Політична геометрія

Є така країна Словаччина. Невеличка ділянка в центрі Європи, площею 49 035 км², що розляглася на території гірської системи Татр і Карпат. Чудовий зелений шматочок Землі.

Словаччина двічі ставала незалежною — 28 жовтня 1918 року вона вийшла з-під впливу Австро-Угорщини, а 1 січня 1993-го після поділу Чехословаччини остаточно здобула незалежність у своїх нинішніх кордонах.

Соціалістична спадщина цієї країни багато в чому подібна до нашої. Важка металургія в Кошице, заводи важкого машинобудування в Мартіні і Дубніці-над-Вагом, алюмінієвий комбінат у Жиарі-над-Гроном та ін. Близько 50% вироблюваної в країні електроенергії продукується на АЕС поблизу селищ Ясловське-Богуніце і Моховце. Структура промисловості багато в чому нагадувала українську в момент поділу.

Сьогодні Словаччина — член ЄС, держава з європейською валютою. І в прямих іноземних інвестиціях в економіку країни навипередки змагаються Німеччина (26% їхнього сукупного обсягу), Нідерланди (23%) та Австрія (18%). Німці взагалі розглядають Словаччину як найкраще місце для своїх капіталовкладень.

Наприкінці своєї розповіді я ще повернуся до цієї країни для проведення аналогії. Чому саме до неї? Просто для адекватного зіставлення. Словаччина — це не десь у лісах Амазонки, а наша найближча сусідка; вона в тій самій кліматичній зоні, що й весь захід України; словацька мова належить до слов’янської мовної групи; президента обирають строком на п’ять років, а вищий законодавчий орган — Народна Рада,
має таку саму базову назву, як і наша Верховна.

Сьогодні в нас є видатний документ, який закріпив тезу про те, що Україна є унітарною державою. Такий-от чудовий постулат міститься в нашій Конституції. Взагалі в цьому парламентському витворі, створеному людьми і для людей, є безліч чудових тверджень. От тільки реальність, на жаль, не завжди корелює з ними. Порушення деяких пунктів стало вже звичайною річчю для можновладців. Тут і узурпація державної влади, і неможливість розміщення іноземних військових баз, і право людини на особисту недоторканність тощо. До того ж іще невідомо, якою може бути майбутня редакція Конституції, коли Партія регіонів виведе Верховну Раду на повну проектну потужність. Тож і унітарність України, за великим рахунком, не догма, якщо вона майже 20 років не дозволяє країні розвиватися і, більше того, веде нас у темне минуле радянських часів. Цілком очевидно, що в країні з різнобарвною і розкиданою, мов конфетті, опозицією, без єдиного підтримуваного всіма соратниками лідера, без єдиної ідеї і стратегії досягнення мети сценарій громадянського підйому з метою повернення до демократичних норм життя неможливий. До того ж зневірене в усьому і вся суспільство сьогодні здатне на масовий протест лише в одному випадку — коли зубожіння його вийде за червону лінію. Все інше, що не зачіпає прожиткового мінімуму, основну масу електорату навряд чи турбує. Тим більше такі химерні речі, як необхідність повсюдного утвердження демократичної ідеї — від маленького села до Києва, викорінення хабарництва і хоча б чеський варіант люстрації.

Свого часу Україна не прогаяла шансу втратити цю можливість. І першим її президентом став недавній член ЦК КПРС і Політбюро ЦК КПУ Леонід Кравчук.

Тепер повернення в минуле, щоб виправити помилку, вже немає. Відтоді корупція проросла крізь усю державну систему, скріпивши своїм корінням намертво всіх підряд: колишніх кадебешних функціонерів і компартійних секретарів останньої радянської хвилі, нуворишів, які купили собі місця в парламенті, кабмінівських чиновників і «непідкупних» суддів.

Будь-яку державу створюють люди, і вони ж можуть її змінити. Тому що держави створюються і існують для народу. Ті люди, котрі цього не розуміють, живуть, як правило, у недемократичних країнах, де здатність аналізувати події в суспільстві атрофується ще в школі.

Жителі України вже звикли тихо, не ремствуючи, вмирати від поганої екології, ерзац-медицини, нескінченної низки аварій зі смертельними наслідками, аж ніяк не поодиноких випадків міліцейського свавілля. Але загинути в громадянському конфлікті за краще майбутнє своєї країни для нинішнього громадянина — страшний гріх. На жаль, герої, які залишилися під Крутами, і борці за Україну періоду Другої світової війни змінилися наступними поколіннями, боязкими і звиклими низько пригинатися, коли дме вітер. Головне, щоб не було війни, — свого часу проголошував уже згаданий Кравчук. У невидимій соціальній війні без пострілів, яку державне керівництво веде стосовно своїх громадян, Україна з 1991 року втратила майже дев’ять мільйонів людей. І рахунок втрат триває, попри зовні спокійне благополуччя нашого життя. Не всі із цих людей померли, чимало просто покинули країну, що в економічному плані все одно є згубним для держави. Адже покидають її, як правило, працездатні громадяни, котрі збільшують валовий продукт інших країн.

На жаль, час такий, що слова римського історика Тацита «Гідна смерть краща за ганебне життя» небагатьом дійдуть до серця. Попри величезну масу людей, які ще утримуються в рамках прожиткового рівня, мало хто з них свідомо стурбований причинами такого становища. Про здатність розібратися із розстановкою політичних сил у країні взагалі немає мови — останні вибори наочно продемонстрували інтелектуальний потенціал електорату. Інакше кажучи, ця влада надовго. Принаймні поки на столах людей, які голосували за нинішніх функціонерів, будуть хоч якісь кістки із залишками м’яса, виборець цього режиму залишиться вірний своїм уподобанням.

Логіка цих людей дуже дивна, але це їхня логіка, вони мають право з нею жити. Вони в захваті, дізнавшись, що мільярдер Ахметов вийшов на перше місце серед багатіїв СНД, тоді як їм самим доводиться кожен місяць із труднощами балансувати між витратами на їжу, одяг, квартиру, навчання. Що це, як не одвічний комплекс раба, котрий радіє успіхам свого хазяїна?

Їх не можна звинувачувати за це, як не можна звинувачувати ссавців за певний набір хромосом, даний йому природою. Вони такі, які є. Мова не про них, сформованих порочною системою, де людина змушена була прогинатися і погоджуватися, щоб вижити. Це вже в крові. Мова про тих, хто не може жити в багні, миритися з несправедливістю, хто почувається Людиною і хоче кращого майбутнього для своїх дітей. Тих, хто не здатен знову вбудовуватися у схему радянського режиму, який дискредитував себе, а привнесе свою енергію, знання і віру у створення нового суспільства.

І от цим людям, які бажають почати жити в країні, де правда стане називатися Правдою, без півтонів, де Правосуддя не матиме сповзаючої з очей пов’язки і шальок терезів, усипаних доларовими банкнотами, де деякі депутатські душі не матимуть 26 відтінків чорного кольору, а корупції і непотизму дадуть повсюдний бій, можливо, й варто було б подумати про те, що означає ст. 73 Конституції України.

Якось 1989 року я побачив прогнозну карту Європи, представлену одним відомим японським ученим-політологом. Там було чимало нових країн — у географічних межах Чехословаччини, Югославії, СРСР... Але що вразило найбільше: Україну, яка тоді ще входила до складу СРСР, було зображено вже розділеною на Центр—Захід і Схід—Південь. Тоді, понад 20 років тому, мені видалося диким таке поводження з територією нашої країни. Але по-справжньому розумні люди, певне, володіють даром задовго передбачати те, що не дано одразу усвідомити простій людині.

Питання в тому, що багатьма осміюваний «проффесор» Віктор Янукович, втім, академічно правильно сьогодні вибудовує унітарну державу. І ті, хто каже, що він працює на розкол України, просто недооцінюють цієї людини. Янукович точно намагається об’єднати країну. Тільки назва цієї майбутньої соборної держави — Малоросія. Від Львова до Харкова. Змусити людей повернутися в стару модель не так уже й складно — для цього потрібен лише час і міцна диктаторська рука. І «правильні» люди в керівництві областей і по всій вертикалі влади, здатні до кінця проводити рішення партії. Ті, хто жив за СРСР, знову звикнуть до несвободи. Хтось легко, хтось ні. Ті, хто не зможе, покинуть країну. Через якісь вісім-десять років таких наполегливих блакитних «реформ» на місце України ляже дзеркальне відображення нинішньої Росії, тільки в гіршому його варіанті. З такою ж куцою опозицією, котра нічого не вирішує. З притиснутою до підлоги свободою слова. Із жахливим соціальним розшаруванням за лініями «влада—народ» і «столиця—околиці». Тільки на додачу до цього російського набору будуть іще й наші люди, котрі не мають своєї національної самосвідомості і постійно звернені до вказівних жестів старшого брата. Це буде національний заповідник імені України для бажаючих поспостерігати живих хохлів. Причому для російського погляду хохлами будуть усі: українці, росіяни, євреї, татари та інші народності по той бік прикордонного синьо-жовтого стовпчика. По-іншому ідентифікувати цих людей уже не вийде.

Є ті, кому не пощастило вчасно зробити операцію і відтяти гангренозну кінцівку. Так багато років тому померла моя прабаба, якій не встигли ампутувати ногу. Гангрена коштувала їй життя. Так іноді вмирають і держави, які не бажають зберегти здорову частину в ім’я майбутнього і керуються архаїчними принципами неподільних територій. Інші країни, котрі сміливо вибрали майбутнє для своїх наступних поколінь, без вагань розібралися з політичною геометрією. І без того не такі вже й великі Югославія і Чехословаччина розпалися на ще дрібніші країни, щоб іти вперед шляхом реформ і цивілізації — кожна відповідно до свого плану. Рішучість і впевненість у правоті цього кроку видні сьогодні на прикладі окремо взятої Словаччини. Повернімося до неї ще раз.

Площа цієї країни, як уже було сказано на початку, трохи перевищує 49 тис. км^2, це майже на 6 тис. км² менше, ніж, приміром, сукупна площа трьох українських прикордонних областей на Заході — Закарпатської, Львівської і Волинської. Населення — близько п’яти з половиною мільйонів. ВВП (2009 р.) на душу населення — 16 281 дол. А що ж маємо ми? Територія — 603 628 км², населення — майже 46 млн. і ВВП (2009 р.) на душу населення — 2 542 дол. Це означає, що народу в Україні у вісім разів більше, але живе він у шість разів гірше, ніж його найближча сусідка на заході. Певне, все ж таки не розміри держави, не чисельність населення, не наявність нафти, газу та інших природних багатств визначають рівень життя в країні.

1993 року Словаччина в результаті «оксамитової» революції стала незалежною. Строк, протягом якого ця держава перебуває в самостійному плаванні, як ми бачимо, цілком порівнянний із українським. Якщо хочете знайти відповіді, не треба брати квитки до Нью-Йорка чи Лондона, далеко летіти, аби подивитися, яке воно, гідне життя. Воно — на відстані простягнутої руки. Досить перетнути українсько-словацький кордон і побачити цей світ. Світ, у якому люди почуваються громадянами і розуміють, що вони живуть у своїй країні.

Чи здатні на свою окрему сукупну державність 16 областей України, чий електорат послідовно підтримував партії і лідерів, котрі проводять національні ідеї та демократичні принципи, покаже час. У будь-якому разі, нічого страшного не станеться, якщо в них це не вийде, — більшість людей будуть фізично продовжувати жити, пити горілку, святкувати Першотравень і опікуватися своїм побутом. Тільки вже в резервації під оком старшого брата. Певне, їм так зручніше.

Маленька Грузія втратила Південну Осетію та Абхазію, але при цьому не звернула із шляху реформ. І хтозна, може, років через 20 ці осколки ще будуть прагнути возз’єднання з нею, як свого часу НДР прагнула приєднатися до ФРН?

Геометрія країни може змінитися в менший бік, якщо ціна цієї зміни — світле майбутнє такої держави. Маленький чистий прямокутник, вирізаний з великого брудного квадрата, може бути значно привабливішою геометричною фігурою для людей, які щиро бажають позбутися корупції, державної брехні, національного нігілізму і духовних злиднів. Тих людей, для яких меритократія не є лайливим словом.