Столітнє гніздо Стефаника. Білі сторінки і знакові постаті у житті видатного письменника

Мальовниче село Русів на Івано-Франківщині — сімейне обійстя Стефаників. Заснував цей рід ще у ХVІІІ ст. козак із Запорізької Січі Теодор Стефаник. А майже через сто років, 14 травня 1871-го, у сім’ї Семена і Оксани Стефаників народився син Василь — майбутній геніальний український письменник, який увійшов у світову літературу своїми творами «Камінний хрест», «Новина», «Кленові листки» та багатьма іншими. Автору цих рядків пощастило побувати в Русові, поспілкуватись із родичами Стефаника, перегорнути сторінки деяких листів письменника — до митрополита Андрея Шептицького та близьких друзів…

«Опинився я в нужді…»

Літо в Русові. Давно відцвіли вишні. З них — «як молоко капає» — писав колись Василь Стефаник. Вишні у кожній садибі села. Ростуть вони і над могилою письменника, що на старому цвинтарі.

…На високому пагорбі — пантеон славного роду Стефаників. Останній спочинок знайшли на ньому батьки, дружина, брати, сестри і внук геніального письменника.

Василь Стефаник народився 1871-го в Русові (Івано-Франківщина). Відійшов у вічність 1936 року, на 65-му році життя. Часто героями творів письменника були мешканці села Русова і події, що там відбувалися. Писав про них «горіючи, і кров із сльозами мішалася».

Коло «своїх» людей сам Стефаник визначив у автобіографічній новелі «Серце», яку присвятив друзям. У повному обсязі новелу опубліковано в журналі «Вітчизна» 1991 року Федором Погребенником, дослідником життя та творчості письменника.

«Юрко Морачевський, що зараз віддав би мені свою молодість, або сховав би мене в своє серце, щоб мене світ не брукав…» (Василь Стефаник. Автобіографічна новела «Серце»).

Юрій Морачевський (1896 — 1935) син Вацлава і Софії Морачевських, великих приятелів Василя Стефаника. В тій-таки новелі письменник присвячує їм слова визнання: «Вацлав Морачевський вивів мене в світ», «Софія Морачевська — пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі». Це відомі постаті. Про особливо теплі взаємини Морачевських із письменником свідчать листи Василя Стефаника, в яких він ділиться своїми переживаннями.

Вацлав Морачевський (1867 — 1950)— непересічна особистість, доктор медичних, філософських та хімічних наук, літературознавець, перекладач і великий шанувальник творчості Стефаника, популяризатор її у європейському світі. Останні роки життя був ректором Академії ветеринарної медицини у Львові.

Софія Морачевська — доктор медицини, перша українка в Австро-Угорщині, котра отримала вищу медичну освіту, закінчивши університет у Женеві, дійсний член НТШ. Походила з давнього українського роду Окуневських. Це вона переконала Ольгу Кобилянську писати твори українською мовою. Виховала свого сина Юрія у глибоких національних переконаннях.

Юрій Морачевський успадкував від батьків великі здібності. За фахом — юрист, працював у міському суді у Львові. Знавець української і світової літератури. Поет. Перекладач. Новели Василя Стефаника переклав німецькою мовою.

Свою особливу приязнь до Морачевських Стефаник переніс і на їхнього сина Юрка…

Юрко народився 4 лютого 1896 року, а в березні того ж року Стефаник у листі до Вацлава Морачевського пише, що буде «малому докторкови ягід збирати, і співанок за князівень співати і байок про тройзілля вповідати». Просить надіслати фотографію Юрка. Обіцяє «писати таку новелу, що буде файна», і подарувати дитині. Обіцянку виконує і з присвятою Юркові пише дитячу сценку «Санчата», казку «Про хлопчика, що його весна вбила».

У Львівській національній науковій бібліотеці імені Стефаника, у відділі рукописів, зберігаються листи письменника до Юрія Морачевського. Маленькі аркуші, списані малорозбірливим почерком… У листі від 30.11.1926 року письменник зауважує, що його не зворушують «купка пань і панів», зворушують «люди, так звані мужики».

Пише: «Я, як Бог їх сотворив і поставив перед очі світу. Думаю, що за сто років через мене вони будуть собою тішитися».

Останній лист до Юрка датований 18.05.1934 р… Письменник не в змозі писати сам і диктує синові Кирилові. Розповідає про свої великі біди. Син Юрко вже четвертий тиждень хворіє на тиф, а Кирило день і ніч доглядає хворого. Та й сам «хорий щораз більше попри цей тиф і стратив решту нервів і панування над собою». А далі слова розпачу і великого суму: «Опинився я в нужді. Випродав все, що міг і дальше вже не буде що їсти, а ні в що вбратися, ще біль і жура з приводу хороби Юрка. Тому мушу Вас просити, як найблищого... допомоги, бо не маю з чого жити. Шукайте навіть у поляків, які інтересуються українською літературою. Найтяжчий удар для мене — це брак всілякого доходу з видання моїх оповідань. Нема того доходу і мабуть не буде. Через те мушу просто жебрати, та добре, що цей лист переходить через Вас, бо хоч Ви оден мене виправдаєте і дасте об’яснення людям таке, на яке я можу пристати. Встид мені кінчати мою карієру такими стараннями як оцей лист».

У жовтні 1928 року Україна призначила Василеві Стефанику пожиттєву пенсію. Але коли 1932-го в радянському посольстві у Львові йому запропонували спростувати Голодомор в Україні, він від неї відмовився...

Великим горем для Стефаника була передчасна смерть Юрія 1935 року. В листі до митрополита Андрея Шептицького він пише: «Я тепер дуже розбитий смертю судії Юрія Морачевського, який був найкрасшим моїм молодим приятелем і так несподівано розпрощався з цим прекрасним світом. Це був один з найбільш ідейних українців, правдивий як українець, правдивий як чоловік. Може мені трохи полегшить, і я з останніх сил поїду до Львова відвідати гріб мого найбільшого приятеля та пізнати його дочку Зосуню. Хотів бим з його маленької дочки вчинити таку українку, як небіжчик її батько був».

І таки поїхав до Львова.

Як згадує брат письменника Лука, який супроводжував Стефаника до Юркової могили на Личаківському цвинтарі, — це була найдовша і найтяжча дорога в його житті. Письменник, уже тяжко хворий, «ледве тягнув за собою ноги. Уста його посиніли, аж почорніли. Потом вкрилося воскове обличчя. І він ішов, спотикався, падав, відпочивав і йшов далі». Ніяк не хотів повертатися назад.

Листи до митрополита Шептицького

«Ексцелєнціє, найдорожчий всім українцям владико, наш улюблений пастирю і провіднику!.. Остаю з найглибшою любов’ю до Вас, все Вам вдячний Василь Стефаник». (З листів Василя Стефаника до митрополита Андрея Шептицького.)

Вперше листи Василя Стефаника до митрополита Шептицького опубліковано Олегом Купчинським у збірнику НТШ 1990 року. Це 20 листів, вони зберігаються в рукописних фондах ЦДІА України у Львові. Листування охоплює період з 1930 по 1936 рік.

Листи написані письменником в останні роки його життя і сповнені великого драматизму.

Доля була немилосердною до письменника. Стефаник тяжко хворів, прибутків від продажу творів не було, дуже бідував.

Ці листи справляють болісне враження і не можуть залишити байдужим. У скрутні для себе часи Стефаник звертається по допомогу до митрополита Андрея Шептицького.

Листи свідчать про авторитет владики, його благородство, духовну та матеріальну підтримку тих, хто її потребував, і, по суті, про його внесок у розвиток української культури.

Листи розпочинаються з шанобливих звернень Стефаника до митрополита і зі слів щирої вдячності… В перших листах (1930, 1934 роки) письменник «має відвагу непокоїти» владику і просити його за здібних хлопців Дмитра Сокульського, Миколу Костащука, щоб їх прийняли до Богословської Академії у Львові. В листі від 12.06.1934 року Стефаник скаржиться на здоров’я, лист диктує синові, але, встидаючись сина, власноручно робить приписку: просить вислати 50 зл., бо не має «ні ліків, ні дров». Пізніше вже не соромився... Владика виконував прохання письменника. Ніколи йому не відмовляв. І, щоб віддячити митрополитові за його доброту, Стефаник пропонує всю свою кореспонденцію та інші папери передати йому в розпорядження, щоб таким чином оплатити борг.

А письменник знову у матеріальній скруті. Хоче їхати до Львова, аби порадитися із лікарями і «особисто подякувати і поглянути на найкрасшого владику нашого, якого любив від молодости в цілій його красі моральній і фізичній» і «найбільш заслуженого чоловіка на всіх ділянках українського життя», але «в дорогу не має чим рушати з дому».

В наступному листі — дякує митрополитові за гроші, які «розійшлися на насіння, на сорочки і на лікарів», а на дорогу до Львова не залишилося.

Наймолодший син письменника, Юрко, 1935-го закінчив факультет права у Львівському університеті. Він має наміри продовжити навчання в Канаді, де йому допомагатиме заможна родина. Повезе з собою наклад творів батька і вирученими коштами оплатить борг митрополитові.

Стефаник просить владику благословити сина в далеку дорогу. І пише: «Тому вдячний був би Вам, щобисьте допустили його перед себе і бачили на власні очі хлопця, який має заплатити ті гроші, що я Вам винен і за себе, і за його братів. При Вашій підмозі і Вашім благословенні він довгі роки вчився...». А грошей немає на дорогу, на закордонний паспорт, на перевезення багажу книжок… Просить у владики «послідню підмогу». Розпачливі його слова: «Це, мабуть, моя послідня безсоромність, яку я довго чиню зглядом найбільшого українця, який за мого життя ділав і якого я маю щастя знати і любити... Встид мій дуже тяжкий і прошу своїм великим всеобіймаючим серцем дарувати мені мої тяжкі гріхи перед Вашою високою постаттю».

У листі від 3.09.1935 року Стефаник висловлює митрополитові співчуття, «свій найглибший жаль з причини смерти маляра Олекси Новаківського». «Ви його протектор і опікун, Ви інспіратор глибокої його штуки і тому я, сам дуже хорий, складаю у Ваші найвищі руки жаль по великому творцеві, який в українській церкві був інтерпретатором Ваших думок. Ви були відродженням в українському малярстві, Ви дали великий почин і Вам належиться скласти з приводу смерти Новаківського найвище співчуття. Наша земля буде благословляти Вашу опіку над великим маляром. Я вірю, що Ви і надалі будете опікуватися його творами і його дітьми... Без Вашої, ексцелєнціє, помочі він не був би годен стати великим маляром. Він мав щастя на митрополичому престолі зустріти великого мужа, як Ви, і знатока штуки».

У листах письменник називає владику найбільшим українцем у всій Русі —Україні, бажає йому стати на чолі української політики, бо його «велике знання і велика особиста культура заважили серед українців таки дуже багато і за це далекі наші покоління будуть дякувати».

Стефаник мав намір привезти митрополитові свою автобіографію, яку «при сонцеві» мав закінчити, і хотів, щоб «українці бодай тільки знали про мене, що Ви, екселєнціє, направду мене рятували від останньої біди».

Його Юрко поїхав до Канади. Але продаж книжок ішов не так, як хотілося. І скрута не відступала. Як завжди, допомога приходила — від митрополита.

Останній лист Стефаника датований 15.11.1936 року, майже за три тижні до смерті… Обіцяв митрополитові… написати про більшовиків...

У Русові, у своїй садибі, письменник прожив 26 літ. Тут минуло дитинство трьох його синів — Семена, Кирила і Юрія. Все життя прожив у селі його Кирило, хоча скінчив Торговельну школу у Львові. Він допомагав по господарству батькові, який останніми роками тяжко хворів. А згодом, коли 1941 року в батьківській садибі було створено Літературно-меморіальний музей Василя Стефаника, безкоштовно віддав половину хати під експозицію. І був директором музею впродовж 46 років.

Семен і Юрій Стефаники закінчили Львівський університет. За фахом — юристи. Після війни Семена Стефаника неодноразово обирали до Верховної Ради СРСР, певний час він обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів УРСР, багато років очолював Львівський облвиконком, а в останні роки працював директором Львівського меморіального музею Івана Франка.

Юрко Стефаник — єдиний із синів Стефаника, котрий успадкував від батька літературний хист. Не знайшовши роботи в тодішній Польщі, у травні 1936 року емігрував до Канади, де працював журналістом. Не зміг провести в останню путь батька. Перед війною повернувся до Львова, впорядкував батьківський архів. У роки війни підготував і видав його твори з грунтовною вступною статтею, яку підписав псевдонімом Юрій Гаморак (дівоче прізвище матері). Був членом ОУН. Наприкінці війни емігрував спочатку до Німеччини, а пізніше — до Канади. Досліджував і популяризував творчість батька. Його старанням виходили твори Стефаника українською і англійськими мовами. Видав ґрунтовну працю «Моїм синам, моїм приятелям» — про творчість батька та українських письменників 30-х років ХХ ст. Його видання були заборонені в Україні. Згідно із заповітом, дружина Юрія Стефаника Олена перевезла його прах до Русова і поховала поруч із могилою батька. У Канаді зашилися сини Юрія Василь і Корнелій.

У 90-х роках минулого століття не стало синів Стефаника… А трохи згодом — і внуків Романа та Юрія…

Зараз в Україні, у Львові, живуть нащадки письменника, онуки Кирила: Василь і Олеся з дітьми Андрієм, Остапом і Дарієм.

Родина свято зберігає пам’ять про письменника. Часто відвідує Русів, допомагає музеєві доглядати садибу. Берегинею дому Стефаників у Львові є невістка Кирила Стефаника — Мотря. Завдяки її старанням збережено реліквії та архів.

Зі слів пані Мотрі, Кирило Васильович, син письменника, був розумною, освіченою, самодостатньою, скромною і невибагливою людиною. При тому міг обстоювати власну думку різко й відверто. Завдяки його принциповій позиції в Русові збереглася церква, яку хотіли спалити. Був добрим, допоміг багатьом односельцям здобути вищу освіту. Подорожні, котрі відвідували музей, мали прихисток — могли переночувати в нього і попоїсти.

Наступного року виповниться 60 років відтоді, як у Русові діє Літературно-меморіальний музей Василя Стефаника. Експозиція музею розгорнута у двох приміщеннях: у трьох меморіальних кімнатах будинку письменника зберігаються його меблі, побутові речі, одяг, та в колишній школі, де експонати розповідають про життя і творчість Стефаника. Директором музею є Марія Косменко. Вона працювала ще при Кирилі Васильовичу науковим співробітником. Їй близький стефаниківський світ. Вона пропагує творчість письменника, виступає з доповідями, проводить екскурсії. В музеї працюють нащадки Володимира Стефаника: його внучка Марія і правнучка Наталка.

Автору цих рядків пощастило відвідати Русів і провести там п’ять днів у товаристві рідні письменника — пані Мотрі і її сина Василя.

Садиба письменника, великий розкішний сад зачарували. По краю саду збереглися старі, високі черешні, посаджені ще за життя Стефаника. З дерев’яної галереї будівлі відкривалася напрочуд гарна панорама пагорбів, покритих полями, лісами, пасовиськами, і далеко на обрії, на горі, видно було знаменитий Камінний хрест.

З другого боку будинку під вікнами гарний квітник. Поруч — криниця з прозорою водою. На місці, де колись була клуня, стоїть пам’ятник Стефаникові і ростуть високі ялини, посаджені його внуком Юрком.

Давно немає господаря. Але речі, що пережили його, дбайливо доглянуті. В меморіальних кімнатах письменника збережено все, як було за його життя.

В архіві зберігається родинне листування. Пані Мотря запропонувала перечитати зворушливі листи трьох рідних сестер: Євгенії, Ольги і Олени з дому Гамораків. Роль кожної з них у житті Василя Стефаника була видатною, і про кожну з них він написав у «Серці»: «Євгенія Калитовська — мій найвищий ідеал жінки. Моя жінка Ольга — найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів. Олена Плешканова — моя вірна приятелька в біді на старі роки — вона виховала мені трьох синів: Семена, Кирила, Юрка».

Євгенія Калитовська — велике кохання письменника. Вона була заміжня, мала двох дітей. Їм не судилося бути разом. Одружився Стефаник з рідною сестрою Євгенії — Ольгою, яка тяжко хворіла і померла молодою, осиротивши трьох синів.

Тоді Олена Плешкан разом із донькою переїхала до Русова й виховувала хлопців.

Листи Євгенії і Олени до Ольги сповнені турботою про хвору, бажанням їй допомогти. В листах Олени, яка рано овдовіла і жила в нестатках, багато болю… (Жаль, що це листування навряд чи буде колись опубліковане).

…Русів лежить на пагорбах і особливо гарний навесні, коли цвітуть сади. Хати великі, видовжені з кольоровим підмурівком. І… Камінний хрест, що на краю села. Ґрунтова дорога до нього йде через великий яблуневий сад. Хрест побілений вапном, не дуже високий, бо вже вгруз у землю. Стоїть той хрест на пагорбі, з якого відкривається краєвид на той світ, що його так болісно любив Стефаник.