Інститут національної пам’яті розпочав процес національної амнезії

Якщо ваша «свідома» біографія відбулася в 90-ті роки минулого століття чи пізніше, можете, не послуговуючись машиною часу, легко поринути в епоху радянського агітпропу та відповідної політики пам’яті. Для цього достатньо лише відвідати офіційні заходи Українського інституту національної пам’яті при Кабінеті міністрів України.

Опинившись на першому публічному заході за нового керівництва цього інституту, присвяченому Дню партизанської слави, відчуваєш не лише зміну влади, а й зміну дискурсів. Навіть Золоту залу Українського фонду культури, де 23 вересня відбувся «партизанський» круглий стіл, прикрасили масштабним «єлейним» полотном художника Артамонова «Засідання нелегального ЦК КП(б)У в 1943 році».

Саме в такому антуражі Інститут національної пам’яті на чолі з членом-кореспондентом НАН України Валерієм Солдатенком відтворив кимось уже призабуту, а комусь і геть незнайому атмосферу партійного офіціозу часів «розвинутого соціалізму».

Багато слів про вшанування тих, хто поклав життя на вівтар перемоги. І водночас чимало дорікань щодо «переписування» історії та реабілітації «ворогів народу» — передусім тих, хто воював за свою Україну (свою землю, село чи родину), а не «за Родину, за Сталина». Одним словом — тих, хто прагнув побачити свою країну вільною. І це всупереч тому, що Український інститут національної пам’яті було створено, зокрема, для «забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у XX столітті» (Постанова КМУ № 764 від 31.05.2006).

Так, голова Державного комітету архівів України представниця КПУ Ольга Гінзбург наголосила на неприпустимості перегляду статусу «всіляких колаборантів» (що на захід від Збруча) коштом славної пам’яті радянських партизанів. Мовляв, «яким це треба бути львів’янином, щоб брудними руками торкнутися пам’яті тих, на чиїх прикладах слід виховувати молоде покоління громадян України…», — наголосила товариш Гінзбург (до речі, я вперше за багато років кілька разів почув звертання «товариш» під час публічного заходу, не пов’язаного безпосередньо з Комуністичною партією України).

Навіть відомий своїми документальними розвідками історик з СБУ Дмитро Ведєнєєв, розпочавши виступ з критики тенденцій, які формують уявлення про Велику Вітчизняну як «чужу нам війну» (радше погоджуся із цим), завершив його у кращих традиціях брежнєвської патетики — посиланням на слова з промови президента Януковича, виголошеної ним з нагоди Дня знань, щодо «неприпустимості політизації історії ХХ століття» (неначе це стосується науковців).

Загальний меседж усього цього дискурсу «партизанської слави» добре сформулював проректор Дніпропетровського національного університету Валентин Іваненко. Мовляв, «упівський рух ніколи не був антифашистський, а, навпаки, профашистський, тому немає підстав зараховувати його до загальноєвропейського руху опору».

Давно не таємниця амбівалентне ставлення партизанів до своїх же побратимів, що аж ніяк не вписується в концепцію їх героїзації. Конкуренція серед партизанських з’єднань за харчі, контроль над селами та поставки з «великої землі» спорядження доходила до майже «кланових розборок». Приміром, командир Вершигора якось пообіцяв розстріляти кількох партизанів з’єднання Федорова, які розжилися зерном з його «вотчини», якщо ті не повернуть збіжжя. Головком українських партизанів Строкач ремствував, що пілоти бояться сідати на аеродроми ковпаківців, бо їх можуть захопити як заручників.

Подібні приклади аж ніяк не поодинокі й істотно підмочують рафінад героїзованої історії партизанського руху. Але головне інше: в історії в розділі «Слава» ми не прочитаємо про партизанське повсякдення — так само далеке від романтики, як і будь-яка воєнна правда, коли люди місяцями й роками живуть перед обличчям смерті, йдучи на бійню не тому, що це їхня робота, а тому що статус «дезертира» чи «колаборанта» часто гірший, ніж смерть.