Заяви на згадку

Три спільні заяви українського та російського президентів — щодо європейської безпеки, питань безпеки в Чорноморському регіоні та придністровського врегулювання — ще перед приїздом Дмитра Медведєва до Києва викликали різні припущення. Це віртуальні документи, підписані в рамках візиту, чи за ними стоїть щось більш серйозне? «ДТ» звернулося до експертів у сфері міжнародних відносин Олександра СУШКА і Віталія КУЛИКА з проханням прокоментувати ці
заяви.

Про європейську безпеку на євроатлантичному просторі з євразійським інтер’єром

Олександр СУШКО

Спільні заяви президентів України і Росії з питань зовнішньої політики та безпеки очікувалися в Україні з помітним присмаком інтриги: зміст інформаційних «зливів» напередодні візиту російського президента свідчив про напружену роботу переговірників з обох боків і про намагання російської сторони здійснити бліцкриг з перетворення України у зразкову країну-сателіта, завдання якої — імітувати «багатовекторність», при цьому йдучи виключно у фарватері російських політичних цілей і російського способу мислення стосовно основних напрямів міжнародної політики.

Серед із тривогою очікуваних анонсованих заяв були готові побачити і повну солідаризацію Києва з пропонованим Кремлем проектом Договору про європейську безпеку, і спробу підвищити міжнародний статус ефемерної СНД, яку російська сторона наполегливо намагається поставити в один логічний ряд із Європейським Союзом, і визнанням за Росією (й тією ж таки СНД) ексклюзивної ролі у миротворчій діяльності на теренах співдружності, і згадування про ОДКБ в одному ряду з НАТО.

Дехто навіть чекав прихованих натяків на можливе визнання Києвом незалежності де-факто анексованих Росією територій Грузії, у зв’язку з відомою тезою про необхідність «універсальних підходів до розв’язання регіональних конфліктів», яку залюбки повторює український президент, уникаючи будь-яких згадок про принцип непорушності кордонів та територіальної цілісності держав, який раніше був наріжним каменем української позиції в питанні регіональних конфліктів — як на Балканах, так і на пострадянському просторі.

Радикальні очікування не справдилися. Витримавши інтригу, президенти вийшли на публіку з документами, які, вочевидь, самі собою не тягнуть на роль символу «здачі національних інтересів України», тим більше на тлі вже реалізованого підписання Україною «повної та беззастережної кооперації» в Харкові. Два документи з питань міжнародної безпеки — спільна заява з питань європейської безпеки та спільна заява з питань безпеки в Чорноморському регіоні — містять переважно набір стандартних безпекових тез, які можуть тлумачитися залежно від кон’юнктури, а їхній реальний зміст може проявитися тільки шляхом конкретного операційного наповнення.

І якби не в цілому досить очевидний і безпрецедентний дисбаланс зовнішньої політики Києва на східному напрямі (зустрічей президента і прем’єра з російськими лідерами наразі більше, ніж аналогічних зустрічей із усіма главами інших держав та урядів, разом узятими), то можна було б привітати українську дипломатію із загалом виваженими текстами двосторонніх декларацій, які, хоча й містять двозначні моменти, все ж не виходять за рамки політкоректності і не можуть трактуватися як беззастережне прийняття Києвом зовнішньополітичних концептів Москви.

Отже, Росія і Україна «будуть на індивідуальній та колективній основі, в тому числі в рамках процесу Корфу та інших механізмів ОБСЄ, а також в контексті відносин України та Росії з НАТО та ЄС, активно сприяти створенню спільного простору юридично обов’язкових гарантій рівної та неподільної безпеки для всіх без винятку держав євроатлантичного простору». Від очікуваної згадки про СНД, в рамках якої РФ та Україна, згідно з попередньою інформацією, начебто мали спільно просувати ідею Договору про європейську безпеку, залишилася тільки ефемерна формула «на... колективній основі».

Зближення позиці РФ і України в питанні регіональних конфліктів обмежилося скромним закликом до «вироблення загальних критеріїв врегулювання конфліктів виключно мирними засобами на основі міжнародного права», що можна трактувати як завгодно: від спроб скористатися «косовським прецедентом» для надання незалежності сепаратистським регіонам на теренах СНД — до заперечення практики створення «незалежних держав» неправовим шляхом (окупація, вигнання «нелояльних» жителів з подальшим «визнанням незалежності»).

При цьому в Заяві з питань чорноморської безпеки навіть міститься зобов’язання дотримуватися «принципів, зафіксованих у Гельсінкському Заключному акті, зокрема поваги до суверенітету і територіальної цілісності, рівності, невтручання у внутрішні справи». Цікаво, що при цьому сторони офіційно мають різне уявлення про кордони в даному регіоні, а також про кількість суб’єктів «суверенітету і територіальної цілісності».

Повз увагу прискіпливого читача не може пройти факт очевидного змішування термінів, які в Україні традиційно мають певне ідеологічне навантаження: європейська безпека, але водночас — «євроатлантичний простір». При уважному прочитанні стає очевидно, що в документах ідеться саме про безпеку євроатлантичного простору — «від Ванкувера до Владивостока», а не про Європу, в її вузькому чи широкому сенсах. А безпека в Чорноморському регіоні розглядається президентами крізь призму «рівної і неподільної безпеки для всіх без винятку держав Євро-Атлантики». Отже, Чорноморський регіон президенти однозначно відносять до євроатлантичного світу. В текстах немає явно вираженої ані євразійської, ані пострадянської ідентичності. Що б це могло означати?

Можливо, якщо йти в руслі запропонованої логіки, недалеко і до нової, «євразійської» редакції доктрини атлантизму, і до повної конвертації майже забороненого нині в офіційному лексиконі поняття «євроатлантична інтеграція» в щось цілком сумісне з нинішнім ідеологічним фетишем — «позаблоковим статусом». Може, тому на сайті МЗС досі зберігається розділ «євроатлантична інтеграція», якому невдовзі зроблять ребрендінг і наповнять іншим змістом, очищеним від відносин із НАТО? А загін євроатлантистів поповниться про-пострадянським елементом у зовсім неочікуваний спосіб?

Чи є «євразійський атлантизм» випадковим поняттєвим збігом і мішаниною, а якщо ні, то хто просуває такі ідеї? Об’єктивно, Росія наполегливо посилює інтелектуальне й аналітичне забезпечення своєї зовнішньої та безпекової політики, що особливо помітно на тлі демонстративного розгону новою владою України наукових шкіл, які півтора десятка років займалися фаховим аналізом питань міжнародної та національної безпеки під егідою РНБО України. Тому інтелектуальне лідерство Києва навряд чи може сприйматися всерйоз.

Проблема української влади полягає в тому, що вона намагається серйозно говорити про європейську безпеку, паралельно відтворюючи євразійський інтер’єр самої України. Країнам, у яких уявлення про «стабільність» не виходить за межі «суверенної демократії», потрібна специфічна безпека — насамперед безпека від зовнішнього втручання у процес розбудови такої «демократії». Але про безпеку такого типу Європа готова говорити, з огляду на відомі газово-нафтово-ядерні обставини, тільки з Росією. Київ тут не потрібен. Він може бути або столицею нормальної європейської демократичної держави, або сателітом Росії, якого вона начебто представлятиме у різноманітних «вісімках» та «двадцятках», чиї лідери неодноразово чули «братерські» пасажі про країну, котра і країною, власне, не є, і газ «тирить», і почують ще не раз.

Попередня влада зробила неоціненний подарунок нашому великому північному сусідові, не зробивши нічого, аби декларований нею «європейський вибір» став незворотнім, відбившись у якісних інституційних змінах. Тому демократичні здобутки виявилися недостатньо життєздатними і нині тріщать по швах. І євроатлантична безпека в новій редакції, таким чином, вписується у специфічний інтер’єр, де сенсом безпеки є не так захист спільних цінностей демократії і громадянських свобод, як захист правлячих еліт від надмірної уваги до деталей їхнього інтер’єру.

Нові горизонти придністровського врегулювання

Віталій КУЛИК

Однією з трьох спільних декларацій, прийнятих у рамках офіційного візиту президента Росії Д.Медведєва до Києва, стала Спільна заява президентів України і Російської Федерації щодо придністровського врегулювання.

Узгодження цього документа мало певною мірою скандальний характер і було пов’язане з постійним політичним тиском на Київ з боку інших учасників переговорного процесу. Особливої пікантності підготовці документа надали періодичні коментарі в молдовських і придністровських ЗМІ: перші — демонізували майбутню декларацію, а другі чекали її появи як манни небесної.

Багато експертів поспішили побачити в майбутній українсько-російської декларації щодо придністровського врегулювання зміну позиції Києва, який, мовляв, повністю поділятиме підходи Москви. Чи так це насправді, чи комусь просто необхідно вкотре дискредитувати дії України на придністровському напрямі? Крім того, спробуємо розібратися, що насправді підштовхнуло Київ до підготовки спільної заяви.

Наскільки відомо «ДТ», україно-російські дискусії навколо тексту майбутньої заяви були досить гарячі. У результаті українській стороні вдалося включити до тексту заяви не тільки принцип збереження територіальної цілісності Республіки Молдова (який поступово став зникати з останніх документів переговорного процесу, підписаних, до речі, на рівні керівництва Молдови і Придністров’я), а й такий важливий елемент майбутньої формули придністровського врегулювання, як єдиний правовий, економічний і оборонний простір об’єднаної Молдови.

Багато важить і підтвердження відданості Києва та Москви міжнародному формату «5 +2», у рамках якого має пройти узгодження остаточної моделі придністровського врегулювання.

За ідеєю, фіксація цих положень у документі, підписаному на рівні президентів країн — гарантів процесу врегулювання придністровської проблеми, мала б тішити Кишинів. Проте багато хто в молдовській столиці, здається, впав у стан психозу, очікуючи від українсько-російської заяви якогось прикрого сюрпризу. Приміром, досить курйозний вигляд мала поспішність, із якою глава молдовського уряду Влад Філат, який в очі не бачив проекту, напередодні підписання українсько-російської заяви зазначив перед камерами, що цей документ апріорі не матиме ні обов’язкового характеру, ні юридичних наслідків.

Хоч би які оцінки давали документові, він вийшов досить компромісним і містить позитивні сигнали не тільки для Кишинева, а й для Тирасполя. Так, наприклад, заява закликає сторони утриматися від будь-яких односторонніх кроків, здатних ускладнити ситуацію в регіоні. Крім того, досить прозоро зазначено, що врегулювання придністровського конфлікту має здійснюватися шляхом рівноправного діалогу сторін.

Хоч як лякали деякі «експерти», документ не містив навіть напівнатяку про нібито дострокове припинення мандату Місії ЄС на україно-молдовському кордоні та збереження російських військ і озброєнь у Придністров’ї до остаточного вирішення придністровської проблеми.

Багато хто може сказати, що українсько-російська заява щодо придністровського врегулювання не має жодної практичної користі для України. Частково з цим можна погодитися, однак не слід забувати, що за останні роки це перший документ, який містить згадування про територіальну цілісність Молдови. Наскільки відомо «ДТ»,
команда В.Ющенка неодноразово намагалася просувати ідею підписання міжнародного документа, який би підтверджував ключові принципи придністровського врегулювання (зокрема й територіальну цілісність Молдови в рамках її кордонів станом на 1 січня 1990 р.), що було особливо актуально після відомих подій на Кавказі влітку 2008 року. Однак із задуму так нічого й не вийшло: Росія категорично відмовлялася вести діалог з Україною з цього приводу.

І все ж ідеалізувати українсько-російський документ, як і сподіватися, що його поява викличе прорив у придністровському врегулюванні, теж не слід. Є небезпідставні побоювання, що ця заява може повторити долю сотень інших документів, скріплених підписами учасників переговорного процесу, які так і не зіграли практичної ролі у придністровському врегулюванні.

І річ тут не в тому, що сьогоднішня кон’юнктура, м’яко кажучи, мало сприяє відновленню повноцінного переговорного процесу. У Молдові панує повна плутанина через конституційний глухий кут, у якому опинилася країна. Тим часом регіон продовжує залишатися майданчиком зіткнення геополітичних гравців, перш за все Росії та Євросоюзу, і т.д.

Схоже, для української влади питання придністровського врегулювання не є пріоритетним. Навіть у вітчизняному МЗС деякі чиновники виходять із того, що коли на даному етапі немає передумов для прориву в переговорному процесі, то приділяти цьому напрямі серйозну увагу не слід. Тим часом навіть російські експерти прямо кажуть, що Придністров’я повинне значно більше хвилювати Україну, ніж Росію. Адже очевидно: неврегульований конфлікт створюватиме постійний «головний біль» для Києва, зокрема і з урахуванням активної експансіоністської політики Бухареста в цьому регіоні.

За деякими попередніми даними, у нашому зовнішньополітичному відомстві можливі певні перестановки, які стосуються придністровського врегулювання. Залишається сподіватися, що структурні й можливі кадрові зміни на Михайлівській площі, як мінімум, не погіршать координуючої ролі МЗС на цьому напрямі й не послаблять позицій впливу нашої країни в переговорних механізмах із придністровського врегулювання.