Константинополь/Стамбул — «предмет бажань усього світу»

Закінчення. Початок див.
у №18 від 15 травня 2010 р.

Свята Премудрість

Останнім актом драматичної історії Візантійської імперії стали ті хвилини, коли 29 травня 1453 року турки-османи увірвалися в головну перлину Міста — храм Святої Софії, Святої Премудрості. Протягом доби — з відведених султаном трьох — на вулицях і площах Константинополя тривала кривава вакханалія. «Нескінченні вервечки бранців, котрих, наче череди корів та овець, виводили з храму, з цього притулку, були видовищем неймовірним!» — писав візантійський історик Дука.

Турецький хроніст Ашик-Паша-оглу карбував, як телеграфіст: «Війна тривала 50 днів, вдень і вночі. На 51-й день правитель наказав грабувати. Наліт було вчинено вдало і задовільно. Базари наповнилися золотом, сріблом та різними тканинами. Почали продавати. Населення було взяте в полон. Правителя невірних було вбито. Вродливі дівчата потрапили в обійми завойовників». Дуже лаконічно, але точно!

Зробимо застереження, що в аналогічній ситуації в часи Середньовіччя так діяли практично всі армії, незалежно від того, під прапором Христа чи Пророка вони воювали. У цьому переліку: і розграбування ландскнехтами 1527 року Рима — міста «намісника Христа на Землі», і тотальна екзекуція, влаштована московськими опричниками вже століття як «приєднаним» новгородцям у 1570 році, коли тисячі містян стратили й кинули у воду Волхова...

Павук несе службу вартового в палатах царя,

Сова затягує військову пісню в палаці Афрасіаба.

…Непросте, сповнене руйнувань і тривог життя прожив найбільший храм Візантії. У Святій Софії відбувалися церемонії сходження на престол імператорів. Усіх, крім останнього — Костянтина XI Драгаша з династії Палеологів. Це був поганий знак. Через неприйняття унії з Римом (підписаної у Флоренції 1439 р.) практично всім населенням крихітної, але гордої імперії у Святій Софії понад 13 років не проводилися молебні. Лише імператори (Іоанн VIII, а з 1449 року — Костянтин XI) та кілька їхніх наближених відвідували храм, що став власністю уніатів. Тому корону імператор надів у Містрі (Морея на Пелопоннесі), віддалік очей своїх підданих. Згадаємо знамениту фразу православного ортодокса Луки Нотараса, адмірала імператорського флоту: «Краще турецький тюрбан, ніж папська тіара!». Дуже точна оцінка настрою православних, котрі опинилися на межі загибелі.

Останній із базилевсів загинув із мечем у руках, не заплямувавши рід Палеологів капітуляцією. Є «свідчення», що труп його впізнали за двома золотими орлами на пурпурових чоботях. Але це міфологія. Османський хроніст Орух був небагатослівним, згадавши про Костянтина: «Правитель Стамбула вирізнявся хоробрістю й не просив пощади». Похвала героїзму з вуст переможця трохи несподівана...

Свята Софія пам’ятала три руйнівних землетруси. Сповнені трагізму сюжети підкидала не тільки стихія. Повстання Ніки 532 року, коли представники двох ворогуючих партій, «венетів» (блакитні) і «прасинів» (зелені), спробували скинути імператора Юстиніана, завершилося повним розгромом центру столиці. І лише завдяки незворушності своєї дружини Феодори та полководця Велізарія імператор зберіг владу. Бунтівників хитрощами загнали на іподром, де їх було знищено. Через п’ять років храм відновили. До речі, особисту участь у роботах брав Юстиніан.

У Святій Софії відчуваєш шалену енергетику. Такий собі крутий «заміс» із подій, що відбувалися під банею! Тут вам і диспути іконоборців з іконошанувальниками, які доходили до рукоприкладства, і вражені обличчя послів князя Володимира Великого, які казали, що вони не знали, «на землі вони чи на небі» (чи не звідси головний козир у виборі віри для Київської Русі?) Та й палаючі погляди франків-хрестоносців, які виносять із собору реліквії, що й досі перебувають у містах Західної Європи — у Венеції, Римі, Равенні...

Свята Софія з 1453-го по 1935 рік була діючою мечеттю Ая-Софія; указ про перетворення її на музей підписав Ататюрк, засновник сучасної Турецької держави. Нічого немає дивного в тому, що тепер храм поступово повертається до своєї першоприроди — сутнісно християнської. Автору здалося, що це відчуття має проявлятися насамперед у представників православної культури. Навряд чи воно виникає в американських або японських туристів.

Зовні храм прекрасний, але й внутрішнє оздоблення його таїть безліч загадок і одкровень. Потужні колони скріплюють, цементують півсферу, яка в найвищій точці сягає 61 метра! Раціональність і функціональність конструктивних форм, надзвичайно тонке мереживо різьблення на капітелях колон, вдосталь інкрустованого й різьбленого мармуру, мозаїчні панно (раніше замазані завойовниками, а тепер реставровані). Вражаючий документ Часу — лискучі від дотиків мільйонів рук мармурові стіни. У створенні образів відчувається сувора регламентація, ієрархічність; і поруч, за десять метрів, — фігури напівлюдей, грифонів, злі свинячі мордочки... Багатство кольорової гами доповнюється грою світла. Храм наповнюється промінням, внутрішнє світло струменіє повсюди, але суворо за законами геометрії, створюючи невимовний ефект.

Ікони дозволяли мирянинові абстрагуватися від тлінності буття, доторкнутися до таємниці світобудови. Можливо, ще й тому іконоборці стали лише фактом історії.

Друга іпостась Міста — багатоликий і багатоголосий Стамбул

Зримо і на слух відчувається двоєдина сутність Міста. Казкова своєю красою орнаменталістика — ось чим вразив нас уже не Константинополь, а Стамбул. Особливо відчувається це у розміщеній навпроти Святої Софії Блакитній мечеті — мечеті Султана Ахмета. Струмливе світло, що проникає невідомо звідки в мечеть, заворожує. Внутрішній дворик просторий і відкритий небу. Шість мінаретів навколо підкреслюють особливу роль мусульманської святині. Суворе й водночас витіювате плетиво арабської каліграфії супроводжує всюди...

Плавильний казан Османської імперії, яка простяглася в пік свого розквіту від Марокко до Багдада — із заходу на схід, від Поділля до Судану — з півночі на південь, переварював ці багатоголосся і багатомовність. Максиміліан Волошин писав про Кіммерію: «Весь трепет жизни всех веков и рас, Живет в тебе. Всегда, Теперь. Сейчас». Ці слова — абсолютне влучання в десятку, якщо говорити про Константинополь/Стамбул. В аеропорту Стамбула мило щебетала по-турецьки парочка: юнак скандинавського типу і трохи шоколадна мулатка. Типи європейські й арабські: наявна, звісно ж, грецька складова; серби, боснійці, болгари, угорці, румуни, албанці багато століть були підданими імперії. Трапляється й персько-таджицький тип. Тюрки яскраві, ну прямо киргизи, казахи (окремо стоять туркмени, дуже близькі родичі турків), — або «м’які», з багатовіковим «прошарком» європейців (насамперед генуезців). Звісно ж, наявні вірменський і єврейський типи; непоодинокі й виражені монголоїди... Але всі вони — однозначно турки, і етнічні квартали (такі як генуезька Галата-Пера-Бейоглу або квартали греків-фанаріотів і євреїв-сефардів), на які був багатий Стамбул середньовічний, відходять у минуле. Хоча, наприклад, чимало нащадків кримських татар, грузинів, представників північнокавказьких народів намагаються не забувати мову та звичаї предків.

Місто сьогоднішнє — як килим, що зачаровує вигадливими яскравими візерунками, будовою та лініями. Практично немає хмарочосів. Але й товкотнечі немає.

Невтримним польотом фантазії віє від двох мостів, що з’єднують Європу й Азію. Зовсім недавно оголошено про початок будівництва третього мосту. Туреччина, попри кризу, продовжує розвиватися досить динамічно.

Заяложена фраза «Стамбул — місто контрастів» не зовсім точна. Так, тут близько сусідять бідність і багатство — розкішні вілли на Босфорі і будинки-руїни в центрі Стамбула. Турки не проти похвалитися статком... Безліч недорогих (місцевого складання, але західних брендів) машин не заважають чималій кількості дорогезних спортивних і престижних марок авто. «У Константинополі багатство виставляли напоказ, ним хизувалися й вихвалялися, воно проявлялося повсюди: у пишноті й розкоші імператорського палацу та палаців знаті, у розкоші зовнішнього і внутрішнього оздоблення громадських будівель», — пише французька дослідниця Мішель Каплан про столицю Візантії. Багато часу спливло, але мало що змінилося на берегах Босфора. Не так класове, як майнове розшарування залишається (і де й куди воно випарується?). Що нас і «ріднить» — українців та турків.

Якщо поглянути на історію Міста на Босфорі з європейської дзвіниці, то відзначимо такий парадокс. Епоха Великих географічних відкриттів стала можливою саме тому, що турки-османи наглухо перекрили європейцям шлях на Схід. Після поразки хрестоносців під Варною в 1444 році і падіння Константинополя воїни ісламу на довгих три століття перехопили ініціативу, викликаючи апокаліптичні настрої в Європі. Остаточно османську загрозу було локалізовано під Віднем 1683 року. Про наступ турків далі не могло бути й мови, лише — про пасивну оборону.

* * *

Стамбул — клекотливе перехрестя цивілізацій, пуповина Євразійського континенту. Можливо, саме тому в столиці Туреччини в 1997 році відбувся I Форум «Діалог цивілізацій» з участю письменників, філософів, журналістів, учених із багатьох країн Європи та Азії. Абсолютно органічним стало їхнє об’єднання вже в 1998 році в неурядову організацію Платформа «Діалог Євразія». Біля її витоків стояли письменники і мислителі Чингіз Айтматов (Киргизстан), Ілбер Ортайли (Туреччина), Олжас Сулейменов (Казахстан), Павло Загребельний (Україна), Ростислав Рибаков (Росія), Анар (Азербайджан)...

Українське представництво Платформи «Діалог Євразія» очолює відомий український вчений-історик, професор Володимир Сергійчук.

У нас, євразійців, спільні проблеми: терор, війни, насильство людини над природою, наркотики, азартні ігри, занепад моральності. Ми дедалі менше розуміємо інакшість «інших», дедалі менше у світі терпимості, релігійної й національної толерантності. До речі, просто необхідно переглянути усталені уявлення та стереотипи, які склалися у сприйнятті як України Туреччиною, так і Туреччини Україною.

Необхідно зрозуміти, що одне з першочергових завдань людства — розставлення правильних ціннісних орієнтирів для молоді. У світі, де править бал «філософія», побудована на досягненні життєвого успіху (швидко й за будь-яку ціну), де найчастіше сенс життя полягає виключно у матеріальному збагаченні, дедалі важче пропагувати загальнолюдські цінності, говорити про альтруїзм, чесність... Дедалі важче в епоху невтримного розвитку технологій жити в гармонії з природою, яка вже мстить людині. Приклади очевидні — варто тільки подивитися новини.

Платформа «Діалог Євразія» ось уже 12 років успішно наводить мости між цивілізаціями. Ми просто зобов’язані обговорювати, вирішувати проблеми, вибудовувати діалог, не втрачаючи власної самобутності у мультикультурному світі в епоху глобалізації. Історія людства — не тільки історія воєн, конфліктів, а й постійні взаємовплив та взаємозбагачення культур.