість накопичувати матеріал і досвід спостережень за новими - хоча й не завжди художньо виграшними, образно самодостатніми - гранями, моделями, сутностями її віршів, оприявлених у цих трьох збірках, що доволі відчутно нагадують поетичний триптих.

Мар’яна Савка заглиблена у світ відчуттів, - саме це наділяє її поезію якостями формальної викінченості. Тут немає нічого несподіваного, - справжність смислових пластів завжди має своїми витоками природну граційність і невимушену прозорість форми. Як у збірці «Квіти цмину», де щемлива елегантність поетичної думки поєднана з елегантною стрункістю віршорядка.

Збірка «Квіти цмину» побудована на двох принципах - циклічності й настроєвості. Її сім циклів - «Почути ангела», «Та, що іде по воді», «Родинні пасторалі», «Квіти цмину», «Крамниця запахів», «Парад світлин» і «Зі старого, улюбленого» - як зміна мелосу й ритмів у музичних альбомах. Вірші Мар’яни Савки взагалі напрочуд мелодійні. Саме мелодійні, а не пісенні, позаяк у них лунають найрозмаїтіші настроєві відтінки - елегійні й розважливі, мінорні й дзвінкоголосі, медитативні й життєдайні, інтимні й споглядальні, проткані наративністю й огорнуті м’яким пафосом.

Кожен її вірш - це не тільки мелодійний асоціативний шкіц, це й рисунок - зі своїми предметними реаліями й тендітно окресленою ліричною фабулою. Якщо ж поєднати ці дві характеристики, вийде доволі стисло і повно: це мелодійний рисунок, оприявлений поетичною думкою. Настрої, мелодії, рисунки, техніка слова - все це складає і викладає своєрідний гербарій, у якому суть зводиться до ущільнення й вираження почуттєвої, сердечної пам’яті душі.

У її віршах завжди лунає дзвінке або притлумлене відчуття «таїни». Мар’яна Савка подібна до маляра чи скульптора, який своїми вивіреними, відточеними порухами поволі, неквапливо оприявнює риси і обриси цієї «таїни», ніколи, втім, не намагаючись висвітлити її повністю. «Таїна» - це суть, що такою ж мірою віддалена, як і близька, що доступна й примарна, очевидна і невловима; це стан і процес, погляд і рух; це «слово немовлене», за яким приховано безліч розмаїтих загадкових смислів.

Вірші «Квітів цмину» бринять утаємниченістю, що потроху наближає «таїну» й тонке відчуття «таїни» до чутливих обертонів серця. Наближає настільки, щоби зберегти як її саму, так і її тремтливе звучання.

«Квіти цмину» буквально світяться тонкою відчуттєвою метафорикою. Метафоричність у віршах «Квітів цмину» не є самоціллю, проте якщо вона проростає, то цвіте-розцвітає по-природному щедро й вишукано, не обмежуючись рівнем словосполук і сягаючи поля розгорнутих картин.

Ліричні персонажі Мар’яни Савки сприймають світ не тільки душею і серцем, а й мовби на дотик. У своїх враженнях від реалій та колізій світу вони неначе пересвідчуються тактильно, самими «пучками пальців». «Пучками пальців» і «на кінчиках пальців» - це для ліричних персонажів Мар’яни Савки не лише окреслення почуттєвого виміру, а й знак достеменності, вивіреності міри, що супроводжує їхнє знаття про світ.

Мисленню Мар’яни Савки властива неуникненність еротичності. Мовити, що у «Квітах цмину» є періоди і взірці поетичної еротики, було б, мабуть, надто радикально. Проте Мар’яна Савка пронизливо відчуває еротичну мелодику штриха, риси, ракурсу. У її стильовій манері легко й невимушено живе еротична тонкість, витонченість, делікатність. Поетика еротичного, безперечно, додає чуттєвого шарму й так сенситивній стилістиці «Квітів цмину».

Фотолірична збірка «Бостон-джаз» увібрала в себе світлини й поезії. Порядок слів «світлини» й «поезії» у цьому випадку має значення, оскільки визначальне місце (й, вочевидь, не лише композиційне) на кожному розвороті належить світлинам, а вірші як саундтрек, що намагається «злитися», гранично поєднатися з настроями і семантичними вібраціями, розчиненими у світлинах.

«Бостон-джаз» є спробою долучитися до інших психолого-почуттєвих шарів. Більшість текстів збірки має «прохолодніше» (порівняно з «Квітами цмину») звучання.

Нараторка нагадує мандрівницю з тонко розвиненими чуттями, яка нарешті виїхала у давно вимріяну подорож. І розуміє, що задля гострого відчуття іншої території недостатньо одної-єдиної подорожі, навіть двох-трьох короткочасних мандрівок не вистачить. Треба вжитися в цю іншість - у її реалії, свіжість повітря, звичаї, пахощі її людей. Поки що ж, замість безкінечного захоплення побаченими краєвидами, архітектурними реаліями та людськими іпостасями, вона починає відчувати, що ця внутрішньо випестувана подорож насамперед пробуджує в ній емоції та ідеї, які повертають її до тимчасово полишеного.

Переживаючи враження-перипетії, враження-колізії подорожі, мандрівниця передусім переживає себе саму такою, якою була до цієї подорожі. Це формат пригоди, коли мандрівка у давно бажані світи обернулася мандрівкою у себе, відкриттям тих куточків себе, які доспіли тільки тепер. Доторкнувшись до поверхні іншого й іншості життя, вона починає пронизливіше відчувати рідність із собою («судомить груди…», «Ваніль», «Талісмани», «Горище», тетраптих «Очерети»).

Один із коротких циклів збірки так і називається (майже маніфестно) - «Органи чуття»: «зір», «слух», «нюх», «доторк». Для нараторки «відчути» означає «відбутися». Вона й намагається передати, виразити, висловити речі і людей, що відбулися, що йдуть від буття, що залишаються у її гострих і вишколених чуттях.

Єство нараторки налаштовується на те, щоб мовчати вголос і говорити, ба навіть виговорюватися про себе. Фотопоезія мовчання народжується з нерозтрачених слів і сюжетно дібраних світлин. Мандрівниця вдається до внутрішнього спілкування з тим, з чим зіштовхується й кого зустрічає під час своєї вербальної фотосесії, що розтяглася значно довше й більше, ніж на одну подорож. У цих вербальних фотоспалахах пробиваються-проступають ознаки іншого життя та іншої ментальної території, якими просуваються її прочуттєвий зір і розум: «тут так багато всіляких дрібничок /що можуть зворушити /от скажімо конверти з пелюстками квітів /куди можна сховати листа до коханого /написати на справжнім папірусі /кілька затаєних слів» («тут так багато всіляких дрібничок…»); «манхеттен з бродвеєм /чорні тунелі сабвеїв /і до нудоти чітка геометрія вулиць» («Одинадцята-стріт»). Ці й схожі рядки є цілком фотографічними, не обтяженими надміром проникнення в суть, але надійно зберігаються в пам’яті.

Фотолірика «Бостон-джазу» асоціюється з віртуально-сценічним дійством, де уявлювані й цілком уявні порухи спричинені натуральною виразністю і графічністю світлин, доповнюються зонгами, функцію яких виконують текстові кавалки, подані в римі й без.

«Тінь Риби» наочно, наслухово і наобразно показує, як у межах однієї доволі компактної збірки може відбуватися складно-сюжетна лірична еволюція. Інакше кажучи, архітектонікою тональних і семантичних візерунків переконує, що еволюція - це справа цілком поетична.

Пентаптих «Наслідки звіриної мови» і вірш «історії /не записані /не перечитані…», розміщені в дебютній частині книжки, наштовхують на думку про стилістику магічних трансформацій, магічних вербальних трансмісій, у якій вони виконані. У цих формах постійно відбуваються образні перевтілення - слова й поворотів смислу, сколків реальності й фантазії, напливів буденності та вірогідної неможливості. Ця поезія магічних імовірностей цілковито могла б стати естетичною концепцією всієї збірки, що від початку і до кінця прозвучала б як неотон ліричного мисле- й духовідчуття. Проте невдовзі Мар’яна Савка починає навертати свою манеру й ритмотропіку на більш традиційну поетичну стезю.

Це вже проглядається у вірші «Риба» і продовжується стандарт-медитативними текстами «Як острівні комахи - чорно-смугасті бантики…», «Дівчинко, світ перевернутий, наче клепсидра…», «Боже я все ще дитина…», «Благодатна Маріє…». Із яскравого й неординарного дебюту поетична партія переходить у більш спокійний міттельшпіль, у якому логіка основних ходів переважно перевірена й неодноразово апробована. Відчуваються перегуки з Римаруковим і Герасим’юковим голосами, виринають із нетрів свідомості рядки й темпоритм, образні мітки й цілі ряди, мовлені ними, у вірші з фонікою перегуків потроху втручаються знаки чоловічості, цим віршам не достає м’яко-ностальгійної жіночості, якою так палахкотить стиль Мар’яни Савки. Хоча, можливо, усе це й задумано як поетична комунікація.

Лірична еволюція триває, і настає черга серії віршів зі слайдами-міражами. Суб’єктивно уявленими і не менш суб’єктивно явленими реаліями акуратно розписані тексти «Я восени зустріла лиса…», «серпневий лев вилежує боки…», «Зроби наяду схожою на мене…», що постають кадрами короткометражного міфопоетичного фільму, який, за законами жанру, пройнятий відчуттям умовності, відтінений штрих-пунктиром гіперреальності й позначений флером казковості, ба навіть фантастичності. Й усе це переходить у міражність фабул-картинок і колізій-малюнків, що доволі елегантно контрастують із віршами, якими завершується ліричне еволюціонування тембру й мотивів.

У ендшпілі книжки лунко виблискують інтонації напружено-драматичного мелосу. Це ще одна тонально-смислова і поетикальна зміна, якими аж бринить збірка «Тінь Риби». Ця зміна оприявнила себе у прикінцевих віршах «щось серед мене хоче моєї смерті…», «Сон осінньої ночі (Я, здається, померла, і це не моя кімната…)», «я відчуваю спиною коли ти збираєшся впасти…». Енергетика віршів асоціюється з потоками гірської річки, яка може змити й змести зі свого шляху не тільки все зустрічне, а й саму оповідачку. Виринають суто жіночі мотиви, явлені у відчайдушно експансивних, загострених і відчуттєвих ракурсах. Всесвіт (себто у-весь-світ) замикається на суб’єктивно-ліричному «я», трагедійно розімкнувшись у ньому. Життя ще не завершено, проте за-межовість як ніколи близька, позаяк пронизує все єство, нутро, усі по-, від- і передчуття.

Збірка «Тінь Риби» ущільнена сюжетикою ліричної еволюційності, що надає їй композиційної гнучкості й тонально-структурної різнорідності. Лірична еволюція відбулася - від неотону до майже традиції, від несходженої дороги до цікавої, але все ж таки колії.

Поезія Мар’яни Савки є благодатним ґрунтом для спостережень і рефлексій про ґенезу художньої еніґми. У її віршах - незалежно від характеру їх ціннісно-образного звучання - порухи, впливи зовнішньої реальності або зовнішнього походження з граційною невимушеністю трансформуються у реальність внутрішню. Інакше кажучи, поетичне чуття Мар’яни Савки усе різноманіття виявів і вторгнень іншого, об’єктивованого життя переживає і перетлумачує так органічно, що зникає, щезає, розчинюється межа між внутрішнім і зовнішнім. У цьому, можливо, і є один із секретів експресивної енігматичності її лірики.