Спектакль, що «підірвав» білокам’яну

2 і 3 червня на сцені театру ім. І.Франка продюсерська компанія ArtHouse презентує гастролі Російського державного академічного театру ім. Євгена Вахтангова зі спектаклем «Дядя Ваня». У Києві відбудуться перші гастролі цього спектаклю, визнаного найкращою прем’єрою ювілейного чеховського сезону 2009/2010 р.

«150 років Чехову. Вже скільки років ми шукаємо й намагаємося розгадати код щастя, залишений нам цим дивовижним автором. Мені здається, що в спектаклі «Дядя Ваня» ми змогли його вгадати. Не знайти, а саме вгадати. Приходьте! І ви розділите з нами наші мрії, наш біль, наш пошук щастя, які обіцяв нам Чехов». Такими словами художній керівник театру ім. Євгена Вахтангова запрошує глядача подивитися «Дядю Ваню» А.Чехова, на якого в Москві квитки розкуповуються за два місяці до вистави! Наприкінці сезону і киянам пощастить побачити, як кажуть, найкращий спектакль Тумінаса.

«Дядя Ваня» — найбільш ясний і людяний, водночас — найбільш оригінальний і особистий спектакль Рімаса Тумінаса. Причому, судячи з відгуків, спектакль від показу до показу набирає сили. Зберігши свою іронічну інтонацію, Тумінас поставив спектакль сумний і гіркий, не про якихось метушливих маріонеток, резонів яких — не зрозуміти, а про живих людей. Ясно, що трупа театру Вахтангова — в чудовій формі, а Тумінас знає, коли треба відмовитися клеїти дурня й не завалювати артиста сміттям режисерських штучок. «Дядя Ваня» вирішений у вахтанговській естетиці і прийомах, з домінантою підкресленої театральної гри, добре продуманої й імпровізаційної водночас, технічно грамотної та емоційно наповненої.

Сергій Маковецький (в якого в цьому театрі давно вже не було ролей такого класу) зіграв у ньому одну з найкращих своїх ролей — у чаплінівській емоційній естетиці, але, звичайно, по-своєму. Зіграв маленького наївного чоловічка, такого собі шизоїдного розумника з кривою, смиканою ходою. П’ятдесятилітнього чоловіка, метушливого і недолугого, беззахисного і не пристосованого до життя, як дитина. Він весь час потрапляє в кумедні і безглузді ситуації, ніяковіє й посміхається у відповідь. Не вміє підвищити голос, не дуже здатний до бунту, хіба що встиг зрозуміти, що це життя — абсолютно неможливе, а іншого не буде. І добровільно заплющив очі, щоб цього життя уникнути. Він зворушливий, недолугий, пом’ятий, запорошений, і у волоссі в нього сіно... Знайомі тексти він вимовляє не буденно, не кидає слова, а примушує вслухатися в них наново.

У спектаклі кілька акторських тріумфів — один із них, безумовно, Володимир Симонов. Його відставний професор Серебряков — красень, денді, зовсім не старий, одружений із молодою, а енергійний чоловік, примхливий, він вигадує неіснуючі хвороби, він провокатор і шантажист. Чарівна стильна емансипе Войницька — Людмила Максакова. Вона міцно запам’ятовується своєю дивною пародією на жінку-вамп. Володимир Вдовиченков — центр чоловічої сили спектаклю. Темперамент, пристрасть, постава — все це є в його Астрові — великому, ніжному, грубуватому, самотньому повітовому «мачо» з нерозтраченими почуттями і втомленою душею. Няньку Марину грає старійшина театру — Галина Коновалова, якій... за 90! І стрибає, і регоче, і дивиться живими сяючими очима на довколишніх чоловіків... Олена Андріївна у виконанні Анни Дубровської — прекрасна хижачка. Тумінас придумав зовсім несподівану Олену, що заворожує глядача свою поставою й поглядом русалки.

Усі ці сцени з сільського життя у двох діях супроводжує музика Фаустаса Латенаса. Вона звучить то фоном, то створюючи відчуття механічного оперного театру, на який за століття експлуатації перетворився чеховський текст.

Інформаційна підтримка гастролей — «Дзеркало тижня»