«Білі плями» соціології

Хай живе соціологія — вона збирається змінюватися. Принаймні серйозні приводи до змін пропонує доктор економіки та соціології, професор Юрій Саєнко. Його розуміння науки динамічне й життєве. Він вважає, що соціальне здоров’я індивіда та соціуму визначається часткою проблем майбутнього, які вирішуються в кожному проміжку нинішнього часу. Безперечно, такі ідеї викликають у наших громадян (кожен з яких по-своєму аналітик) здоровий інтерес.

Але вчений стурбований. На його думку, різні науки розібрали суспільство на окремі ділянки і досліджують, і обробляють їх на свій смак і за своїм розумінням. Як наслідок — клаптикове, сегментне, калейдоскопічне уявлення про суспільство не дає змоги побудувати цілісну картину.

— Це міф, коли ми визначаємо соціологію як науку про суспільство, — каже Юрій Іванович. — Якби це справді було так, то соціологія відігравала б роль у певному роді метанауки в гуманітарній соціокультурній сфері. Соціологія, що не має базової системи постулатів, а отже й теорії суспільства, — це, радше, проект спроб фрагментарного опису деяких, іноді досить розрізнених, суспільних явищ, процесів, феноменів або аспектів проявів суспільних процесів.

Наука чи начотництво?

— Юрію Івановичу, соціологія часто бачиться досвідченому споживачеві наукою описовою, оскільки не володіє стількома оцінними критеріями для визначення стану суспільства та його норм, як та ж таки медицина, де можна, приміром, для дослідження організму оперувати різними строгими показниками: температура, біохімія… Та й в економіці критерії оцінок значно прозоріші.

— Соціологічні результати часто непорівнянні з економічними, оскільки економіка побудована на чітких одиницях вимірювання (кілограми, калорії, квадратні метри тощо). Соціологія ж не має таких одиниць виміру, за винятком метричних (наприклад, розмір зарплати), а інші використовувані в ній оцінні або якісні характеристики не мають, по-перше, одиниць виміру, а по-друге, шкал, за якими можна було б чітко визначити, що добре, що погано, що конструктивно, а що деструктивно. Коли ми запитуємо: «Як ви оцінюєте економічну ситуацію за шкалою від 0 до 10 балів, де 0 — дуже погано, 10 — дуже добре?», — то бідна людина вибере відповідь «дуже погано», оскільки її зарплата не відповідає мінімальним потребам, так само відповість і олігарх, котрий зумів заробити в умовах кризи тільки півмільярда доларів замість кількох мільярдів.

У цьому велика проблема соціології — і вона не вирішується. При зіставленні економічних та соціологічних оцінок часто виникають плутанина і спекуляції. До того ж усі економічні зіставлення й аналіз побудовані на тому, що будь-яке економічне явище чи об’єкт має базові показники, а в соціології таких показників немає.

До того ж мають зникнути із застосування вимірювання до десятої частки відсотка, адже соціологія — наука не точна, предмет її дослідження — думки, відчуття, емоції. Це «гра в точність», а насправді соціологічні дані цілком достатньо подавати в цілих відсотках.

— У соціології має виникнути поняття порогових величин, які характеризують те чи інше соціальне явище. За вашим визначенням, больові пороги суспільства характеризуються неминучим соціальним болем. Без цього аналіз соціуму замикається на інтелекті та життєвому досвіді соціолога або групи соціологів.

— Соціологи спираються на певну парадигму — вони домовляються дотримуватися загальної концепції (суми поглядів, переконань, а іноді й уявлень). Для аналізу цього часто недостатньо. Тут потрібно пам’ятати, що широке розповсюдження ідеї не є доказом її істинності. Тому в соціології потрібні специфічні базові методичні прийоми — особливі спостереження, експерименти, перевірки та поглиблені повторні перевірки отриманих даних.

— Суб’єктивізм респондентів також спричиняє спотворення соціологічної інформації. Так, на шкалі від 0 до 7 балів, де їм пропонується оцінити рівень своєї заможності, серединне положення займає інтелігенція з бюджетними зарплатами — освіченій людині нестерпно важко зарахувати себе до бідняків, тому вона підсвідомо «множить» свій соціальний статус на її скромне фінансове обчислення…

— Тут виникає плутанина: людина відчуває, що повинна належати до середнього класу. Хоча наші соціологи не дійшли його чіткого визначення. На Заході середній клас, котрий становить до 80% населення, — це насамперед соціально активні люди, які зберігають традиції і норми культури соціуму, це спільноти, котрі контролюють владу і дають їй завдання, беруть активну участь у політичному та духовному житті соціуму. Це люди з високим рівнем освіченості, соціальним статусом і рівнем доходів. А в умах наших інтелігентів, чимало з яких викинуто з соціального життя, замішання. Вони думають, що освіта сама по собі забезпечує високий чи бодай середній статус.

Розглянемо ще один цікавий показник. Коли ми запитуємо людей, хто має найбільший вплив на події в Україні, перші місця вони відводять мафії, кримінальному світу, лідерам партій та олігархам (так висловлюються 35—36%). Далі спрацьовують радянські стереотипи: на четвертому місці — чиновники, на п’ятому — робітники, на шостому — селянство і на сьомому — інтелігенція. Виникає запитання: 35—36% — це добре чи погано? Ми маємо порівнювати цей показник із суспільною формацією, а вона у нас олігархічно-кланова і кримінальна. Отже, так і повинно бути. Цифра відповідає суспільним нормам. А як вийти з цього становища? Потрібно змінювати цю формацію. Але хто дозволить, і яка сила для цього має виникнути? Немає відповіді, і, як правило, на цю ситуацію ніхто не звертає уваги. До того ж мало хто із соціологів звертає увагу на те, що всі оцінки і самооцінки стану суспільства повинні зіставлятися з тією суспільною формацією, в якій ми живемо. При тому, що 80% населення нашої країни виступає за зміну системи.

Аналіз і прогноз «за смаком»: дотримуйтеся дозування

— Чи грішать смаківщиною соціологічні індекси?

— Завдання індексів — побудувати певну сукупність показників — що на першому місці, що на другому, третьому... Якщо це базові експертні показники, то вони можуть перерости в корпоративні експертні угоди. Смаківщина з’являється у виборі показників, якщо індекси зводяться до відносних оцінок, якщо вони побудовані на якихось якісних шкалах — там похибки дуже великі (до речі, смаківщина виникає на дуже багатьох ділянках соціологічного аналізу, наприклад соціального здоров’я, менталітету, соціального капіталу).

Якщо розглянути індекс корупції в Україні, Великобританії і Данії, то доходимо висновку, що ці країни перебувають на різних точках шкали часового соціального розвитку, у них різні формації. Для аналізу рівня корупції слід розділити країни за рівнем суспільного розвитку: високорозвинені; країни, що розвиваються, — і порівнювати тільки всередині групи. Адже інакше це все одно що порівнювати індекс розумового розвитку десятирічної дитини і 45-річного доктора наук.

— А як визначити, подав соціолог усю повноту соціальної картини чи «загруз» у власному суб’єктивізмі?

— Я кажу про це вже десять років: поки ми не визначимо базових (економічних і соціологічних) показників за всіма основними соціальними явищами, суб’єктивізму не позбудемося. Ніхто, на жаль, над цим не працює. Тому ми не можемо вирішити проблему соціального паспорта: паспорта підприємства, поселення. Часто його зводять до економічних і статистичних показників. А де соціопсихологічні, соціокультурні? Проблеми економічної діяльності вже давно неможливо вирішувати суто економічними механізмами, бо цей рід діяльності багато в чому визначається світоглядними й моральними поняттями її гравців. Отже, соціологія тут обов’язкова. Але інша!

— Виключити соціолога як особистість із дослідження неможливо, це правда?

— Правда. Соціологи поки що живуть у світі своїх творчих пошуків, у своєму професійному світі. Їх іще не «скрутила» політична система і не змусила працювати на себе, як давно відбулося з істориками. Нас поки що політикани ігнорують. Їх цікавлять хіба що політичні рейтинги.

— Але комфортне становище соціології означає, що з нею не рахуються.

— Так, її не взято на озброєння в управлінських і політичних іграх. А що стосується рейтингів, то електоральну соціологію або соціографію потрібно відокремити від власне соціології так само, як статистику відділено від економіки, а розкопки від археології.

— Який основний «больовий поріг» у нашого суспільства?

— Він у тому, що ми не знаємо, яку державу будуємо. Незнання, куди рухатися, — трагедія нашого шляху. У соціолога призначення, як і в лікаря, — поставити соціуму діагноз і визначити способи лікування. Дати варіанти розвитку подій — його обов’язок, як і професія — бути фахівцем і громадянином. Але поки що соціологи залишаються в ролі діагностів.