Національні проекти: чергова «Панама»?

Одразу після Дня незалежності України на засіданні Комітету економічних реформ було анонсовано десять пріоритетних національних проектів, підготовлених робочою групою під керівництвом В.Каськіва і схвалених президентом іще в серпні.
Та вже після першого знайомства з параметрами представлених проектів виникає відчуття, що під «національними проектами» криється або маніловщина, або звичайні афери.

Про соціально орієнтовані проекти, фінансові результати яких виміряти складно, поки що не говоримо. Звернімося до двох енергетичних проектів: «Термінал для імпорту зрідженого газу» (LNG-термінал) і «Енергія природи», на які припадає левова частка запланованих інвестицій (40 млрд. грн. із сукупних 82 млрд.). Фінансування проектів буде покладено на приватні компанії, проте витрати на підготовчі роботи (розробка ТЕО, документації, організації презентацій інвесторам тощо) візьме на себе держава. Одну лише розробку документації оцінено в 10 млн. грн. по кожному проекту, виділити які Кабміну пропонується 2011 року.

Наголосимо, що жодним чином не оспорюємо необхідності реалізації проектів, які згодом дадуть можливість Україні зміцнити свою енергетичну незалежність. Та перш ніж братися до їхньої реалізації, слід врахувати всі аргументи.

LNG-термінал

Про необхідність диверсифікації поставок газу на український ринок говорилося в останні роки багато. Міністр палива та енергетики України Юрій Бойко публічно підтримує проект будівництва LNG-термінала, тобто термінала для приймання зрідженого природного газу. Однак чимало експертів упевнені, що це радше відволікаючий маневр і елемент торгу в затяжних переговорах із російським «Газпромом».

Презентований нацпроект будівництва LNG-термінала передбачає капітальні витрати в
1 млрд. євро, і у разі його реалізації це дасть змогу імпортувати до 10 млрд. кубометрів природного газу на рік. При розрахунках окупності проекту розглядалася ціна газу близько 190 дол. за тисячу кубометрів (з урахуванням витрат газу на регазифікацію, тобто переведення із рідкого стану в газоподібний, які зазвичай становлять 5—6% обсягу зрідженого газу). Це, на перший погляд, вигідніше, ніж ціна російського трубопровідного газу, котра становила в другому кварталі 2010 року близько 230 дол. за тисячу кубометрів. Пропонуються кілька можливих джерел поставок зрідженого газу: Єгипет, Катар, Азербайджан (у перспективі).

Якщо розглядати поставки зрідженого газу до Європи, то, судячи з доступної публічної інформації, більшість європейських країн імпортують зріджений газ за значно вищими цінами, аніж задекларовані 190 дол. (див. рис. 1). Виняток становлять лише Великобританія, Бельгія та Греція, причому обсяги імпорту останньої вкрай малі. Такий поділ пов’язаний із тим, що LNG-ринок, як і ринок трубопровідного газу, має дві принципово різні схеми ціноутворення:

— «спотовий» газ: закупівлі за поточними спотовими цінами на внутрішньому ринку без будь-яких гарантій обсягів і цін у майбутньому, зараз цей сегмент займає близько 20% світового ринку LNG;

— «формульний» газ: довгострокові контракти з гарантіями обсягів поставок і формульним ціноутворенням, прив’язаним до вартості альтернативних видів палива (газойлю, вугілля тощо). По суті, ці контракти ідентичні довгостроковим контрактам на поставку природного газу трубопровідним транспортом, які Україна та інші європейські покупці уклали з «Газпромом».

У вже названих Великобританії та Бельгії функціонують спотові «балансуючі» ринки газу (NBP і Zeebrugge/TTF), ціни на які нині є відносно низькими через надлишок глобальної пропозиції LNG, це й дає змогу «заощаджувати» споживачам цих країн. Однак у довгостроковому періоді спотові та формульні ціни LNG — гра з нульовою сумою, тобто періоди нижчих спотових цін чергуються з періодами відносно низьких формульних цін і навпаки. Може статися так, як уже було у 2006—2008 роках: зростаючий глобальний попит на LNG піднімає спотові ціни NBP/Zeebrugge/TTF буквально до небес (див. рис. 2). Виходить, що автори проекту LNG-термінала в Україні припускають, що спотові ціни залишаться стабільно нижчими від формульних цін LNG (по суті, еквівалентних цінам «Газпрому») і дозволять окупити капітальні витрати на спорудження термінала.

Ризики зростання спотових цін і падіння обсягів поставок ніяк не враховуються, а вони ж напряму впливають на показник завантаженості термінала та окупність: якщо «спотовий» газ дорожчий від «формульного» з урахуванням усіх витрат на регазифікацію і транспортування або якщо на спотовому ринку відсутні вільні обсяги, то термінал простоюватиме. За нашими підрахунками, якщо показник простою термінала перевищує 25% (а за останні п’ять років формульні ціни були нижчими від спотових у 47% періоду спостережень), більш вигідними є інвестиції у внутрішній видобуток природного газу або скорочення його неефективного споживання, аніж у будівництво LNG-термінала.

Що стосується довгострокових формульних контрактів із гарантованими обсягами поставок природного газу, то, аналізуючи розподіл цін по країнах — постачальниках LNG на ринки країн Європи з формульним ціноутворенням (див. рис. 3), можна побачити, що стабільно прийнятні формульні ціни можуть забезпечити лише Єгипет (246 дол.) і Трінідад (233 дол.). Регазифікація збільшить вартість зрідженого газу ще на 5—6%.

У вже названому міністром Юрієм Бойком Єгипті незавантажених потужностей для зрідженого газу, відповідно до даних департаменту енергетики США, залишається тільки 4,2 млрд. кубометрів, що не дозволяє розраховувати на імпортні поставки зрідженого газу тільки з цієї країни.

Аналогічна ситуація в Трінідаді, вільні потужності якого 2009 року становили 2,2 млрд. кубометрів. Багато кажуть і про Катар як про потенційного постачальника газу. Проте пропозиції Катару щодо формульних довгострокових контрактів із гарантованими обсягами поставок є непривабливими (288 дол.). Реально виявляється, що різниця між формульними цінами довгострокових контрактів і ціною російського трубопровідного газу (з урахуванням 30-відсоткової знижки для України) майже нульова, тож у разі укладання Україною формульних контрактів із постачальниками LNG-термінал не окупиться. І, певне, невипадково росіяни погодилися надати саме таку знижку на газ Україні: у Москві чудово розуміють специфіку газового ціноутворення. На відміну від Києва.

Окрім описаних вище цінових ризиків, існують технічні складнощі й ризики проведення LNG-танкерів через перевантажену протоку Босфор, проти чого може заперечити Туреччина. Річ у тім, що LNG-танкери, які працюють в умовах високих тисків, значно менш безпечні порівняно з нафтовими і найчастіше потребують супроводу. Проте досвід транспортування LNG через, наприклад, Суецький канал дозволяє сподіватися, що проблеми безпеки можуть бути успішно розв’язані.

Альтернативою закупівлям зрідженого газу в Єгипті, Трінідаді й Катарі за спотовими і формульними цінами є купівля газу в Азербайджані. Звідти його можна буде доставити в Україну транзитом через Грузію, де буде побудовано термінал для зрідженого природного газу. У такому разі не потрібно і проводити танкери через Босфор. Однак поле для цінового торгу з Азербайджаном не безмежне: азербайджанці мають альтернативу експорту газу в Європу й Україну (наприклад, виробництво добрив і подальший експорт уже готової продукції).

У цьому проекті Україна стикається з конкуренцією з боку Румунії, котра вже забезпечила свою участь у транзиті азербайджанського газу, підписавши міжурядову угоду з Грузією й Азербайджаном у квітні цього року. Оскільки Азербайджан може поставити лише 7—20 млрд. кубометрів природного газу щороку, для України залишається досить вузьке вікно можливостей. Критично важливими для окупності термінала будуть гарантія обсягів і стабільних цін із боку Азербайджану і реальний прогрес у будівництві термінала зі зрідження газу в Грузії.

Підсумовуючи аргументи «за» і «проти», можна констатувати, що проект LNG-термінала в нинішньому вигляді:

— орієнтується тільки на поточні спотові ціни, без гарантій обсягів і цін у майбутньому, що дуже важливо на волатильних ринках газу;

— не матиме значних цінових переваг перед російським трубопровідним газом за умови збереження 30-відсоткової знижки на російський газ протягом десяти років;

— залежить від будівництва поки ще проектованого термінала зрідження в Грузії і від амбіцій Румунії;

— не дає відповіді на запитання, чи зможе усе ще неекономний український споживач газу платити за нього ринкову ціну.

Враховуючи всі вищевикладені аргументи, на наш погляд, проект LNG-термінала для України вкрай ризикований у теперішньому вигляді і потребує детального інвестиційного обгрунтування та порівняння з проектами-конкурентами.

«Енергія природи»

Найбільш витратним передбачається проект «Енергія природи» з будівництва вітрових і сонячних електростанцій потужністю 2000 МВт. Бюджет проекту становить 3 млрд. євро, і ці витрати мають окупитися за сім років при виробництві електроенергії в обсязі 26,8 млрд. кВт•год. на рік.

Не зовсім зрозуміло, навіщо пропонується розвивати генерацію електроенергії саме у такий спосіб. В Україні «зеленій енергетиці» вже дано значні стимули для розвитку: недавно ухвалений закон зобов’язує Оптовий ринок електроенергії (ОРЕ) закуповувати енергію вітроелектростанцій (ВЕС) за високими цінами. По суті, «зелена енергетика» дотується за рахунок інших учасників ОРЕ — кінцевих споживачів. Та й дефіциту електроенергії як такої в Україні нема: використання потужностей АЕС 2009 року становило лише 68%, хоча в передкризові роки потужності вітчизняних АЕС використовували на 80—90%, падіння виробництва електроенергії на вугільних ТЕС також було суттєвим.

За більш детального розгляду цього проекту з’ясовується, що поставлені авторами цілі (виробництво 26,8 млрд. кВт•год., або 15,5% усієї генерації) є абсолютно нереальними. Прості розрахунки показують, що заявлена потужність генерації в 2000 МВт при стовідсотковому цілодобовому завантаженні (що вже сумнівно) дає обсяг виробництва електроенергії значно менший, аніж озвучені 26,8 млрд. кВт•год. на рік.

Зазначимо, що у вітрогенерації інших країн використовується не більш як чверть потужності «вітряків». Наскільки ефективно працює будь-який генератор, показує коефіцієнт використання встановленої потужності (КВВП). Так от, у світовій практиці використання енергії вітру КВВП становить 12—30%, а в середньому по світу — 24,5% (див. табл. 1). Отже, від парку ВЕС сукупною встановленою потужністю 2000 МВт можна очікувати річного виробництва 4,2 млрд. кВт•год., що майже на порядок менше від заявленого в нацпроекті.

У випадку з генерацією на основі сонячної енергії КВВП ще нижчий — у діапазоні 9—24% (див. табл. 2). З урахуванням вищесказаного очевидно, що проект «Енергія природи» дасть змогу виробляти всього лише 2,4% від нинішніх обсягів Енергоринку. І все це за бюджету в 3 млрд. євро!

До негативних аспектів розширення вітрогенерації можна віднести також складність управління енергосистемою з ВЕС: низька передбачуваність вітру може призвести до розбалансування попиту—пропозиції, неприпустимих коливань частоти в енергосистемі нижче від 50 Гц із наступними аварійними відключеннями.

На противагу заявам авторів, запропонований проект ні на йоту не скорочує споживання газу. Річ у тім, що в результаті «газових війн» 2006—2009 років електроенергетика (ТЕС і ТЕЦ) України скоротила споживання газу до технологічного мінімуму — із 5,8 млрд. кубометрів 2006-го до 2,7 млрд. 2009 року. І зменшити споживання газу в електроенергетиці вже неможливо за існуючої конфігурації потужностей: блоки ТЕС споживають газ для технологічних потреб, ТЕЦ опалюють міста і поставляють тепло індустріальним споживачам.

І, нарешті, основний аргумент проти вітро- та сонячної генерації — висока вартість залучення капіталу. Багаті розвинені країни з низькою вартістю капіталу близько 6—8% річних (дані для енергетичних компаній RWE, Iberdrola, CEZ) можуть собі дозволити вкладати інвестиції в «зелену генерацію». В Україні ж вартість капіталу становить мінімум 12% (в іноземній валюті, дані для компанії ДПЕК) і робить недоступними надмірно капіталомісткі проекти в енергетиці. Вітро- і сонячна генерація в Україні може знайти свою нішу лише в невеличких віддалених автономних системах, з’єднувати які з національною енергосистемою занадто витратно. Простіше кажучи, вітро- і сонячна генерація в промислових обсягах українцям поки що не по кишені.

Ті нечисленні іноземні й українські інвестори, котрі вже вкладають кошти в українську вітроенергетику, як правило, мають «дешеві» джерела фінансування у валюті. Однак у цьому разі доречно казати про валютні ризики, які ігноруються при таких вкладеннях: усі пам’ятають девальвацію гривні восени 2008 року і те, як повільно внутрішні ціни на електроенергію підтягувалися до передкризового доларового еквівалента (див. рис. 4). І хоча «зелений тариф» номіновано в євро, ризики різкої девальвації гривні і здатності ОРЕ підтримувати розрахунки з учасниками ринку залишаються в цьому разі під сумнівом.

Таким чином, при детальному аналізі національного проекту «Енергія природи» виявляється, що проект:

— орієнтований на виробництво електроенергії, дефіциту якої Україна не відчуває;

— за обсягами виробництва електроенергії не відповідає обіцянкам його авторів;

— є надзвичайно капіталомістким порівняно з альтернативами;

— ніяк не знижує споживання газу в українському ПЕК;

— створює додаткові ризики в управлінні і підтриманні стабільності енергосистеми.

* * *

У 1879 році у Франції було створено акціонерну компанію зі спорудження Панамського каналу. Для приховання розкрадань, зловживань і складного фінансового становища правління компанії підкупило французьких міністрів, сенаторів, депутатів, редакторів газет. Крах компанії 1888 року розорив десятки тисяч дрібних власників акцій. На жаль, запропоновані сьогодні громадськості «національні проекти» за такого явно непрофесійного підходу можуть перетворитися на чергові «панамські компанії». Хоча від початку переслідувалася шляхетна мета.