Реформи Януковича: Соціалка, медицина, освіта, пенсії

Підвищення стандартів життя: Реформа системи соціальної підтримки

Людмила ШАНГІНА, Центр Разумкова:

— Насамперед розділ викликає не враження, а спогади. Головних два.

Перший. Згадалося, як, анонсуючи в березні початок роботи над Програмою економічних реформ, Віктор Федорович сказав так: «Почнемо з програми подолання і запобігання бідності. Для цього завершимо пенсійну реформу, упорядкуємо систему пільг окремим категоріям громадян і підвищимо адресність соціальної допомоги». Звучало чудово, хоча й виникли підозри, що президент країни не дуже розуміє, як подолати бідність тих, хто в 90-х не встиг.

Другий — у часі ближчий і стосується вже готової Програми, але її попередньої версії, від 21 травня. У тій версії розділ про бідність був. Пропонувалося її долати й запобігати за рецептом Віктора Федоровича — виключно шляхом соціальної допомоги, але все ж. У остаточній версії — Програми подолання бідності не стало. Але про це нижче.

Спочатку про хороше.

У розділі про реформу системи соціальної підтримки (до речі, підтримка — це більше, ніж допомога, але менше, ніж захист, чи навпаки?) чітко окреслено проблемні моменти нинішнього стану зазначеної системи, яка давно вже перетворилася на потужний потік каламутної води. Неартикульовані хоч у гривнях, хоч у доларах суми зникають у ньому легко, назавжди, і їх ніколи не вистачає. Ні Держкомстат, ні профільний міністр, ніхто в країні не скаже вам без підготовки, скільки і яких пільг придумано, кому ці пільги призначаються, і хто їх у результаті отримує.

Хоча у Програмі один із результатів окреслений: тільки близько 57% бідних (відповідно до критерію прожиткового мінімуму) отримують якийсь вид соціальної підтримки; до них потрапляє менше 23% соціальних трансфертів, решта — а це 17 млрд. гривень щорічно — дістається не бідним і, слід гадати, аж ніяк не бідним.

Тому не можна не вітати пропоновані Програмою заходи з упорядкування вище названої системи. На безперечне схвалення, навіть із погляду найбільш злісного соціальника, заслуговують пропозиції: про п’ятирічний мораторій на розмноження пільг та категорій їх отримувачів; про перехід нарешті до принципу жорсткої адресності в наданні пільг уже придуманих; про об’єднання всіх житлових пільг та субсидій. Про створення, знову ж таки — нарешті, на базі структур Міністерства праці та соціальної політики єдиного Агентства з обслуговування отримувачів соціальної допомоги і запровадження відповідної єдиної картки.

Усе перелічене хороше передбачається здійснити до кінця 2014 р. Це насторожує, але автори Програми наполягають, що тільки на той момент буде досягнуто «зниження на 1/3 питомої ваги небідного населення серед отримувачів соціальної підтримки». Цікаво, що індикаторами успішності реформи системи соціальної підтримки зазначені також «зниження показників використання природного газу на 15% до 2014 р.» і «зниження показників використання інших ресурсів, мінімум, на 3% щорічно». Незрозуміло, хто ці показники знизить: ті небідні, котрим перестануть допомагати, чи бідні, котрим соціальний захист замінять, як випливає з назви розділу, ненав’язливою підтримкою...

Про хороше все. Про решту.

Можна, наприклад, зацікавитися, що приховується під деякими програмними положеннями. Так, передбачається «розробка механізму моніторингу й аудиту доходів претендентів на допомогу». Це що ж, і небідних торкнеться? А що коли в них і майна немає, автомобілі їм друзі дають поносити, живуть вони у знайомих, а один тут навіть на вокзалі мешкати збирався...

Або пропонуються зміни до законодавства «щодо нормування споживання послуг при наданні соціальної підтримки». Це як буде — схожим на нинішнє нормування прожиткового мінімуму?

Або... Втім, усе це не суть. Головна проблема не в цьому.

Соціальну допомогу, як безпосередньо випливає з її ж назви, надає соціум (а не держава, бізнес чи Віктор Федорович особисто) тим своїм членам, котрі з якихось причин позбавлені здатності трудитися або в цій здатності обмежені. Тобто працездатні громадяни трудяться, отримують заробітну плату, сплачують із неї податки — за рахунок яких і допомагають спільно насамперед і переважно дітям, старим і тим, у кого зі здоров’ям не склалося. Інакше кажучи: праця — зарплата — податки — соціальна допомога і захист. І ніяк інакше. Ази, буквар, банальність, але, як і будь-який буквар, — основа. Звісно, як каже мій колега, не все так просто, є нюанси, проте від цього основа не перестає залишатися основою завжди.

І щоб її зруйнувати й перетворити систему соціальної допомоги на згадану вище каламутну воду, а всіх громадян країни — на чергу, яка стоїть під стінами хоч усіх структур Мінсоцполітики, хоч, можливо, єдиного Агентства, але з простягненою рукою, потрібно небагато.

Треба з цієї основи висмикнути працю разом із зарплатнею, а заодно вивести їх із простору економічних відносин і економіки взагалі.

Що успішно зроблено у Програмі економічних реформ. Ще раз: у Програмі економічних реформ немає мови про ціну праці, платоспроможність громадян, суспільство як інвестора. Слово «праця» згадується в Програмі один раз — серед мобільних чинників виробництва і поряд із капіталом. Що, звісно, неабияк підвищує самооцінку трудящих, але не більше того. Зарплата згадується тричі, але аж ніяк не в поєднанні з такими словами як «підвищення» чи, наприклад, «приведення ціни праці до соціально обгрунтованого рівня», тобто у відповідність до поняття «соціальний капітал»...

Таких словосполучень у Програмі економічних реформ немає. Не знають їх автори Програми — майбутні реформатори економіки без реформи оплати праці.

До речі, про авторів. Перші серед них — «представники держапарату, регіональної влади, бізнесу», тобто представники двох соціальних партнерів — держави та бізнесу. Але третього — повноправного, необхідного й незамінного їхнього партнера в частині забезпечення «сталого економічного розвитку» і творення всіляких економічних благ, включно з економічними реформами, але найманого — працівника профспілок — серед авторів немає. Може, якісь експерти від профспілок приховуються під назвою «представники української та міжнародної експертної спільноти». Може, й так, але сумніваюся я, однак. Ця програма написана саме владою (держапаратом) і бізнесом. Тобто власниками для власників, роботодавцями для роботодавців, багатими для багатих.

І тому, мабуть, не стало в її остаточній версії розділу про бідність. А жаль, там обіцялося «знизити абсолютну й відносну бідність і викоренити бідність серед працюючого населення». Але для цього треба було б реформувати насамперед не систему соціальної підтримки, а оплату праці — чого у цій версії Програми навіть духу не було. Пропонувалося «пом’якшити соціальну нерівність». Але для цього треба було запровадити бодай податки на багатство — що справді пропонувалося в першій версії, але зникло разом із бідністю... Немає в нас тепер ні працюючих бідних, за яких перед світом соромно, ні багатих, які, як відомо, повинні поділитися, але не хочеться. І не соромно...

Так, що ще зникло з попередньої версії — то це формулювання головної мети економічних реформ. Було: «Головна мета реформ — помітне поліпшення життя кожного громадянина України». Стало: реформи будуть спрямовані «на підвищення добробуту українських громадян». Тобто вже не кожного. Хоча, може, це й на краще. Чесніше буде, і в громадян ілюзій поменшає.

Реформа медичного обслуговування

Володимир КОВТУНЕЦЬ, доцент Національної академії управління, координатор програми сприяння зовнішньому тестуванню в Україні, народний депутат України
ІІ скликання:

— У програмі економічних реформ своєчасно наголошується на необхідності вирішення актуальних проблем освіти. Це, зокрема:

1) запровадження системи «освіти впродовж життя»;

2) моніторинг якості освіти на всіх рівнях;

3) запровадження Національної рамки кваліфікацій;

4) залучення роботодавців до процесів реформування загальної, середньої та професійної освіти;

5) диверсифікація джерел фінансування освіти.

Разом з тим розробники програми обійшли увагою актуальні проблеми, які активно обговорюються в суспільстві:

1) перехід до 12-річної загальної середньої освіти;

2) запровадження триступеневої системи вищої освіти (бакалавр, магістр, доктор філософії);

3) розмежування повноважень в управлінні освітою між органами влади;

4) діяльність недержавного сектору освітніх послуг.

Окремі пропозиції не мають належного соціально-економічного та фінансового обґрунтування (як, наприклад, стовідсоткове охоплення дітей дошкільною освітою, передача функцій управління ПТУ на місцевий рівень, утворення освітніх округів, перегляд механізмів фінансування навчальних закладів). В умовах жорстких бюджетних обмежень здійснити кожен із цих кроків практично неможливо.

Деякі положення програми викликають подив (наприклад, пропозиція щодо «легалізації дистанційної освіти», яка нині безперешкодно розвивається в рамках заочної освіти).

Шкода, що в програмі відсутній план зміни порядку фінансування вищої освіти, оскільки збереження нинішньої системи держзамовлення, навіть при запровадженні елементів конкурсу, і надалі погіршуватиме якість освітніх послуг. Сьогодні система держзамовлення, яке, по-перше, належним чином не обгрунтоване з погляду суспільних потреб, а, по-друге, за формою реалізації аналогічне, скажімо, формуванню держзамовлення на пошиття взуття для війська, є гальмом у підвищенні якості вищої освіти.

Викликає подив той факт, що у програмі планується до 2014 року розробити лише методологію прогнозування потреби у фахівцях! Чому не цього року? Знов велосипед замість світового досвіду?

Програма освітніх реформ не є концептуально цілісною, у ній відсутня спрямованість на вирішення основного завдання: здійснення гарантованого Конституцією права особи на освіту. Про якість освіти й казати годі. Серед усього масиву окремих (цікавих і важливих) пропозицій не визначено їхньої пріоритетності.

Так, для держави актуально визнати освіту пріоритетним напрямом її діяльності, що відповідало б вимогам статей 3, 11, 12, 23, 24, 53 Конституції України. На жаль, серед шляхів розвитку та збереження людського капіталу освіті відведено лише третю позицію — після соціального захисту та охорони здоров’я (п. 4 вступу). А тим часом освіта в ХХІ столітті мала б стати ключовою сферою, аби забезпечити стабільний розвиток економіки та базу для вирішення інших проблем.

В економічній частині програми не надано пріоритету високотехнологічним, наукоємним галузям економіки і, відповідно, не сформульовано намірів стимулювати інноваційний розвиток народного господарства.

Правильна постановка питання про мету освітньої діяльності мала б спонукати уряд до серйозних реформ у середній освіті. Адже щоб забезпечити громадянам повну загальну середню освіту, держава повинна істотно поліпшити управління системою середньої освіти (пропоновані рекомендації органам місцевого самоврядування не матимуть юридичної сили). Адже одна з причин можливої відмови від переходу до профільної освіти — це неготовність самої системи, великою мірою спричинена неефективним управлінням навчальними закладами з боку органів місцевого самоврядування. Однобічне розуміння обов’язковості повної загальної середньої освіти призвело до майже примусової видачі атестатів без засвідчення опанування учнями бодай мінімальних знань і навичок. На цьому тлі вдосконалення державних стандартів освіти не матиме будь-якого практичного значення.

Потрібно переходити від запозиченого з радянських часів поняття професійно-технічної освіти до професійної освіти, розробляти стратегію розвитку професійної освіти за участі держави та недержавних джерел фінансування. На жаль, запропонована передача ПТУ місцевим органам влади або органам місцевого самоврядування призведе до знищення бази, на якій можна було б надалі розвивати систему професійної освіти. Підтвердженням цього є нинішні дії місцевого самоврядування, часто спрямовані на ліквідацію таких закладів.

У вищій освіті, виходячи з принципу пріоритету прав людини, слід було б передбачити перехід на інші форми фінансування навчання за кошти бюджету: іменні гранти, пільгові освітні кредити тощо. Потрібні якісно нові засоби моніторингу якості вищої освіти, що в сукупності забезпечило б справедливу конкуренцію державних та недержавних навчальних закладів. Натомість маємо наміри збільшити навантаження на викладача ВНЗ (як індикатор успіху передбачено перехід до норми 18 студентів на викладача замість нинішнього середнього показника 13).

Амбітна мета — входження українських вищих навчальних закладів до міжнародних рейтингів університетів— запропонованими заходами не може бути досягнута, оскільки ними не будуть створені система справедливої конкуренції між українськими ВНЗ всередині держави та умови для якісної роботи професорсько-викладацького складу.

Таким чином, виконання програми не матиме своїм результатом суттєві позитивні реформи в освіті. З огляду на несистемність, відсутність механізмів реалізації та фінансово-економічного обґрунтування певних кроків, саму можливість виконання такої програми слід поставити під сумнів.

Пенсійна реформа

Наталія ЯЦЕНКО, редактор відділу економіки «Дзеркала тижня»:

— Дякую за мужність. (Це я звертаюся до президента з його Комітетом з економічних реформ і особливо — до розробників розділу, присвяченого пенсійній реформі). Спасибі за те, що наприкінці першого десятиліття нинішнього тисячоліття Україна на офіційному рівні визнала, нарешті, очевидні речі, що їх необхідно було зробити ще років десять-п’ятнадцять тому. І принаймні задекларувала, що ми їх робитимемо. Попри очевидну непопулярність.

По-перше, поетапно зростатиме пенсійний вік для жінок — до 60 років. У перший рік реформи він становитиме 55,5 року, в другий — 56, у третій — 56,5 року і т.д., тобто, весь процес розтягнеться на десять років.

Починаючи з 1999-го, «ДТ» уже стільки разів висловлювалося за необхідність підвищення пенсійного віку для жінок, що ще раз перелопачувати аргументи просто немає сенсу. Скажемо лише, що за останні десять років єдиний прорив у цій сфері міг статися на зорі помаранчевої революції, під час перебування на посту міністра праці та соцполітики Івана Саханя. Але тоді законопроект про підвищення пенсійного віку для жінок не пройшов навіть через «сито» Кабінету міністрів.

Не думаємо, що нинішнє рішення втілюватимуть у життя весело, з піснями й танцями. Проте за рішучість зробити крок в об’єктивно правильному напрямку — спасибі!

По-друге, підвищуватиметься мінімальний страховий стаж, необхідний для одержання пенсії, — з нинішніх п’яти до 15 років. (У попередньому проекті програми реформ, розміщеному на сайті «ДТ», підвищення передбачалося ще суворіше — до 20/25 років відповідно для жінок і чоловіків, а тим, хто має 15—19/21—24 року, пропонувалося призначати «часткову пенсію»).

По-третє, серйозні зміни торкнуться нормативної тривалості страхового стажу — з нинішніх 20/25 років її продовжать до 30/35.

Що й казати, захід досить жорсткий. Попри те, що паралельно пропонується запровадити більший коефіцієнт обліку наднормативного стажу або кожного року відстрочки виходу на пенсію. Проте ми вже люди терті і розуміємо, що вірити на слово не можна. От якби розробники назвали, яким конкретно вони бачать цей новий коефіцієнт обліку наднормативного стажу, — тоді інша справа. Однак не назвали...

Так само неконкретно, декларативно звучать й інші правильні по суті наміри:

— звільнити солідарну систему від не властивих їй виплат (дострокові й пільгові пенсії);

— обмежити максимальний розмір пенсій, що виплачуються з солідарної системи і/або за рахунок коштів держбюджету;

— поступово перерозподіляти частку внеску на пенсійне страхування від роботодавця до працівника;

— визначити умови участі самозайнятих осіб у соціальному страхуванні, відокремити внесок на соціальне страхування від єдиного податку;

— і особливо — скоротити пільги з дострокового виходу на пенсію та зі сплати внесків.

Цікаво, що в первісному варіанті цього розділу програми, написаному, очевидно, спражніми фахівцями пенсійної справи, конкретики було набагато більше. І позиція була більш жорсткою. Але редагування виявилося не тільки літературним та юридичним.

Наприклад, замість чіткого «обмеження розмірів пенсійних виплат працюючим пенсіонерам» з’явилася розпливчаста теза, яка нікого і ні до чого не зобов’язує — «виплата пенсій у розмірах, визначених Законом про обов’язкове пенсійне страхування». Та оскільки такого закону в Україні не існує (є тільки закон про загальнообов’язкове пенсійне страхування), то й замах, і удар насправді копійчані.

Не хотілось би думати, що цей документ написано для «галочки». Однак що накажете робити, коли, судячи з етапів проведення реформи, у 2010 році жодних серйозних змін не очікується? І як буде балансуватися бюджет Пенсійного фонду — величезне питання.

Усі перетворення перенесено на 2011—2012-й, а по суті — ближче до кінця 2012-го: і збільшення нормативної тривалості стажу, і початок підвищення пенсійного віку для жінок, і скасування необгрунтованих пільг із дострокового виходу на пенсію і зі сплати внесків, і впровадження єдиного соціального внеску...

Тоді ж планують запустити і обов’язкову накопичувальну пенсійну систему. Хоча між завданням її впровадити і скороченням до 2014 року обсягу пенсійних витрат у ВВП (до не більш як 12%) навіть на мій, журналістський, погляд виникає величезна суперечність.

Зате, відповідно до програми, уже до кінця 2014-го країна спочиватиме на пенсійних лаврах. І не буде в уряду проблеми серйознішої, ніж диверсифікація схем приватного пенсійного страхування...

Може, хтось вірить, що після багатьох років балаканини наші чиновники 1 січня 2011-го раптом засукають рукави і реалізують весь комплекс пенсійної реформи за два роки? На жаль, усе це якось не по-українськи. У тому сенсі, що між «поговорити» і «їхати» ми традиційно вибираємо «поговорити».

Contra spem spero. Реформи Януковича:

• Бюджет, податки, фінанси, дерегуляція

• Газ, нафта, енергетика

• ЖКГ, сільське господарство