Партія РегіонУ, або П’ять кроків до дискредитації бренда

Сім років новообраний президент України Віктор Янукович представляє найпрогресивніший у певному сенсі європейський партійний бренд. Щоправда, схоже, сам про те не здогадується. Однак Партія регіонів, що утворилася ще в 2001 році (Янукович став її лідером у 2003-му), дала суспільству прямий сигнал: майбутнє України — за регіонами. А банальне й заїжджене гасло «Влада — на місця!», по суті, є одним із ключів до Європи, яка давно живе за цим золотим демократичним принципом. Мало того, це ключ до єдиної України, яку в боротьбі за головний трофей — Київ, — політики два десятиліття поспіль «патріотично» рвуть на частини. Спекулюючи державною мовою, флотом, героями, принципами... Та чим завгодно! Приховуючи при цьому свою головну мету — необмежений доступ до ресурсів, зосереджених у центрі.

Сьогодні в політика Януковича, що посів головний державний пост у країні, склалася унікальна тестова ситуація. За два з невеликим місяці, ЗОСЕРЕДИВШИ У СВОЇХ РУКАХ УСІ ВАЖЕЛІ ВЛАДИ, він — парадокс! — отримав усі необхідні інструменти для реалізації ключового посилу своєї партії та проведення ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ влади в Україні. Згідно з ратифікованою ВР іще в 1997 році Європейською хартією місцевого самоврядування. А також у контексті другого етапу політичної реформи 2004 року, що включає реформи міжбюджетних відносин, місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій, адміністративно-територіального устрою. (Докладніше розберемо нижче.)

Таким чином президент Янукович має винятковий шанс закласти фундамент для економічного, політичного та культурного розвитку України, переорієнтувавши еліти з завоювання Печерських пагорбів на розвиток своїх регіонів, а отже, на розвиток та об’єднання країни.

Мабуть, на сьогодні це єдиний аргумент, який може почасти виправдати таку масштабну політичну та кадрову експансію команди Януковича. Бо тільки президент, котрий має вплив і політичну волю, в змозі:

а) протистояти саботажу еліт, яким доведеться віддати левову частку влади та ресурсів на місця;

б) поставити численну армію чиновників перед неминучим фактом глибинної ротації, скорочення та новими правилами гри (паралельно необхідна реформа держслужби);

в) стимулювати якість місцевих еліт (у тому числі й новим законом про місцеві вибори та судовою реформою), а також їхню відповідальність за розвиток регіонів.

І якби в ім’я реалізації саме цієї партійної та державної ідеї припалий на коліно перед сусідом незграбний «демократ» Янукович, який проживає в «Межигір’ї», сьогодні наводив би «порядок», то нащадки пробачили б йому багато що.

Проте, за наявною в нас інформацією, до презентаційного пакета реформ, який президент оприлюднить 2 червня, ця основоположна реформа не ввійде. Що підтверджує й ухвалена нещодавно ВР програма економічного та соціального розвитку країни на 2010 рік. Виготовлення ключа до Європи та єдиної України відкладено на осінь. Тому тестове запитання — «Для людей чи під себе «шикує»Україну Янукович?» — залишається відкритим.

Як, утім, неясно й те, чи віддає президент собі звіт у тому, що така неповага до власного партійного бренда (яка, до речі, чітко проступає всю історію існування Партії регіонів) може остаточно дискредитувати його хазяїна і команду. Підтвердивши в підсумку, що не по Савці виявилася шапка. І в результаті змусити Януковича зробити черговий крок саме в напрямку до звалища української історії.

Спробуємо аргументувати.

Крок 1-й: історичний

Мова, власне, про форму державного устрою України. Зважаючи на масштабність теми та обмеженість газетної площі, навряд чи варто вдаватися в особливі подробиці розвитку регіональної ідеї у світі та Україні. Однак зауважимо, що, завдяки нашим далекоглядним політикам, ідея ця, з одного боку, знайшла собі місце в програмі практично кожної української партії. І за двадцять років успішно перекочувала у статус чергової. З іншого — має певний відтінок стигми, під якою ховається загроза незалежності та суверенітету держави.

Проте нагадаємо, що в момент, коли Україна визначилася зі своєю незалежністю й обрала собі першого президента, дискусія щодо того, яким бути державному устрою України, не припинилася. Незважаючи на те що тодішній переможець Леонід Кравчук сповідував ідею унітарної держави, а, приміром, лідер Народного руху В’ячеслав Чорновіл, який йому поступився, ратував за федералізм. Як колись Грушевський, Костомаров та інші не останні в українській історії люди. Тобто я хочу сказати, точніше, повторити за десятками вітчизняних та зарубіжних істориків і політологів, що обидві ці форми мають свої плюси й мінуси. І взагалі-то вдало прижилися в багатьох розвинених країнах світу.

Основна відмінність лише в тому, що, скажімо, кантони федеративної Швейцарії мають право видавати свої закони, які, звісно, повинні узгоджуватися з конституцією верховної федеральної влади. А області унітарної Італії такого права не мають. Зате вони мають таку ж фінансову самостійність, як швейцарські кантони. І вони ведуть дискусію про те, щоб стати федерацією. Так що в унітарних держав також є своя специфіка. Вони можуть бути централізованими, децентралізованими і відносно децентралізованими. Втім, як суб’єкти федерації в кожній окремій країні мають різний ступінь компетенції.

Об’єктивно можна констатувати, що більшість унітарних держав Європи йдуть саме шляхом децентралізації. Абсолютно справедливо вважаючи, що це демократично — громади розпоряджаються своїми ресурсами, практично — дає поштовх економіці та залученню інвестицій, а також толерантно стосовно культурних та духовних особливостей одна одної. Деякі словники і політики іменують цей славний шлях об’ємним поняттям — федералізм. І закликають не плутати з федерацією — формою державного устрою, яка вже відбулася. Ви відчуваєте, як ми робимо перші кроки з подолання вище означеної і нав’язаної нам політиками стигми?

Так от, судячи з того, що після ухвалення Конституції 1996 року, яка закріпила українську унію, практично синхронно (через рік) Верховною Радою була ратифікована Європейська хартія місцевого самоврядування, Україна почала будувати або децентралізовану, або відносно децентралізовану унітарну державу. Тобто зобов’язалася перед цивілізованими сусідами — що? — правильно, віддати владу і гроші на місця. Тобто громадам. Де різні соціальні проблеми виникають і де вони, власне, мають оперативно вирішуватися. Стимулюючи при цьому розвиток громадянського суспільства. У цьому ж виборі, очевидно, проявилася й місцева форма згаданої вище толерантності до традицій народів, що населяють лівий і правий берег 46-мільйонної країни. Це якщо зовсім на пальцях.

А втім, як ми виконуємо зобов’язання, довго пояснювати не будемо. Ця ментальна особливість, до речі, вже сьогодні може лягти в основу об’єднання «двох Україн». Таким чином, уже другий український президент, ім’ям якого згодом назвали цілу епоху і навіть напрям у політиці, гроші і владу віддавати нікому не схотів. Адже на великому заводі, де раніше Леонід Данилович Кучма працював директором, гроші і влада були в нього. І, в принципі, в цьому своєму переконанні жителями Печерських пагорбів, які періодично змінювалися, Кучма був одностайно підтриманий. Що, однак, не могло не зачепити гідності тих, хто все-таки звик виконувати обіцянки. У тому числі й дані світовій спільноті.

Тому до створеної Валерієм Пустовойтенком іще в 1992 році Асоціації міст України (АМУ) при Кучмі приходить друге бойове дихання. Сенсом чого стає пошук політичної сили, яка б могла на рівні центру лобіювати інтереси місцевого самоврядування та відповідну Європейській хартії регіональну політику.

Крок 2-й: ідейний

Народження цікавої нам Партії регіонів сягає своїм корінням в далекий 1998 рік. Тоді скромна ПРВУ (Партія регіонального відродження України), яку очолив мер Донецька Володимир Рибак (нині перший заступник лідера ПР, голова парламентського комітету з питань регіональної політики), орендувала два поверхи в будинку на вул. Кудрявській. Що, втім, відповідало її місцю в тогочасній партійній ієрархії. Газети писали, що ПРВУ «була створена під вибори 1998 року і посіла 19-те місце з 30 учасників».

Щоправда, ті ж газети промовчали про те, про що сьогодні розповів «ДТ» безпосередній учасник тих подій виконавчий директор Асоціації міст України Мирослав Пітцик:

«По суті, Асоціація міст є безпосереднім учасником створення Партії регіонів, — каже Пітцик. — Ми весь час шукали політичну силу, яка б могла лобіювати децентралізацію влади. На самому початку вибір впав на НДП. Не вийшло. Пізніше нашу ініціативу підтримав мер Донецька Володимир Рибак. Партія якийсь час активно мімікрувала. У 2001 році отримала свою нинішню назву. А в 2003-му — нинішнього фактичного лідера Віктора Януковича. Від самого початку проблемою ПР була — та, втім, так і залишилася — так звана східна спеціалізація. Партію відразу підтримали мери промислових східних міст, кровно зацікавлені у новій якості регіональної політики. І практично проігнорували в Західній Україні, де на той момент формувалися й розвивалися партії та рухи національно-патріотичного спрямування. Необхідно було тоді, а власне й зараз, в умовах сучасної України, об’єднати ці дві взаємодоповнюючі течії. Насправді майбутнє України — в їхньому балансі. Знайти який — завдання нових поколінь політиків. Однак децентралізація влади — ключовий крок на цьому шляху».

На той момент керівником АМУ став Олександр Омельченко. Викупивши й очоливши відому «Єдність», Омельченко насправді реалізовував стратегічний план АМУ, що вирішила підтягнути під свою генеральну лінію західні регіони й почати формувати там муніципальну еліту. Апофеозом цього, як усім тоді здавалося, геніального проекту мало стати об’єднання Партії регіонів і «Єдності» в потужну політичну силу регіональних еліт.

Однак влада зробила все, щоб ці партії ніколи не об’єдналися. У результаті країна стала свідком потужного наїзду на Омельченка з повною дискредитацією його партії. Сан Санич швидко усвідомив, що створити політичну силу, не отримавши благословення «тата», неможливо. І здався. Хоча й був на той момент одним із найсильніших регіональних лідерів.

Після цього влада не поступалася першістю на ниві боротьби з місцевим самоврядуванням. 2000-го проігнорувала результати Всеукраїнського референдуму, на якому народ прихильно поставився до ідеї формування двопалатного парламенту (з представництвом регіонів), а також внесення відповідних змін до Конституції та виборчого законодавства України. 2002 року відновлена дискусія знову провалилася. Тоді, крім провладного блоку «За єдину Україну», двопалатний парламент підтримав лідер «Нашої України» Віктор Ющенко. Ну і той-таки голова АМУ Омельченко.

Що стосується Партії регіонів, то її лідерові пощастило більше, ніж лідеру «Єдності». На відміну від самої політичної сили. Як відомо, прем’єр-міністр України Віктор Янукович став офіційним наступником Кучми. Ну, а ПР, відповідно, «зрадила» регіональну ідею й АМУ, ставши ще однією партією влади. І це був перший серйозний внутрішній удар по бренду, яким досі так «дорожить» новий український президент.

(Єдиним успіхом місцевого самоврядування періоду Кучми можна вважати ухвалений бюджетний кодекс, розроблений профільним комітетом ВР, коли ним керувала лідерка «Батьківщини» Тимошенко. За який проголосували і соратники Януковича. Основною фішкою кодексу стала фінансова свобода міст, які звільнилися від диктату обладміністрацій, що спускали їм бюджет. Відтоді це робить виключно Мінфін.)

Крок 3-й: революційний

Окрім яскравого злету на політичний олімп Віктора Ющенка, в історію Майдану ввійшли чотири чинники, котрі зіграли важливу роль не так у вирішенні проблем регіональної політики, як у формуванні ставлення до них українського суспільства. Ідеться про ситуацію, коли країна затріщала по регіональних швах. Через жорстке загострення політичної боротьби за вищезгадані ресурси центральної влади. І якщо справжні цілі деяких організаторів Майдану були розпізнані ошуканим суспільством трохи згодом, то тактика Партії регіонів не мала абсолютно жодного стосунку до задекларованої ідеології вже в період виборів.

По-перше, ПР дозволила собі заборонений прийом стосовно суспільства й держави, випустивши у прокат відомий ролик про три сорти українців. Насправді разом із «донецькими бандитами» (це вже від Ющенка) ролик став ударом по єдності країни, детонатором регіонального та політичного протистояння, якого країна не позбулася досі. Крім того, з легкої руки автора розкрученого сюжету російського політтехнолога Гліба Павловського, базове гасло ПР «Владу — на місця» витіснило НАТО, російську мову та інші привабливі для електорату теми.

По-друге, з’їзд у Сєверодонецьку хоч і був, за словами регіонала Тихонова (нині віце-прем’єра з регіональної політики, з яким автор цих рядків проговорив не одну годину), «ходом у відповідь на рішення трьох західних республік про непокору чинній владі», проте зіграв фатальну роль. Не лише з Партією регіонів, а й з країною. Перша в результаті отримала клеймо сепаратистів, якого не позбулася досі. Сказане з трибуни з’їзду, зокрема про припинення перерахувань грошей центру, вийшло за рамки, допустимі тільки у федеративних державах. Країну налякали. І це сьогодні визнає віце-прем’єр Тихонов. Однак його теза про те, що «в документах такі заклики не фіксувалися» (розуму вистачило, і відомі кримінальні справи, зокрема й щодо Тихонова, було закрито), не знімає політичної та моральної відповідальності за те, що сталося. Адже в результаті переможець Віктор Ющенко легко нав’язав країні чергову радикальну версію про те, що «федерація (нагадаю, яка завжди виключає право сецесії — виходу зі складу держави. — Авт.) — ніж у спину України». Таким чином завівши суспільну дискусію про децентралізацію влади в глухий кут. Провокуючи продовження битви еліт за центр.

По-третє, дико використовуючи адмінресурс у всіх його можливих проявах, партія Януковича як партія влади нівелювала роль громадян, які представляють ті ж таки регіони.

Ну й, нарешті, по-четверте, політреформа як політичний компроміс, що навернула Україну в парламентсько-президентську віру. Другий етап передбачав реалізацію її принципів не лише на рівні центру, а й на місцях, посилюючи роль місцевих рад (зокрема районних і обласних, які досі делегують виконавчі повноваження разом із ресурсами районним та обласним адміністраціям). У рамках, нагадаю, унітарної держави.

Будучи абсолютно позитивним для місцевого самоврядування сигналом, цей факт, однак, так і залишився у статусі обнадійливого припущення. Президент-демократ Ющенко, хоч і не був директором заводу, зате непогано знав бухгалтерську роботу. Тому державні гроші волів рахувати і розподіляти сам. Втім, як і вирішувати питання щодо прилеглих до столиці гектарів держави.

Тим часом саме політична реформа давала на той час опозиційній ПР можливість повернутися в лоно первородних ідей і, переживши, хоч і не оголошену, люстрацію, відродитися з попелу революції з натертим до блиску регіональним лейблом. Або ж змінити прізвище.

Крок 4-й: опозиційний

Як відомо, за період 2005—2010 рр. Партія регіонів не була в опозиції тільки після перемоги на парламентських виборах 2006-го року. І затрималася при владі, м’яко кажучи, недовго. Вперше в історії української влади позначивши у Кабміні позицію віце-прем’єра з регіональної політики (ним став Володимир Рибак), регіонали заходилися формувати «донецький кантон» у парламенті, активно інвестуючи в конституційну більшість. Між іншим було ухвалено одну з версій закону про Кабмін, яка посилювала прем’єрську виконавчу вертикаль. У результаті регіональна політика прем’єра Януковича, який узяв реванш, звелася до наведення ладу і вибудовування чіткої виконавчої вертикалі під себе. В ім’я — мало не забула — стабільності. Вам це нічого не нагадує?

Деякі люди, котрі знають Віктора Федоровича давно, кажуть, що й тут річ у ментальності. Сильний адміністратор і державний менеджер Янукович (що сьогодні в тій чи іншій формі визнали всі його опоненти) не має системного уявлення про принципи місцевого самоврядування. Страшенно далекий, кажуть соратники, Віктор Федорович від народу. Хоч і близький до порядку.

Однак сьогодні, коментуючи «ДТ» той період політичної історії, екс-віце-прем’єр Володимир Рибак висловлює відмінну від вищезгаданої думку. «З першої хвилини створення ПР ми вели мову про бюджетний федералізм як основний пріоритет регіональної політики. Економіка — в основі всього, — каже Рибак. — Децентралізація системи управління та фінансової системи в рамках унітарної держави. Я захищав докторську і доводив ученим, що це можливо. Бюджетний федералізм — це економічна категорія. Він передбачає: гроші в регіони — туди, де формуються проблеми і де їх потрібно вирішувати. 2006 року частка місцевих бюджетів у консолідованому бюджеті країни становила всього 37%. На 2007 рік ми заклали 42%. Розпочалася реформа ЖКГ — виділили 5 млрд., почали говорити про будівництво соціального житла. На 2008-й планувався 51%. Потрібно було ще кілька років для того, щоб кардинально змінити підходи. Ми багато говорили з Януковичем на цю тему. Говорили про те, що потрібно чітко визначити функції держави та місцевого самоврядування.

Держава повинна залишити собі кошти на виконання державних функцій. А також виконувати функцію фінансового вирівнювання регіонів. Вилучення з бюджетів треба збалансувати. Адже скрізь однакові люди живуть. Рештою коштів потрібно стимулювати розвиток регіонів, які мають хотіти заробляти. Інакше місцева влада завжди критикуватиме центр, прикриваючи власну безвідповідальність і звичку тинятися коридорами Кабміну та циганити гроші. У результаті вона перетвориться на утриманця, поставивши залізний заслін на можливості проведення хоч якихось економічних реформ. Насправді бюджетна реформа провокує правильну політику в регіонах, яку влада має старанно планувати».

Золоті слова, Володимире Васильовичу, сказані про 2007-й! Тільки чому ж 2010-го влада відклала планування цієї основної реформи на осінь? Повернемося до відповіді на це запитання трохи нижче.

Поки що нагадаю, що після активних дій лідерки БЮТ у парламентській щитовій інвестиції ПР у конституційну більшість прогоріли, й жорсткому адміністратору Януковичу довелося піти в тінь. Потім він виграв дострокові парламентські вибори 2007 року і не сформував коаліції. Міністром із питань регіональної політики опозиційного уряду Януковича став колишній міністр Мінрегіонбуду Володимир Яцуба, який за весь час роботи на цій почесній посаді нічого путнього громадськості не запропонував.

Під час останнього акорду в опозиції ПР скотилася до огульної критики уряду Тимошенко. Вибрала для себе нового героя — економічну кризу, яку клятвено в особі кандидата у президенти Януковича обіцяла подолати. Стабільність, соціальні гарантії, реформи, порядок... З чергового набору фраз лідера ПР давно випало гасло «Владу — на місця!». У програмі ж кандидата у президенти Януковича, який намалював наївним громадянам прижиттєвий рай, у контексті нашої теми тільки й обіцяно що «подолати регіональні диспропорції». Інавгураційна промова взагалі обійшлася без сентиментів на адресу регіонів. І, знаєте, ця талановита стислість одразу наштовхує на запитання, чому доктор наук Рибак, який мислить економічними категоріями бюджетного федералізму, не був залучений до складання зазначених документів. Як, утім, і віце-прем’єр Тихонов, який хоч і налякав в екстремальних умовах країну, проте написав десятки визнаних у світі праць про форми державного устрою. Чому праворуч від президента сьогодні сидить такий собі Льовочкін? Тоді як мали б — Рибак, Тихонов та інші носії ідеї і хранителі бренду. А не сторожі РУЕ.

Крок 5-й: самодержавний

11.05.2010 р. «Дзеркало тижня» надіслало лист президентові України Віктору Януковичу, в якому попросило позначити основні пріоритети регіональної політики нової влади, а також можливі терміни реформ у цій сфері, задекларованих ПР у своїй економічній стратегії (читайте на офіційному сайті ПР). Ми поцікавилися також ставленням Віктора Федоровича до теми федералізму. Янукович промовчав. Безумовно, у президента ще є час для того, аби, згідно із законом про інформацію, дати відповідь на наші запитання. Проте, доки ми її не отримали, доведеться задовольнитися власними висновками, а також допомогою вищезазначених соратників президента.

Так, віце-прем’єр Тихонов, який очолив кабмінівську регіональну вертикаль (Тихонов — Яцуба — Попов), профільну підгрупу комітету з економічних реформ адміністрації президента, а також секретаріат Ради регіонів, підтвердив «ДТ», що підготовку реформи перенесено на осінь. Більше того, федераліст Тихонов, який ніколи не соромиться своїх поглядів, а зовсім недавно в інтерв’ю газеті «2000» підняв чергову хвилю у ЗМІ, цього разу видався несподівано обережним в оперуванні звичними поняттями.

«Насправді сьогодні ми говоримо виключно про унітарну державу. Тому що ні суспільство, ні влада не готові вести розмову про класичний федералізм. Держава може стати класичною федерацією, коли вона багата. Щоб ніхто — ні Галичина, ні Донецьк — навіть і подумати не могли, що треба відокремитися. Тільки багата й сильна держава може дозволити собі федерацію».

Тим часом Віктор Миколайович довго розповідав, як об’єдналася у федерацію післявоєнна Німеччина. Щоб вижити і стати сильною. Крім того, віце-прем’єр виявив і досить стриману позицію стосовно можливості оперативного реформування регіональної сфери. Хоч і підтвердив нагальну необхідність цього заходу.

«Нам справді потрібно забезпечити перерозподіл фінансових і владних ресурсів із центру на місця за принципом субсидіярності, — заявив «ДТ» віце-прем’єр. — Щоб місцеві еліти були зацікавлені у розвитку регіонів. Потрібна ліквідація виконавчих органів при обласних і районних адміністраціях і передача влади громадам в особі обласних та районних рад. Це неодмінна умова другого етапу політичної реформи. Губернатори й голови райадміністрацій повинні виконувати виключно функції контролю з боку держави. Для того, щоб вирівняти регіони економічно, необхідна й адміністративно-територіальна реформа».

І все ж Тихонов вважає, що на все це знадобиться чимало часу. Який піде насамперед на підготовку необхідного пакету документів та законопроектів. У програмі уряду на 2010 рік ідеться про четвертий квартал поточного року. На той час мають бути готові проекти нових законів про місцеве самоврядування, місцеві державні адміністрації, адміністративно-територіальний устрій України, спеціальний статус Севастополя та Києва.

«Що стосується адміністративно-територіальної реформи, — продовжив Тихонов, — то, з урахуванням підготовки громадської думки, на неї може піти два-три роки. Ми не повинні ризикувати. Треба знайти такий варіант, який би виключив будь-якої конфлікт на місцях. Нам не потрібне повторення «реформи» Романа Безсмертного. До того ж усі ці кроки потребують внесення змін до Конституції України».

Справедливості ради відзначимо, що після тривалих переговорів з АМУ, а Мирослав Пітцик, з ініціативи Тихонова, був включений до всіх профільних груп із підготовки реформ, уряд усе-таки погодився з новою редакцією бюджетного кодексу, запропонованого урядом Тимошенко (за винятком пункту про пряме фінансування Мінфіном 12 тисяч сільських бюджетів). Пішов на істотне збільшення частки власних ресурсів органів місцевого самоврядування — з семи до 15 мільярдів. Пообіцяв виділити мільярд міністерству Попова.

І все ж таки для автора, що поділяє стурбованість професійних чиновників від ПР, залишається великою загадкою, чому Партії регіонів, яка два роки готує себе до роботи у владі і десять років сповідує регіоналізм, потрібно стільки часу на підготовку й розробку, можна сказати, своєї культової реформи? Та всі такі законопроекти мають у неї від зубів відскакувати!

Більше того, регіональна політика, — мабуть, єдина сфера, в якій уряд Тимошенко залишив ПР гідну спадщину. Ідеться про дворічну роботу в Мінрегіонбуді групи відомих експертів, до якої ввійшли Анатолій Ткачук, Юрій Ганущак, Євген Фишко та Володимир Пархоменко. З групою тісно співпрацювала Асоціація міст України. За цей час було розроблено концепції регіональної політики, реформи місцевого самоврядування, а також пакет законів — увага! — про місцеве самоврядування, місцеві державні адміністрації, адміністративно-територіальний устрій України. З термінами, етапами та обкатаними в регіонах принципами. Документи, до речі, досі висять на сайті тепер уже міністерства Яцуби, а не Куйбіди.

Чи відомо про це Тихонову і Рибаку? Відомо. І «ДТ», в принципі, від обох політиків отримало запевнення в тому, що наступність влади буде забезпечено. Втім, як і в тому, що команда Яцуби вчасно подасть потрібний пакет документів на розгляд уряду. При цьому залишається відкритим питання, чому пан міністр звільнив усіх розумних експертів. Дуже хочеться знати також, чому Володимир Григорович, на відміну від глави профільного комітету ВР Рибака і міністра ЖКГ Попова, досі не підписав угоду про співпрацю з Асоціацією міст України. Всі ці запитання, власне, автор готова була поставити панові Яцубі. Або будь-якому уповноваженому представникові міністерства. Проте ні міністр Яцуба, ні його перший заступник Сорока, ні навіть вели-и-кий начальник профільного департаменту Панасюк не виявили бажання на них відповісти.

При цьому Володимир Рибак пояснює зволікання реформи необхідністю до кінця сформувати виконавчу вертикаль влади, «зробити країну керованою». А також наділяє статусом реформи нову редакцію закону про місцеві вибори (докладно про це у статті Сергія Рахманіна). Який підвищить якісну селекцію місцевих еліти. Регіонали обіцяють прийняти його вже у вересні. На рівень сільських рад, імовірно, повернеться мажоритарка, району та міста — змішана система з відкритими списками, області — відкриті списки. Громада отримає право прямого відкликання депутатів. Того, чи будуть депутати прив’язані до своєї ради пропискою (а не бажанням узяти участь у розподілі землі в чужій області, як відбувається тепер), мери — обиратися у два тури, Володимир Васильович не уточнив.

Втім, як і не уточнив і мети перенесення терміну місцевих виборів. Що в історії великого прагнення ПР «зробити країну керованою» набуває кілька пікантних акцентів. Ну хоча б тому, що, за даними наших достовірних джерел, якісною селекцією місцевих еліт сьогодні активно займається прокуратура. Мабуть, уповноважені свідки фрази, зроненої прем’єром Азаровим, який побажав, «щоб усі мери великих міст були членами ПР», сприйняли її буквально.

Замість висновків

Отже, сьогодні президент України Віктор Янукович справді має всі необхідні інструменти для реалізації ключового посилу своєї партії і проведення децентралізації влади в Україні.

Президент має винятковий шанс закласти фундамент для економічного, політичного і культурного розвитку країни, переорієнтувавши еліти із завоювання Печерських пагорбів на розвиток своїх регіонів, а отже — на розвиток і об’єднання країни.

Зважившись на масштабну реформу, віддавши владу на місця, при цьому зберігши за державою функцію контролю, президент може дати поштовх розвиткові громадянського суспільства, а також сприяти якісній селекції місцевих еліт.

Про те, як скористається своїм шансом Янукович, ми дізнаємося вже найближчим часом. Дай Боже нам помилятися, але складається враження, що за централізацією влади, кадровими чистками, взяттям під контроль судів, зачищенням місцевих еліт, тиском на ЗМІ та іншим, у чому вже встиг відзначитися президент, навряд чи криється благородне бажання децентралізувати владу в Україні.

Такі дії президента здоровій людині говорять про що завгодно, але тільки не про те, що Януковича терзають ночами невирішені питання державного устрою, переорієнтації еліт і об’єднання України. Адміністратора Януковича, швидше, турбують проблеми зміни форми державного правління. А можливо, і політичного режиму. Над ідеєю конституційних змін нишком уже працюють як юристи, так і колекціонери тушок. Втім, Олександру Лавриновичу та Андрію Клюєву про це має бути відомо більше.

Тим часом треба розуміти, що, хоч би як далеко зайшов Віктор Федорович у своїх скромних починах, вийде він у тому ж самому місці, що і його попередник Віктор Андрійович. Де й поховає свою політичну силу як таку, що не реалізувала свою місію. Відзначившись в історії лідером, котрий себе дискредитував. Не Майдану, як Ющенко, а Партії регіонів.

А ідея? Ідея залишиться лежати на шляху.